Соло для комп’ютера - Тисовська Наталя - Страница 4

• Предыдущая
• 4/37
• Следующая

— А ти подивись на неї,— Віруся кивнула в мій бік. — На цей вираз обличчя глянь. Певно, замислилась над тим, чи зразу відмовитися їсти варити і шкарпетки прати, чи боротися за жіночі права підступно, тихою бритвою.

— Невже і вона? — здивувалася Світлана, натякаючи на свій бурхливий роман із віце-президентом нашої контори. — До речі, красуні, запрошую вас у суботу до мене пакувати речі.

— Від'їжджала моя подруга заміж за море… — вимучено процитувала я.

— Давай-давай, не лінуйся! — нагримала Світлана. — Після ударної праці Ларс нахваляється власноруч зварити вечерю…

— О-о-о! — відразу пожвавилась Віруся. — Вечеря о котрій годині? Бо зранку я малого обіцяла в цирк повести…

Отож суботнього ранку до від’їзду в Голландію готувалися тільки троє: Світлана, Ларс (віце-президент, дружня нам сторона) і я. Той від’їзд направду коли ще буде, та Світлана все любила організувати заздалегідь. Почали ми з найлегшого — з книжок. Чоловік її майбутній, високий ставний голландець, приніс коробки.

Світлана хапливо виймала книжки з шафи й розкидала їх по дивану та підлозі, ми з Ларсом пакували. Приятелька моя, хоч і створювала загальне сум’яття, за роботою пильнувала, і тому, коли я зробила спробу запакувати нишком старезну книжку з правознавства й два грубі томи історії Латинської Америки, виданої за радянських часів, які навіть сторч не лізли в коробку, вона в останню мить вихопила їх у мене з рук:

— Що ти коїш? Ти хочеш, щоб моя дитина рідну мову згадувала з таких книжок?

Світлана відкинула томи вбік, але ненадовго: вже за десять хвилин майбутній чоловік, перевіряючи, чи чогось не забули, зробив нову спробу запхати їх до коробки. Не втримавшись, я зареготала. Приятелька спопелила мене поглядом і почала нервово струшувати порох із цілого стосу книжок, які одразу ж розлетілися по всій кімнаті. Одна тоненька відлетіла просто мені під ноги.

— Поглянь, — мовила Світлана, — це, здається, твоя, по ній я англійську вчила. Твоя чи ні?

— Ніби моя, — дещо невпевнено я гортала книжку. Було, було щось таке зелененьке серед моїх книжок, хіба їх усі запам’ятаєш!

— Ти мені її ще в грудні давала, я пригадую.

— І ти її так зачитала, що вона аж порохом припала…

— Тихо будь мені! — гримнула Світлана.

— Ти хоч знаєш приблизно, про що книжка?

— Не хочеш забирати — віддай назад!

Вона вихопила книжку, але не втримала, і та вислизнула з рук; сторінки віялом розсипались у повітрі, а в долоні її випадково затримався краєчок обкладинки.

З книжки вислизнув папірець. Я машинально нахилилася за ним.

У руках тримала факсову копію платіжки — згорнене вчетверо і трохи затерте на згинах банківське підтвердження про перерахування — цього не може бути! я правильно нулі порахувала? а, тут же є й прописом! — п’ятнадцяти мільйонів доларів. Якась скорочена назва одержувача: НДІ МП, і зовсім не відома фірма платника: «Quantum Gibraltar Ltd.». Я підсунула платіжку Світлані під ніс:

— Тобі це треба?

Вона взяла папірця в руку.

— Сума пристойна…

— Хотіла б я тебе спитати, кому ти такі суми завинила…

Ларс, відірвавшись на мить від роботи, теж узяв до рук платіжку й, короткозоро примруживши очі в маленьких круглих окулярах, уважно прочитав реквізити.

— Це офшорна компанія, — сказав він.

— Котра з двох?

— «Quantum Gibraltar». Хтось бавиться з податками. Звідки воно в тебе?

— А дійсно — чия платіжка? — підозріло глянула на мене Світлана.

Я відвернулася. Ларс поклав папірця назад до книжки. А скорочення начебто знайоме, подумалось раптом мені: НДІ МП… У голові крутився нечіткий спогад, але я ніяк не могла настільки відсторонитися від навколишнього світу, щоб ухопити його за хвіст.

Вечеря, власноруч зварена Ларсом за рецептами індонезійської кухні, минула майже невимушено. Наша колега Віруся, яка до зголоднілої компанії приєдналася саме вчасно: коли Ларс заносив до кімнати таріль із рибними чіпсами, — прихопила з собою пляшку «Мукузані» і жовту троянду на довжезному стеблі, і ми раптом згадали, що проводжаємо подругу заміж за море…

Новий будинок у Вурдені, який придбав для майбутньої дружини Ларс, — це серединка між блоками, що належать сусідам. Винищуючи голландського оселедця, привезеного Ларсом, — о, божественна, незрівнянна страва! — ми з Вірусею замріяно зводили очі на саму думку про майбутній візит у Голландію.

— Вечірку влаштуємо в національному стилі,— говорила Віруся. — Уяви собі, як радітимуть нам сусіди, коли годині так о четвертій ранку ми забіжимо до них на хвильку позичити солі: так невчасно скінчилась, а ми саме варимо макарони…

— Треба, — підхопила я, — перенести традицію позичати хліб, олію тощо на голландський ґрунт, а то у них без запрошення і не заскочиш у гості…

Світлана кинула спроби перекладати для Ларса і тільки погрозливо вирячувала очі. Віруся далі її під’юджувала:

— А коли сусіди нарешті втечуть, ми зробимо в будинку українську діаспору в Королівстві Нідерланди й установимо візовий в’їзд…

— Тобто вхід!

— …на територію нашої держави в екзилі.

— «Екзиль» і «діаспора» — трошки різні речі,— нарешті не витримала Світлана.

Зібравши порожні тарілки зі столу, Ларс виставив нас із Вірусею за двері, спершу церемонно розцілувавши, ніби ще й досі не розлюбив.

Цілу дорогу в метро я тупилась у зелену книжку, а перед очима зринали давні спогади, колись яскраві, а тепер побляклі. Позіхнувши, я прихилила голову до металевого бильця. Мені здавалося, що ось — вихоплю зараз спогад надзвичайно важливий, але картини змінювали одна одну хаотично, не хотіли затриматися довше хоч на мить, і я, поринаючи в сон, чомусь бачила перед очима шкіряну куртку бомжа і все силкувалась у нього спитати про Оленку щось важливе, але вже не могла розтулити вуст. І коли мозок нарешті відключився від реального світу, мені згадалася — наснилася? — зима. Точніше, початок зими…

То був початок зими. Грудень? Так, так, грудень! Перед Миколаєм, проти всіх законів природи, сонце раптом вилізло з-за кошлатих хмар, розігріло землю, розтопило сніг, скинуло з перехожих важкі кожухи, запалило усмішки на обличчях. А двадцятого — зненацька — задув вітер північний, холодний, злий, нагнав дрібного колючого снігу, розігнав перехожих із вулиць. І вже холод не відпускав.

Суботнього ранку я влаштувала культпохід крамницями міста, тож переступила поріг хати змучена й сердита, коли була майже шоста. Телефон розривався.

— Машина на ходу? — запитав у мене Оленчин голос. — Підкинеш на Рибальський?

Надворі — холод собачий і темрява, а вдома — гарячий чай і м’яке крісло… Зараз кину монету… Йти чи не?.. Йти! Ось так! Якась дурна монета поламала всі мої плани на тихий вечір перед телевізором.

Я змінила парадно-вихідні джинси на старенькі, витерті, темно-сині — точно такі, як і в Оленки, бо їх ми, піддавшись спокусі, колись придбали одночасно в нагороду за успішну сесію, запхала до рота холодну котлету й попленталася на стоянку. Коли доїхала до Оленчиного будинку, та вже чекала під під’їздом.

— От де тебе чорти носять? — накинулася на мене вона, бо раз у житті спромоглася не спізнитися на зустріч.

— Отоварювалась. Аванс дали — треба ж було витратити. Сідай уже швидше, не студи машину.

Оленка підгорнула довгу дублянку, клацнула дверима.

— Де їдемо? — спитала я.

— Кажу ж — на Рибальський. Треба з людиною одною здибатися.

— Що за людина?

— Тисовська, ти завжди занадто цікава.

— Мушу ж я знати, куди ти мене знову втягуєш.

Оленка зробила страшні очі й цитьнула на мене:

— Мовчи та слухайся старших!

Рибальського півострова я зовсім не знала і тепер поклалася на те, що поїду за маршрутом вісімдесят восьмого автобуса, а там — як Бог дасть. Перед виїздом, ще вдома, про всяк випадок ретельно вивчила карту, але все одно нічого толком не запам’ятала.

• Предыдущая
• 4/37
• Следующая