Янтарне скло - Пулман Филип - Страница 20
- Предыдущая
- 20/111
- Следующая
Але не це було найдивовижнішою особливістю селища. Спочатку хлопцеві здалося, що він утратив рівновагу, й він навіть двічі спіткнувся: всі будинки стояли не вертикально, а були дещо нахилені в один бік. Маківка церкви була покрита великими тріщинами — може, тут стався землетрус?
Собаки захлиналися від люті, але чомусь не наважувалися наблизитися. Балтамос набув вигляду великої білосніжної лайки з чорними очима, рясним смухом і хвостом-бубликом, і тепер він гарчав так люто, що справжні собаки трималися на відстані. Вони були худими та брудними, а ті нечисленні олені, котрих вони побачили, виглядали в'ялими та були вкриті якимись струпами.
У центрі селища Віл зупинився, гадаючи, куди піти далі, і поки він так стояв, попереду з'явилися двоє чи троє чоловіків та застигли на місці, розглядаючи його. Це були перші люди, яких він побачив у Ліриному світі. На них були важкі одежини з повсті, заляпані брудом чоботи та хутрові капелюхи, і виглядали вони аж ніяк не приязно.
Білий собака став горобцем та злетів Вілові на плече. Це нікого не здивувало: в селян також були деймони, причому в двох із них — собаки. Балтамос прошепотів йому у вухо:
— Не зупиняйся. Не дивись їм в очі, не відривай погляду від землі. Так ти виявиш повагу до них.
Віл пішов далі. Життя навчило його вміння не викликати в людей підозри, і коли він наблизився до чоловіків, вони вже втратили до нього інтерес. Але потім відчинилися двері найбільшого будинку в селищі, і чийсь голос щось гучно викрикнув.
Балтамос тихо сказав:
— Це піп, тобто священик. Ти повинен будеш виявити ввічливість, розмовляючи з ним. Повернися та вклонися.
Віл так і зробив. Священик був величезним чоловіком із сивою бородою, на ньому була біла ряса, а на його плечі сидів деймон-ворона. Його допитливі очі пробігли по обличчю та тілу хлопця, нічого не оминаючи своєю увагою. Потім він зробив рукою знак, щоб Віл підійшов до нього.
Хлопець наблизився до порога та знов уклонився.
Священик щось сказав, і Балтамос пробурмотів хлопцеві у вухо:
— Він питає, звідки ти. Скажи що-небудь.
— Я розмовляю англійською, — чітко та повільно промовив Віл. — Я не знаю інших мов.
— А, англійська! — радісно вигукнув священик. — Любий юначе! Ласкаво просимо до нашого вже не перпендикулярного до землі селища Холодноє! Як тебе звати й куди лежить твій шлях?
— Звати мене Віл, а йду я на південь. Я загубив своїх рідних і хочу відшукати їх.
— Тоді ти мусиш увійти до мого дому та трохи перепочити, — сказав піп і, поклавши важку руку хлопцеві на плечі, потягнув його до дверей.
Деймон-ворона виказував жвавий інтерес до Балтамоса. Але ангел відреагував на це належним чином: обернувся на мишу та прошмигнув під сорочку Віла, ніби засоромившись.
Священик провів хлопця до вітальні, в якій стояв тютюновий дим, а на тумбочці тихо парував чавунний самовар.
— Скажи ще раз, як тебе звати? — спитав чоловік.
— Віл Пері. Але я не знаю, як звертатися до вас.
— Отець Семен, — відповів піп, погладжуючи хлопцеві руку та ведучи його до крісла. — Я священик Святої Церкви. У нас заведено звертатися до поважних людей по батькові, а мого батька звали Борис, тож називай мене Семен Борисович. Як звати твого батька?
— Джон Пері.
— Джон — це Іван. Тож, ти Віл Іванович, а я — отець Семен Борисович. Звідки й куди ти йдеш, Віле Івановичу?
— Я загубився, — відповів Віл. — Я разом зі своєю родиною подорожував на південь. Мій батько був військовим, він поїхав у експедицію досліджувати Арктику, але потім щось сталося, і він зник. Я йду на південь, бо знаю, куди ми збиралися поїхати потім.
Священик сплеснув руками та перепитав:
— Військовий? Дослідник із Англії? Біля Холодного вже декілька століть не з'являлися такі цікаві люди, але настали бурхливі часи, і хто зна, може, він завтра з'явиться тут? Тобі ми також раді, Віле Івановичу. Ти повинен переночувати тут, ми побалакаємо та покуштуємо місцевих страв. Лідіє Олександрівно! — вигукнув він.
До кімнати мовчки увійшла літня жінка. Піп щось сказав їй російською, вона взяла склянку та налила в неї гарячого чаю з самовара. Потім, принісши блюдце з варенням та срібну ложку, вона подала все це хлопцеві.
— Дякую, — промовив Віл.
— Варення клади в чай, так солодше, — сказав священик. — Лідія Олександрівна зробила його з чорниці.
Чай із варенням був водночас нудотно-солодким і гіркуватим, але Віл усе одно зробив декілька ковтків. Поки він порався з чаєм, піп, не зводячи з нього очей, узяв його за руки, щоб перевірити, чи не змерз він, і навіть погладив його по коліну. Аби відвернути його увагу, хлопець спитав, чому всі домівки в селищі покосилися.
— Нещодавно тут трусилася земля, — пояснив священик. — Усе це провіщено в Апокаліпсисі Святого Іоанна. річки потечуть назад… Велика ріка, що пролягає неподалік від селища, завжди несла свої води на північ, до Льодовитого океану. Відтоді, як Всемогутній Господь Бог створив землю, річка тисячі років текла з гір Центральної Азії, але коли земля затрусилася та прийшли повені й туман, усе змінилося — велика річка цілий тиждень текла на південь, доки знов не повернула на північ. Світ перевернувся шкереберть. Де ти був, коли земля затрусилася?
— Дуже далеко звідси, — відповів Віл. — Я не знав, що відбувається. Коли туман розвіявся, я побачив, що загубився, і я не знаю, де знаходжуся зараз. Ви сказали мені назву цього місця, але де це?
— Принеси мені велику книжку з нижньої полиці, — попросив Семен Борисович. — Я тобі все покажу.
Перед тим як відкрити величезний атлас, священик підсунув стілець й облизав пальці.
— Ось тут, — сказав він, показавши брудним нігтем на точку в Центральному Сибіру, далеко на схід від Уральських гір. Ріка, що пролягала поруч, дійсно починалася на півночі Тибету та текла до Північного Льодовитого океану. Хлопець уважно подивився на Гімалайські гори, але не побачив на мапі нічого схожого на те, що йому описав Баруг.
Семен Борисович говорив і говорив, випитуючи у хлопця подробиці про його життя, родину й дім, і досвідчений крутій Віл відповідав йому вельми докладно. Потім жінка принесла буряковий борщ і чорний хліб, і після того, як священик віддав хвалу Господу, вони почали їсти.
— Тож чим займемося, Віле Івановичу? — спитав Семен Борисович. — Пограємо в карти чи ти хотів би побалакати?
Він налив із самовара ще одну склянку чаю, і Віл нерішуче взяв її.
— Я не вмію грати в карти, — відповів він, — і я б хотів продовжити свою подорож. Як ви гадаєте, якби я вийшов до річки, чи міг би я сісти на пароплав, що прямує на південь?
Широке обличчя попа потемнішало, і він швидко перехрестився.
— У місті неспокійно, — сказав він. — У Лідії Олександрівни є сестра, і коли вона ходила туди, то бачила, як вгору річкою плив корабель із ведмедями в обладунках. Вони живуть в Арктиці. Коли ти був на півночі, то бачив ведмедів у обладунках?
Священик явно щось запідозрив, і Балтамос нечутно прошепотів хлопцю на вухо:
— Обережніше.
Віл знав, чому він це сказав: коли Семен Борисович згадав ведмедів, його серце закалатало — про них йому колись розповідала Ліра. Слід було краще стримувати свої почуття.
Хлопець сказав:
— Ми були далеко від Свольбарда, а ведмеді переймалися власними справами.
— Так, саме це я чув, — на Вілове полегшення відповів піп. — Але наразі вони залишають свої землі та пересуваються на південь. У них є корабель, однак мешканці міста не дадуть їм палива, бо бояться їх. І в цьому немає нічого дивного, адже ведмеді — діти диявола. Усе на півночі є породженням диявола, згадаймо хоча б відьом — його дочок! Церква повинна була ще багато років тому знищити їх усіх. Ніколи не май справ із відьмами, Віле Івановичу, — ти чуєш мене? Ти знаєш, що вони спробують зробити, коли ти станеш дорослим? Вони спробують звабити тебе. Для цього вони використовують усі приступні їм хитрощі — свою плоть, м'яку шкіру, солодкі голоси… Вони візьмуть твоє сім'я, — ти знаєш, про що я, — й залишать тебе спорожнілим, вип'ють тебе до дна! Вони заберуть твоє майбутнє, твоїх майбутніх дітей, і нічого тобі не залишать. Їх слід знищити, всіх до одної!
- Предыдущая
- 20/111
- Следующая
