Діти капітана Гранта - Ве?рн Жу?ль Ґабріе?ль - Страница 34

• Предыдущая
• 34/120
• Следующая

– Мені давно кортіло побачити, як літають фламінго, – звірився він майорові.

– От і добре! – відгукнувся той.

– І оскільки випадає така нагода, я нею неодмінно скористаюсь.

– Скористайтеся, Паганелю, скористайтеся.

– Ходімо зі мною, майоре; і ти, Роберте. Мені потрібні свідки.

І Паганель, пропустивши вперед більшість своїх супутників, попрямував у супроводі майора і Роберта до зграї фламінго. Наблизившись до них на відстань рушничного пострілу, географ пальнув холостим зарядом, оскільки не хотів намарне проливати пташину кров, і фламінго вмить знялися в повітря всією зграєю. Паганель уважно за ними спостерігав крізь окуляри.

– То що, чи зауважили ви, як вони літають? – запитав він майора, коли зграя зникла з очей.

– Звичайно, – відповів Мак-Наббс. – Тільки сліпий не побачив би цього.

– А тепер скажіть, чи подібний фламінго в польоті до опереної стріли?

– Аж ніяк.

– Зовсім не подібний, – додав Роберт.

– Я був певен цього, – задоволено заявив учений. – Проте це не завадило моєму знаменитому співвітчизникові Шатобріану зробити це невдале порівняння фламінго із стрілою. Запам’ятай, Роберте: порівняння – це найнебезпечніша риторична форма. Завжди остерігайся порівнянь!

– Отже, ви задоволені результатом вашого спостереження? – запитав майор.

– Я в захваті.

– Я також. Та нам слід пришпорити коней: з милості вашого уславленого Шатобріана ми відстали майже на милю.

Коли вони наздогнали своїх супутників, Паганель помітив, що Гленарван жваво про щось розмовляє з індіанцем. Талькав час від часу замовкав, уважно вдивляючись у виднокрай, і щоразу на його обличчі виникало здивування.

Гленарван спробував сам, без свого вже звичного товмача, розпитати індіанця, але толку з такого діалогу було мало. Щойно лорд помітив ученого, одразу ж нетерпляче гукнув до нього:

– Швидше йдіть сюди, друже Паганелю, ми з Талькавом ніяк не порозуміємося!

Після кількахвилинного діалогу з патагонцем Паганель звернувся до Гленарвана.

– Талькав, – сказав він, – спантеличений одним справді дивним явищем.

– Яким саме?

– Довкруж не видно індіанців, ба навіть їхніх слідів. Зазвичай їх табори часто мандрують цими рівнинами в усіх напрямках: то вони женуть викрадену худобу, то пробираються до самих Кордильєр, щоб продавати там килими і шкіряні батоги.

– І як Талькав пояснює зникнення індіанців?

– Він сам дивується.

– Але яких індіанців він сподівався зустріти у цій частині пампасів?

– Саме тих, у чиїх руках перебували полонені європейці; індіанців касиків Кальфоукоура під проводом Катріеля або Янчетруса.

– Що це за люди?

– Це вожді колись могутніх племен. Років із тридцять тому їх відтіснили в гори. Відтоді вони підпорядковуються Аргентині – наскільки індіанці здатні підпорядковуватися – та кочують пампою і провінцією Буенос-Айрес. І я не менше за Талькава здивований, що ми досі не натрапили на сліди індіанців у місцевостях, де зазвичай вони розбишакують.

– І що нам робити? – запитав Гленарван.

– Зараз з’ясую, – відповів Паганель.

Після коротких перемовин із Талькавом учений відповів:

– Думки патагонця здаються мені доволі резонними. Він гадає, нам слід продовжувати шлях на схід до форту Незалежний, і якщо навіть там ми не отримаємо жодних відомостей про капітана Гранта, то принаймні дізнаємося, куди щезли індіанці з аргентинських рівнин.

– А цей форт далеко звідсіль? – поцікавився Гленарван.

– Ні, він розташований на Сьєрра-дель-Танділь, за 60 миль.

– І коли ж ми туди дістанемося?

– Післязавтра до вечора.

Гленарвана вельми стривожила ця обставина. Здавалося неймовірним, що у пампі їм не трапився жоден індіанець. Зазвичай їх тут буває дуже багато. Очевидно, якась виняткова обставина змусила індіанців зникнути. Та якщо Гаррі Гранта справді полонило одне із цих племен, то дуже важливо було з’ясувати, куди ж його відвели індіанці: на північ чи на південь. Це питання непокоїло Гленарвана. Не можна губити слід капітана, тому найрозумніше було дослухатися Талькавової поради і їхати до поселення Танділь. Там принаймні можна буде з кимсь про це поговорити…

Близько четвертої години по полудні на виднокраї показався пагорб. На такій рівнині він скидався на гору. Тут наші мандрівники й улаштувалися на нічліг.

Наступного дня вони завиграшки подолали узвишшя: після Андських Кордильєрів похилі піщані схили їм видалися легкою прогулянкою. Коням навіть не довелося сповільнювати ходи. Опівдні вершники минули покинутий форт Тапалькем – першу ланку в ланцюзі фортець, які стояли вздовж південного кордону, захищаючи його від набігів індіанців. На подив Талькава, й тут не було жодного сліду індіанців. Проте близько полудня вдалині з’явилися троє добре озброєних вершників на баских конях. Якийсь час вони спостерігали за маленьким загоном, але, не давши можливості наблизитися до них, помчали геть. Гленарван навіснів.

– Гаучо, – пояснив патагонець, даючи цим тубільцям ту назву, яка свого часу спричинила палку суперечку між майором і Паганелем.

– А, гаучо, – вигукнув Мак-Наббс, – то що, Паганелю, сьогодні ж не дме північний вітер, якої ви тепер думки про цих мирних пастухів?

– Скажу, що вони скидаються на справжніх бандитів! – відповів Паганель.

– А від враження до реалій, мій шановний учений…

– Лише один крок, мій дорогий майоре!

Паганелів висновок викликав загальний вибух реготу, але це ніскільки його не збентежило. Він навіть поділився з друзями доволі цікавою інформацією про цих індіанців.

– Я десь читав, – розповідав учений, – що в арабів будова рота видає злість, а очі струменять добротою. А ось в американських дикунів очі дуже злі.

Мабуть, досі жоден фізіономіст не зумів точніше визначити расу індіанців.

Тим часом мандрівники, за Талькавовою вказівкою, їхали, тримаючись один одного. Хоч якою пустельною видавалася ця місцевість, усе ж варто було остерігатися раптового нападу. Втім заходи остороги виявилися зайвими, і того ж вечора маленький загін спокійно розташувався на нічліг у просторій залишеній тольдерії, де касик Катрієль зазвичай збирав свої загони. Патагонець обстежив землю довкруж і за відсутності свіжих слідів на ній дійшов висновку, що тольдерія давно перетворилася на пустку.

Наступного дня Гленарван і його супутники знову їхали степом.

Показалися перші естансії[44]. Але Талькав порадив не зупинятись і далі йти до форту Незалежний, лише там можна було з’ясувати причину такого дивного знелюднення краю.

Знову з’явилися дерева, більшість їх було посаджено вже після заселення американської території європейцями. Тут росли тополі, верби, акації; всі вони прийнялися й міцніли без людського догляду. Зазвичай тут зводили так звані коралі – просторі кошари, обнесені частоколом, де тисячами паслися бики, барани, корови й коні. Усіх цих тварин було тавровано, а ще їх охороняла зграя великих сторожових собак. Склад ґрунтів ідеально підходив для буйного росту трави, а трава, як відомо, – найліпший корм для худоби. Ось чому саме на цій землі вважають за краще облаштовувати естансії. На чолі господарства стоїть управитель із помічником, що мають у своєму розпорядженні пеонів, по чотири особи на кожну тисячу голів худоби. Ці люди живуть, як біблійні пастирі. Їхні череди такі ж великі (може й більші), як череди, що паслися на рівнинах Месопотамії.

Паганель указав супутникам на ще одне цікаве явище, властиве цим пласким рівнинам: міражі. Естансія, наприклад, здалека скидалася на великий острів, а тополі й верби довкола неї немов відбивалися у прозорих водах, що відступали з наближенням мандрівників. Ілюзія була такою реальною, що подорожні раз у раз вірили омані.

Упродовж 6 листопада загін минув декілька естансій та саладеро. Саме тут відбувається забій відгодованих на соковитій пашні тварин. Саладеро – заразом і солярня: тут не лише забивають, а й солять м’ясо тварин. Ця осоружна робота зазвичай починається наприкінці весни.

• Предыдущая
• 34/120
• Следующая