Діти капітана Гранта - Ве?рн Жу?ль Ґабріе?ль - Страница 30

• Предыдущая
• 30/120
• Следующая

– Головне, постарайтеся не повертатися! – додав Паганель.

Незабаром патагонець, Гленарван і Роберт залишили позаду маленький загін на чолі з географом. Пустеля озера Салінас, якою їхали вершники, була рівниною з глинистим ґрунтом, порослим хирлявими кущами, куцими мімозами, які індіанці називають кура-мамель, і кущоподібними рослинами юмма, що містять багато соди. Подекуди траплялися величезні шари солі, що надзвичайно яскраво відбивали сонячні промені. Коли б не палюча спека, то можна було подумати, що то обмерзлі ділянки землі. Контраст між сухим, випаленим ґрунтом і блискучими соляними товщами надавав цій пустелі неповторного вигляду.

Зовсім інша картина відкрилася б перед мандрівниками, якби їм довелося спуститися на 80 миль південніше Сьєрра-Вентани.

Цей край надзвичайно родючий. Там розкинулися розкішні, найкращі на індіанських землях, паші. Північно-західні схили Сьєрра-Вентани вкриті буйними травами; нижче тягнуться ліси, багаті на різноманітні породи деревини. Там росте альгарробо – різновид ріжкового дерева, стручки якого сушать, перемелюють і готують хліб; біле квебрахо – дерево з довгими, гнучкими гілками, що нагадує нашу європейську плакучу вербу; червоне квебрахо, що вирізняється надзвичайною міцністю; легкозаймистий наудубай, який часто стає причиною страшних пожеж; вірраро, чиї лілові квіти мають форму піраміди; вісімдесятифутовий гігант тімбо, під колосальною кроною якого від сонячних променів може сховатися стадо. Аргентинці не раз намагалися колонізувати цей багатий край, але їм так і не вдалося подолати ворожість індіанців.

Поза сумнівом, така родючість свідчила про те, що цю місцевість рясно зрошують численні річки, які спадають схилами гірського пасма; навіть під час сильних посух ці річки не пересихають, але щоб дістатися до них, слід було йти 130 миль на південь. Звісно, Талькав мав рацію, запропонувавши спершу попрямувати до річки Гуаміні: це було значно ближче і в потрібному напрямку.

Коні трьох вершників швидко мчали вперед. Ці чудові тварини, либонь, інстинктивно відчували, куди правували їх господарі. Особливо жвавою була Таука. Із дзвінким іржанням вона птахою перелітала через пересохлі струмки і кущі курра-мамеля. За її прикладом коні Гленарвана і Роберта скакали услід трохи повільнішим клусом. Талькав немов приріс до сідла і, подібно до Тауки для коней, був своїм супутникам за приклад.

Патагонець часто озирався на Роберта. Спостерігаючи, як хлопчик міцно і впевнено тримається в сідлі, яку має гнучку спину, пряму поставу, вільно опущені ноги, притиснуті до сідла коліна, він виражав своє задоволення схвальним криком. І справді, Роберт Грант ставав чудовим вершником і заслуговував на похвалу індіанця.

– Браво, Роберте! – заохочував хлопчика Гленарван. – Мабуть, Талькав задоволений тобою.

– І чим він задоволений, сер?

– Задоволений, як ти тримаєшся верхи.

– О, я просто міцно тримаюся, – червоніючи від задоволення, відповів хлопчак.

– А це головне, Роберте, – провадив Гленарван. – Ти дуже скромний, але я передрікаю, що з тебе вийде чудовий спортсмен.

– Ось це добре, – сміючись, сказав Роберт, – а тато хоче зробити з мене моряка. Що він скаже?

– Одне не заважає іншому. Якщо не всі наїзники зразкові моряки, то всі моряки здатні стати чудовими вершниками. Сидячи верхи на реї, привчаєшся міцно триматися, а от змусити коня виконувати бічні й кругові рухи – це приходить само собою, природно.

– Бідолашний батько! – промовив хлопчик. – Коли ви його врятуєте, він буде вам невимовно вдячний, сер!

– Ти його дуже любиш, Роберте?

– Так, сер. Тато був дуже добрий до мене і до сестри! Він тільки й думав про нас! Він завжди привозив нам подарунки з усіх країн, де бував. Повернувшись додому, він так лагідно розмовляв з нами, так ніжно голубив! О, коли ви познайомитеся із татом, ви його неодмінно полюбите! Мері дуже схожа на нього. Він має такий самий м’який голос, як у неї. Це не властиво морякові, чи не так?

– Так, Роберте, – погодився Гленарван.

– Я так чітко уявляю його, – вів далі хлопчик, наче сам до себе. – Добрий, славний тато! Коли я був малим, він заколисував мене на колінах, наспівуючи старовинну патріотичну шотландську пісню. Інколи я частково згадую мотив цієї пісні. Мері також її пам’ятає. О, мілорде, як ми його любили! Мені здається, що потрібно бути дитиною, щоб так сильно любити свого батька!

– Однак потрібно вирости, щоб навчитися поважати його, хлопчику мій, – відповів Гленарван, зворушений відвертістю Роберта.

Під час їхньої розмови коні стишили хід і пішли кроком.

– Ми ж знайдемо його, чи не так? – перегодя запитав Роберт.

– Так, ми його знайдемо, – відповів Гленарван. – Талькав навів нас на слід, а патагонець викликає в мене довіру.

– Талькав – славний індіанець, – відгукнувся хлопчик.

– Поза сумнівом!

– Знаєте що, сер?

– Що ти хочеш мені сказати?

– Я хочу сказати, що вас оточують лише славні люди: місіс Гелена, незворушний майор, капітан Манглс, месьє Паганель і такі відважні матроси «Дункана»!

– Так, я це знаю, хлопчику мій, – відповів Гленарван.

– А чи знаєте, що ви – найкращий з-поміж усіх?

– Ні, цього я не знаю!

– То знайте ж, сер! – вигукнув Роберт, узявши руку лорда і цілуючи її.

Гленарван ласкаво усміхнувся Роберту, але розмова обірвалася, бо Талькав жестом дав зрозуміти, щоб вони не відставали. Слід було пам’ятати про решту загону і не гаяти часу.

Вершники знову пустили коней клусом. Та скоро стало очевидним, що коням, за винятком Тауки, такий темп був не під силу. Опівдні довелося надати їм годину відпочинку. Вони геть знесиліли і навіть відмовилися їсти альфафару, різновид люцерни.

Гленарван стривожився: жодних ознак близькості води. Це могло призвести до невтішних наслідків. Талькав мовчав. Імовірно, він думав, що рано впадати у відчай, поки не з’ясовано: пересохла річка Гуаміні чи ні. Отже, він знову рушив уперед, і хоч-не-хоч коні попленталися кроком – на рись вони вже були неспроможні.

Талькав міг випередити супутників, Таука за кілька годин домчала б його до берегів річки. Поза сумнівом, він подумував про це, але не хотів кидати своїх супутників серед цієї пустелі. Щоб не випереджати їх, Талькав раз у раз змушував свого скакуна стримувати крок.

Опираючись, Таука то ставала дибки, то видавала дзвінке іржання, все ж стишувала свій алюр, підкоряючись умовлянням господаря. Талькав і справді розмовляв зі своїм конем. Звісно, Таука не відповідала йому, проте справді розуміла. Мабуть, патагонець мав переконливі доводи, оскільки після нетривалої «суперечки» Таука піддалася вмовлянням господаря і підкорилася йому.

Талькав також розумів скакуна. Розумна тварина якимсь вищим інстинктом учула ознаки вологи; вона жадібно втягувала повітря, рухаючи і прицмокуючи язиком, наче змочувала його життєдайною вологою.

Патагонець розумів: вода близько. Він підбадьорив супутників, пояснивши їм нетерплячку коня. Незабаром двоє інших коней також відчули близькість води. Зібравшись на силі, вони понеслись навскач услід за конем індіанця.

Близько третьої години по полудні блиснула світла смуга. Вона переливалася під променями сонця.

– Вода! – вигукнув Гленарван.

– Так, вода, вода! – крикнув Роберт.

Тепер не потрібно було підганяти коней. Бідолашні тварини, відчувши приплив сил, помчали вперед. За кілька хвилин вони доскакали до річки Гуаміні й разом із вершниками кинулися по груди в життєдайну воду. Господарі, за прикладом коней, також прийняли ванну.

– Як смачно! – вигукнув Роберт, упиваючись водою посеред річки.

– Не пий так багато, мій хлопчику, – попередив Гленарван, утім не подаючи прикладу помірності.

Якийсь час нічого не було чути, крім частих гучних ковтків. Що ж до Талькава, то він пив спокійно, неквапом, маленькими ковтками, «довгими, як ласо», за висловом патагонця. Він ніяк не міг напитися, і його супутники вже стали побоюватися, хоч би він не випив усієї води в річці.

• Предыдущая
• 30/120
• Следующая