Тінь вітру - Сафон Карлос Руис - Страница 42

• Предыдущая
• 42/107
• Следующая

Нарешті Томас поставив філіжанку на прилавок та попрямував до дверей.

— Ти вже йдеш?

Він кивнув у відповідь.

— Може, завтра зустрінемось? — спитав я. — Ми б могли піти в кіно разом із Ферміном, як раніше.

Він зупинився біля дверей.

— Скажу тобі єдиний раз, Даніелю. Не скривдь моєї сестри.

Виходячи, він мало не зіштовхнувся з Ферміном, який саме повертався, навантажений торбою, повною гарячих булочок. Фермін, хитаючи головою, дивився, як Томас іде у сутінки. Фермін люб’язно запропонував мені свіжу листкову булочку, та я відмовився — тієї миті я б не змусив себе проковтнути й таблетки аспірину.

— Він зрозуміє, Даніелю. Ось побачиш. Такі речі трапляються між друзями.

— Не знаю, — пробурмотів я.

У неділю о пів на восьму ранку ми з Ферміном уже були в кав’ярні «Каналетас». Фермін пригостив мене кавою з бріошами, які, навіть намазані маслом, за консистенцією нагадували пемзу. Нас обслуговував офіціант із тоненькими вусами та фашистським значком на лацкані. Він немовчно наспівував щось собі під ніс, а коли ми запитали, чому це в нього такий чудовий настрій, відповів, що напередодні став батьком. Ми привітали його з цією визначною подією, й офіціант мало не силоміць почастував кожного з нас сигарою, щоб ми цілий день палили сигари на честь його первістка. Ми пообіцяли, що так і зробимо. Фермін спостерігав за ним краєчком ока, хмурячи брови з виглядом зловмисника.

— То розповідай, Ферміне, — сказав я, — про що ти дізнався.

І Фермін почав.

— Двоє хлопчаків, Хуліан Каракс та Хорхе Алдая — однокашники, як-от ви з паном Томасом, — приятелювали змалечку. Багато років усе йшло добре. Друзі не розлий вода, попереду ціле життя, мрії. А потім... Як сказав би салонний драматург, конфлікт має жіноче ім’я: Пенелопа. Дуже по-гомерівському. Ти слідкуєш за моєю думкою?

Єдине, що спадало мені на думку, — останні слова Томаса минулого вечора в книгарні. «Не скривдь моєї сестри».

Я почувався огидно.

— У 1919 році Хуліан Каракс, як той Одисей, їде до Парижа, — вів далі Фермін. — 3 листа, підписаного ім’ям Пенелопи (того листа Хуліан, між іншим, не отримав), зрозуміло, що дівчину було чомусь ув’язнено у її власному будинку, а дружбі Алдаї з Караксом настав кінець. Адже Пенелопа писала, що її брат Хорхе присягався вбити Хуліана, якщо колись побачить його знову. Досить жорстокі слова. Не потрібно бути детективом, щоб зробити висновок, що цей конфлікт — безпосередній наслідок стосунків між Пенелопою та Караксом.

Холодний піт виступив на моєму чолі, і я відчув нудоту. Кава та бріоші, які я щойно проковтнув, повільно підіймалися назад.

— Каракс, — говорив тим часом Фермін, — ніколи не дізнався, що сталося з Пенелопою, оскільки листа від неї так і не отримав. Він зникає з очей в імлі Парижа, щоб вести там примарне існування, працюючи тапером у вар’єте та водночас будуючи сумнівну кар’єру невдалого романіста. Ці його роки в Парижі — загадка для нас. Усе, що від них залишилося, — це забуті всіма літературні твори, які фактично зникли. Нам відомо, що в якийсь момент Хуліан вирішує одружитися з таємничою багатою леді, вдвічі старшою за нього. Природа цього шлюбу (якщо покладатися на слова свідків) радше схожа на акт доброчинності або дружби з боку хворої леді, ніж на свідчення любові. Патронеса мистецтв, побоюючись фінансового краху свого протеже, вирішує залишити йому спадок і попрощатися з цим світом на ложі кохання, щоб гідно закінчити задуману шляхетну справу. Парижанки всі такі.

— Можливо, то було й кохання, — припустив я стиха.

— Даніелю, з тобою все гаразд? Ти блідий і важко дихаєш.

— Усе гаразд, — відповів я.

— Як я вже казав, кохання — немов свинина: вирізаємо філейну частину, а решта йде на ковбасу. Для всього є своє місце й своє призначення. Каракс не вважав себе гідним кохання, це він сам визнавав. І справді: як каже Нурія Монфорт, протягом усіх років у Парижі він так і не мав ні з ким любовних стосунків. Звичайно, він працював у домі розпусти, і тамтешні дівчата, певна річ, в ім’я дружби задовольняли його природні інстинкти — то був своєрідний спосіб підняти таперові настрій. Але повернімося до того моменту, коли повідомили про шлюб Каракса та його патронеси. Саме тоді на обрії цієї темної справи знову з’являється Хорхе Алдая. Ми знаємо, що він зв’язується з видавцем Каракса в Барселоні, щоб з’ясувати адресу романіста. Невдовзі після того, на світанку, в день власного весілля Хуліан Каракс б’ється на дуелі з невідомим чоловіком на цвинтарі Пер-Лашез і зникає. Весілля скасовано. З цієї миті й починається суцільна плутанина. — Фермін зробив театральну паузу, дивлячись на мене поглядом змовника. — Усі вважають, що Каракс перетинає французький кордон і, ніби прагнучи довести безпомилковість свого славнозвісного почуття часу, повертається до Барселони 1936 року, на самому початку громадянської війни. Про його дії та місце перебування в Барселоні протягом цих тижнів нічого не відомо. Припустімо, що він упродовж місяця не виходив на зв’язок ні з ким зі своїх знайомих — ані з паном Фортюні, ані з Нурією Монфорт. І ось маєш: Каракса знаходять мертвим на вулиці, з кулею у грудях. Але невдовзі перед цим на сцені з’являється головний герой. Він називає себе Лаїном Кубертом — ім’ям, яке запозичив з останнього роману Хуліана Каракса. На довершення всього, цей Лаїн у романі — ніхто інший, як сам Князь темряви. Так званий Люцифер демонструє намір викреслити зі світової історії ту дещицю, яка залишилася від Каракса, й для цього хоче знищити його книжки. Закінчує мелодраму його ефектна поява в образі чоловіка без обличчя, чоловіка, спотвореного вогнем. Негідник з готичної оперети, в чиєму голосі Нурія Монфорт — наче у справі й без того не вистачає плутанини! — впізнає голос Хорхе Алдаї.

— Але ми дійшли висновку, що Нурія Монфорт може брехати, — сказав я.

— Це правда. Але треба з’ясувати, чому Нурія Монфорт збрехала тобі. Існує всього лише декілька причин, щоб сказати правду, але безліч причин, щоб збрехати. Послухай, ти певен, що з тобою все гаразд? Твоє обличчя бліде як крейда.

Я похитав головою й помчався до туалету.

Мене знудило. Я видав із себе не тільки сніданок, а й добру частку злості, що громадилася в мені. Вимив обличчя крижаною водою й подивився на своє відображення в заляпаному дзеркалі, на якому хтось восковою крейдою нашкрябав «ТУПОГОЛОВІ ФАШИСТИ».

Коли я повернувся до столика, побачив Ферміна біля бару: він сплачував рахунок і обговорював футбольний матч з офіціантом, який нас обслуговував.

— Краще? — спитав він мене.

Я кивнув головою.

— Це перепад тиску, — сказав Фермін. — Ось. Візьми льодяника. Льодяники лікують усе.

По дорозі з кав’ярні Фермін наполягав на тому, щоб узяти таксі аж до школи Св. Ґабріеля, а в метро проїхатися іншим разом, переконуючи мене, що ранок яскравий, як політичний плакат, а в тунелях повно щурів.

— Таксі до Саррїї коштуватиме купу грошей, — заперечував я.

— Поїздка коштом церкви святого Йолопа, — засміявся Фермін. — Пихатий патріот з кав’ярні неправильно дав мені здачу, тож ми забагатіли. Облиш ти своє метро.

Забезпечені нечесно нажитими грішми, ми зупинилися на розі Каталонського проспекту й чекали на таксі. Кілька ми пропустили, бо Фермін хотів їхати щонайменше «студебекером», — адже він так нечасто подорожує автомашиною! Минула чверть години, доки над’їхав автомобіль йому до вподоби, й нарешті Фермін замахав руками, як той повітряний млин. Усівшись поряд із водієм, він розпочав з ним дискусію про Йосипа Сталіна, котрий, як виявилося, був кумиром та духовним напутником шофера.

— У цьому столітті було три видатні постаті: Пасіонарія[38], дивовижний тореадор Манолете та Йосип Сталін, — заявив водій, після чого вивалив на нас довжелезний звіт про життєвий шлях славного товариша.

Я затишно влаштувався на задньому сидінні, майже не звертаючи уваги на нудну промову. Вікно було відчинено, тож я насолоджувався свіжим повітрям. Фермін, задоволений поїздкою «студебекером», заохочував водія до розмови, час від часу перериваючи його емоційну розповідь про радянського керівника сумнівними з погляду історії запитаннями.

• Предыдущая
• 42/107
• Следующая