Соло для комп’ютера - Тисовська Наталя - Страница 12
- Предыдущая
- 12/37
- Следующая
— За п’ять друга, — почулася Андрієва відповідь.
Ми одночасно злетіли з лавки: тільки не спізнитися на роботу!
…Оленчин наречений зустрів мене на прохідній, не в змозі втримати в собі новину: вона зафонтанувала з нього, тільки-но він побачив мене. З його уривчастої, непослідовної розповіді, дивної як на його рахманну вдачу, я дізналася, що в службі «09» домашній телефон директора «Абрикоса» не значився; в міліції власна база, частіше оновлюється, тож він вициганив-таки в Ольжича адресу й потрібний номер. Матвій меланхолійно набрав його — лінія виявилася зайнятою.
Мушу роз’яснити, що дзвонив Матвій із нашої контори, а оскільки контора напряму пов’язана з телефонами, то з ними тут можуть коїтися надзвичайні речі. Цього разу, схибивши з першої спроби, Матвій не менш меланхолійно поставив апарат на автододзвін — і переключився на свої безпосередні обов’язки. Хвилин десять телефон час від часу вмикався, натрапляв на зайняту лінію та й вимикався собі. Потім йому, певно, набридло, і він вирішив розважитись. Увімкнувсь — і з розгону вклинився в чужу розмову.
«…я не їду».
«А хто поїде, як не ти?»
Двоє чоловічих голосів, нічого характерного — ні акценту, ні тембру. Один, може, і схожий на голос Зиновія Самійловича.
«Андрій поїде. Готуй папери на нього».
«Ні, це не варіант. Він не в курсі, і не раджу його втаємничувати».
«Це саме той варіант, що нам треба. Наш парубок часто ганяє по закордонах. На будь-які офіційні органи справляє позитивне враження… ги-ги… Міг би через митницю статую Батьківщини-матері провезти як маленький сувенірчик».
«А як відмовиться?»
«Не відмовиться. Робота є робота, і гроші є гроші. По-друге, йому все одно треба їхати. Юрґен підганяє. І їхати треба джипом, чи ти забув?»
«М-м-м… Але я до ваших справ не лізу — у мене інститут чистий…»
«Все. Побалакаємо ввечері. Бувай».
«А може… Я щось не дуже йому вірю. Ну, потім. Бувай».
Коли Матвій, у півтемряві улюбленого куточка під сходами, навіть зберігаючи деякі подробиці, переповідав мені розмову, на імені «Андрій» я ледь не захлинулася чаєм і закашлялась. На слові джип довелося притулитись до стіни. Але ж фраза, фраза: «Він не в курсі», — що вона може означати?
Єдине, чого я так і не змогла від Матвія добитися, — що б він сказав, якби додзвонився.
Детективний жанр вимагає дотримання певних правил. Ольжич, якщо і накопав чогось своїми каналами, з нами не ділився, хоч як ми його не мордували ледве не щодня, тож, замість їхати додому після роботи, вечірні години ми з Матвієм збавляли біля гаража (цей об’єкт собі обрала я, і мотиви мої навряд чи кому видадуться незрозумілими) та квартири директора «Абрикоса». Гараж особливою популярністю не користувавсь, а от Матвій уже мав довжелезний перелік і мешканців під’їзду, яких почав упізнавати з виду, і різноманітних гостей. До Зиновія Самійловича, як він дізнався, вчащало троє: приземкуватий, опецькуватий чоловік років п’ятдесятьох, засмаглий охоронець із бандитською пикою та золотим зубом і — не повірите — Силоненко, заступник мого начальника.
Тої суботи з самого ранку я всілася на лавці у дворі Видавництва з книжкою в руках. Від стороннього ока мене затуляли кущі, але гараж було видно як на долоні. Прийшов травень, і впала на місто спека. Впала раптово, непередбачувано, немов розчахнулося небо, впустивши стільки сонця, скільки нам було визначено на все літо. Більшість вікон у будинку над Видавництвом були відчинені, назовні рвалися запахи смаженого й печеного, звідкись гостро війнуло кавою. З третього поверху долинув чоловічий голос, що зворушено декламував:
Я змахнула непрохану сльозинку.
О чверть на десяту моя синя чотириколісна мрія підкотила до дверей гаража, і я щільніше запнулась у листя кущів, смарагдове і буйне, як буває зелень лише навесні. Андрій загнав машину всередину і попрямував із двору. Ступаючи слід у слід, я, завертаючи за ріг, ще встигла побачити, як він щезає в дверях Видавництва.
Коридори Видавництва спали; жодного руху, хоча хтось же мав відчинити його суботнього ранку? Навіть віконечко вахтера глянуло на мене незрячим оком.
Андрій завів мене на третій поверх, десь за рогом рипнули двері — і кроки стихли. Я підійшла до найближчих дверей і припала до лиштви, спробувала стишити калатання серця, прислухалася. Тиша. Шурх-шурх, ніби хтось гортає папери. Знову тиша. Кроки, але не до виходу, а в протилежний бік. Знову шурх-шурх, тоді клацнули якісь дверцята. Кроки вертаються. Тиша. Потім приглушене туркотіння — певно, клавіатури комп’ютера. Шелест паперів і туркотіння тривали досить довго, а тоді почулося сім ніжних гудочків: набирався телефонний номер.
— Альо! Привіт! — почувся Андріїв голос. — Я в офісі. Де папери?
Знову кроки, знову шурх-шурх, потім голос:
— Альо! Знайшов. Що ще? — (Пауза). — Давай, я записую! — (Ще одна пауза). — Все, записав. Привіт!
Дзенькнув телефон.
Я відступила від дверей. Півтемний куток, протилежний од сходів, захаращений будівельним мотлохом; я присіла на якусь скриню. В повітрі вловлювався запах свіжої фарби від недавнього ремонту. Андрій змусив мене нервуватися ще чверть години. Ноги відвалювалися через хвилювання, скриня — тверда й незручна, хочу пити, хочу… Вухо вловило клацання замка, знайомі кроки, які віддалялись у бік сходів. Я вагалася.
А справа в тому, що в шість рочків я роздобула маленьку книжечку, де кривенькими літерами вписала власне прізвище. Вона й досі в мене. Не впевнена, що вона мала символізувати за задумом, швидше за все, міліційне посвідчення. У шість рочків я вирішила, що нема нічого захопливішого за роботу слідчого.
Коли мені виповнилося дев’ять років, ми з татом завели тонкий зошит у жовтій обкладинці, який підписали «Пригоди Гриця Шукайла». Пригоди вигадував тато, я записувала. У найпершому оповіданні — до другого ми, на жаль, не дійшли — на смітнику Гриць Шукайло знайшов чобіт, у чоботі — ногу; ногу, звісно, неживу…
Вже коли я закінчувала університет, моя колишня однокласниця домовилась зі знайомим суддею, який завів мене у приймальню районного суду, де кілька годин я просиділа над товстезною справою, переглядаючи десятки сторінок зі зразками того самого підпису, читаючи, як легко, виявляється, на базарі купити наркотики, вдихаючи запахи жаху, брехні та злочинів… Я слухала, як циганки вимолюють у суворих лейтенантів свободу для своїх чоловіків, слухала міліційну лайку впереміж із жартами, і на жарти трохи награним сміхом відзивалися секретарки в приймальні. Я хотіла про це написати.
Якось «за чаркою чаю» я зовсім серйозно сказала Олегу:
«Ольжичу, дістань мені відмички».
«А зірку з неба?»
«Я просто хочу побачити, який вони мають вигляд».
«А без цього не спатимеш?»
І все-таки він дістав — цілий набір.
Зараз, намацавши в кишені відмички, я відчула, як у серці кольнула голка — голка авантюризму. До того ж мені страшенно кортіло як-небудь використати поліетиленові рукавички, що лишилися від останнього разу, коли я фарбувала волосся. Ми стільки начиталися про відбитки пальців, що, «йдучи на справу», я всюди їх за собою тягала.
Згадка про небезпеку не потривожила мене. Під дверима я послухала, потім постукала, потім посмикала ручку. Тоді натягнула рукавички. Замок простий — його не встигли замінити після ремонту. Так, як колись показав Ольжич, я тицяла металевими паличками у шпарі. Якби ще руки не так тремтіли!.. Щось дзенькнуло всередині замка. Прочинилися двері.
Звичайна собі контора. Кілька комп’ютерів, ксерокс, кавоварка — знайомі атрибути офісного життя. Перетнувши кімнату, я підійшла до шаф.
Файли у шафах були розсортовані за роками, не за напрямками діяльності. Остання тека заповнена хіба на третину. Листи, запрошення, факси — все впереміш. Шелест сторінок був — наче шерхотіння піску в маленькому скляному часомірі, де кожна піщинка падала вічність, і крізь ту вічність чулися тисячі незнайомих голосів, що одночасно викрикували різними мовами. Серед тих голосів я вчула слова знайомі, слова, що могла зрозуміти. Мова ніби линула до мене, та її глушили кроки, що теж наближались. І враз я зрозуміла, що і мова, і кроки лунають не в моїй уяві, а з-за дверей, і от-от відчиняться двері… Що мені робити? Що діяти?
- Предыдущая
- 12/37
- Следующая
