Соло для комп’ютера - Тисовська Наталя - Страница 20

• Предыдущая
• 20/37
• Следующая

В кафе, під скляним склепінням, помережаним легкою памороззю, сновигали дівчата в таких коротких спідницях, що за кожного необережного руху визирали «штанці» на їхніх панчохах. Скинувши теплі речі, ми всілися під балдахіном, на м’якій гойдалці — якраз утрьох вмістилися, тільки ліктями коли-не-коли одна одну підштовхували, підтрунювали, що ось-ось ти впадеш, а мені вільніше сидіти буде…

— Що замовляєте? — підскочив до нас хлопець у червоному фірмовому строї.

— Е-е-е-е… — Оленка озирнулася спершу на Ніну, тоді на мене.

— Дві кави і чай з лимоном, — проторохтіла я, — а торти ми ще не вибрали, — і я турнула товаришок із гойдалки. — Ви скраю сидите, злазьте. Виберіть мені що-небудь з ананасом.

Оленка ще опиралась, а Ніна покірливо перетнула велику залу і схилилася над скляною вітриною, зазираючи стурбовано, вишукуючи, який би шматочок нам припав найбільше до смаку.

— Іди, іди, — штурхала я Оленку. — Іди, бо Нінка там іще годину витріщатиметься на торти, ніби ціни від того поменшають…

— Облом, — скривилась подружка. — Цілий день сьогодні — то по квитки, то по пресу, то по шнурки на квартиру начальника, то по папку…

Оленка мала настільки забудькуватого начальника, що мусила ходити за ним, як за малою дитиною.

— Так наскакалася, — не вгавала я, — що навіть в університет по трудову ліньки було йти?

За відсутність трудової книжки Оленці вже давно не давала спокою Віруся, яка в нашій конторі відала прийомами на роботу і звільненнями. Оленка трудову мала, але запису про навчання в університеті в книжці не було, а Віруся цей запис сама чомусь внести не могла. Тривала тяганина доти, доки я не взяла Оленку за руку й не відвела до методистки в деканаті, яка мала про відповідний запис подбати. Трудова повинна була бути готова сьогодні, але сьогодні Оленка знову скинула спілкування з університетом на мене.

У відповідь на жартівливе питання вираз обличчя в моєї товаришки відразу зробився холодний і суворий.

— Тобі важко було книжку забрати?

— Забрати було неважко, важко було сувору методистку вмовити…

— Віддала ж, — ліниво мовила Оленка, — покомизилася трохи й віддала.

— Еге ж. Тільки я не второпаю, нащо було мені мучитися, якщо ти все одно в універ ходила.

— Звідки ти це взяла?

— Начальник твій сказав, — мовила я. — Я тебе шукала, дзвонила тобі, він узяв слухавку, каже: в університеті…

І тут мене нарешті осяяло.

— Збрехала начальникові? Та куди ж ти ходила насправді?

— Не пам’ятаю… — знизала плечима Оленка. До столика вже прямувала Ніна. — Ну, замовила? — обернулася до неї Оленка, змінюючи тему.

— Замовила. Коли що не так — претензії не приймаються.

Не встигла Ніна всістися за столик, уже не на гойдалку, окуповану нами двома — нема місця для третього! — а навпроти, на м’який стілець, як офіціант підскочив із тацею і почав виставляти на стіл каву, чашку з окропом для мене, а на тарілочці — пакетик чаю, нарізаний лимон, цукор.

— А торт? — ображено мовила Ніна.

— За хвилину буде, — офіціант виклав на стіл серветки й виделки для торта. І дійсно: за хвилину я вже встромила гострі зубці простої виделки в пухку білу масу — самі збиті вершки, ледь закріплені желатином, — з якої де-не-де стирчали шматки ананаса.

— Божественно, — простогнала я. — Чому порції такі малі?

— Щоб ти випадково не розтовстіла.

— Мені це не загрожує… Хіба, може, тобі?..

— Ах ти!..

Оленка, зробивши страшні очі, облизала чайну ложку і стукнула мене нею по лобі.

— Ой! — скрикнула замість мене Ніна. — Ти чого?

— А того! — з гідністю відповіла Оленка.

За вікнами сипонуло іскрами снігу — сніжинками дрібними, не лапатими, що аж світилися, пролітаючи повз вуличний ліхтар. Над головами в нас, десь угорі, під самим скляним склепінням, заспівала Селін Діон, і раптом очі відвідувачів кафе затягло серпанком замріяності та смутку, і сповільнилися рухи, і стишилися голоси. Я сьорбала залишки вже вихололого чаю, затримуючи їх у роті, чомусь збентежена голосом Селін Діон так само, як і всі. Торт розтанув, зник, не лишилося навіть сліду на тарілці. У Ніни вигляд був голодний і нещасний, наче у вуличного пса коло м’ясного павільйону.

— Ще по шматочку? — проскиглила вона.

— Не подужаєш, — мовила Оленка. — А як подужаєш, з унітазом побіжиш обійматися.

— Грубіянка ти! — відвернулася від неї Ніна.

Ми почали помалу збиратися додому, бо завтра — робота, бо сьогодні — навіть під спів Селін Діон — не позбутися відчуття нереальності і цього кафе у центрі міста, і вершкового торта, і недовгого снігу за вікном, і нежданого свята, яке захопило нас на мить, закрутило, а потім втече так само несподівано, як і прийшло.

Уже в метро, в переповненому вагоні, де сусідили тонкі парфуми з алкогольними випарами, мені пригадалася незакінчена наша розмова з Оленкою. Я глянула на товаришку критично, оцінюючи її настрій, і видно було, що їй насправді щось муляє, бо Оленка, загалом неговірка, сьогодні була ще мовчазнішою, якщо таке взагалі можливе.

— Оленчик, що тобі не так? Де це ти сьогодні ходила?

— Де ходила, де ходила… — передражнила вона. — Ждуть на мене, відчуваю, великі неприємності…

— Що сталося?!

Подруга махнула рукою, висмикнувши її з кишені дублянки, і вслід за цим рухом з кишені вилетів папірець. Я підхопила його на льоту.

— Не губи речей! — простягнула я аркуш Оленці. Папірець був шматком автомобільної карти з кількома позначками синім фломастером. — А що це?

— А, карта. Ми з Матвієм в Альпи збираємося.

— Машиною? — здивувалась я.

— Не знаю. Як вийде…

— Що значить — як…

Я не встигла договорити. Поїзд загарчав, смикнувся і різко став. У вагоні вмить зробилося душно, і люди хапали ротами повітря, якого бракувало на всіх. Я рвонула шарф, вивільняючи горло, та легше не ставало.

— Що діється? Що там відбувається? — заголосили пасажири з усіх боків, дедалі більше панікуючи. — Пожежа? Комусь недобре? Випустіть нас звідси!

Я трималася двома руками за поруччя, відчуваючи, як дедалі важчим стає зимове пальто, довге, ледь не до кісточок, а сумка тисне плече й от уже згинає мене своєю вагою чи не навпіл.

Перелякані, напівпритомні, ми простояли між станціями тридцять п’ять хвилин; на думці — нічого, крім невідомого лиха десь у глибинах темних тунелів метро. Назавтра газети написали, що на рейки на станції «Петрівка» впала людина, а я так і не дізналася ні про Оленчині неприємності, ні про поїздку в Альпи…

Кнопки на телефоні заспівали під моїми пальцями. З відчиненого балкона до кімнати рвався веселий вітер, від якого розліталися фіранки. Марина тихо стукотіла клавіатурою комп’ютера.

— Добридень, — почулось у телефоні.

— Ольжичу, сонце, можеш зараз говорити?

Олег засопів, і чути було шурхіт паперів, що він, певно, відсуває вбік, готуючись присвятити мені дорогоцінні десять хвилин свого життя.

— Побалакаю, чого вже там.

— Чудово. Я дзвоню з Угорщини. Е-е-е… В суботу ми з Матвієм вирушили за однією машиною. Перша зупинка в Будапешті, далі Відень, а нам туди без візи — зась.

— Радиш візу тобі факсонути?

— Ольжичу! — обірвала я кпини. — Слухай мене: це машина з гаража, про який ти мені розповів, пам’ятаєш? За машиною ми заїхали в лабіринт — музей тут історичний… А в лабіринті вбили хлопа…

— Цікавенна історія, — мовив Ольжич дивним голосом. — Пожди хвильку.

Цю хвильку він порпавсь на своєму столі, і шелест паперів у телефонній трубці нагадував шум моря у мушлі.

— Знайшов. Мадяри телеграму прислали: у Будапешті застрелений громадянин України.

• Предыдущая
• 20/37
• Следующая