Любов, Президент і парадигма космосу - Бедзик Юрий Дмитриевич - Страница 53

• Предыдущая
• 53/73
• Следующая

— Клянуся. Ось мої документи. — Теренс спробував добути з нагрудної кишені портмоне.

— Господі! — враз забідкалася в нападі жалю Софійка, — Вас же викрали бандити! І цілий місяць від вас не було ніяких чуток. Віра Олегівна навіть їздила на дачу до Президента... Ні, не на дачу... забула куди... А потім бандити в неї стріляли, їх стільки зараз розвелося в Криму. Лишенько! То Віра Олегівна, слава Господи, не вмерли. їй операцію зробили, і ми з нею лежали в одній палаті. Така славна женщина!.. А коли її привезли поранену, була як мрець. Я бачила її...

— І дали їй свою кров, — вдячливо мовив художник, відчувши до дівчини раптову симпатію. — А тому я дуже прошу вас: скажіть, де зараз Віра? Ви, мабуть, знаєте?

— Знаю, — нахилила голову дівчина і густо зашарілася. Коротенькі кіски в неї тепер тирчали, як ріжки в упертої кози. Не піднімаючи очей, ледь чутно запитала: — Скажіть по-чесному... ви справді американець?

— Господи! Скільки ж можна доводити, — не розсердився, а чомусь звеселів Теренс. — Я — американець. Але, якщо говорити строго — по крові я німедь. Батько мій з Німеччини. Потім переселився в Штати, там він одружився, я світ побачив, став художником. — Теренсу закортіло похизуватися перед дівчиною, щоб остаточно схилити до себе її серце і змусити її до відвертості: — Цими днями мене нагороджено Нобелівською премією! Може, читали в газеті? Дуже серйозна премія!

— Не читала, — зізналася Соня. — А газети тепер дорогі, ми з мамою не купуємо їх. Більше дивимося телевізор. — Вона підвелася, запалила газову конфорку: — Хочете чаю?

— Спасибі, — не відмовився Теренс і дістав з целофанового пакета коробок солодощів. — Ось візьміть.

— Хай на столі буде, — кивнула Софійка. Сіла навпроти нього, широко розставивши лікті. Глянула йому в обличчя строгим поглядом: — Раз ви художник з Америки, то я вам вірю. І скажу вам таке, щоб ви нікому, жодній живій душі не говорили! — Її очі налилися слізьми. — Вона мені відкрилася, що без вас жити не хоче. Кінець! Бог забрав вас до себе, і вона піде до Бога!

Теренсу не все було ясно з її слів, мова її була затаємничена, думка уривалася. Тільки одне він зрозумів, що Софія мала на думці щось лихе, остаточне і безповоротне в житті міс Віри. І трагедія та була зв’язана з Богом, якому міс Віра наважилася себе віддати і все своє життя віддати. До Бога пішла вона! В услужіння йому! У вічність!

Запала тремтлива тиша. Теренс довго не міг знайти в собі мужність. Аж нарешті запитав пошерхлими губами:

— Ви знаєте, де вона похована?

Дівчина зиркнула на нього сполошено, її веснянкуватий носик сердито підскочив угору:

— Я ж не сказала: похована! Віра Олегівна пішла служити Богові. Пішла у монастир. У черниці. Щоб там назавжди зостатися по закону Божому.

— Ага... по закону... — промимрив Теренс. Тоді, подавлений, підвівся з-за столика, обвів невидющими очима кухоньку і рушив, не попрощавшись, на двір. Дівчина метнулась за ним.

— Почекайте... ви ж хотіли знати... — Вона вчепилася Теренсові в руку. — Хоч Віра Олегівна просили не говорити нікому, але я вірю вам. — Її голос забринів сльозами: — Скажу вам, де вона зараз.

Це його зупинило. Він окинув її недовірливим поглядом. Стояли в тісному дворику на стежці, що вела до воріт. Дівчина якийсь час вагалася, однак намір відкритися до кінця подолав у ній нерішучість, і вона прошепотіла:

— Це в горах... Там є монастир Кара-Джу... ні, селище Кара-Джу, а монастир жіночий... Тільки не кажіть, що я зрадила її... Вона вас безумно кохає. І я не могла... не можу...

Більше він не слухав її. Вирвався з її цупких пальців і побіг на вулицю.

Де шукати той монастир і як до нього дістатися, уяви не мав. Що ж, Сікора, напевне, знає, він допоможе, він буде шукати свою онуку, і знайде її хоч під землею. І він, Теренс, буде шукати з ним разом. Все тільки разом. У цьому шаленому світі, де жінки чинять такі дивацтва, самому не впоратися.

Шофер севастопольського мера куняв за кермом у своїй білій, запилюженій «Волзі». Побачивши Теренса, за звичкою вискочив з кабіни, розшарпнув дверцята, улесливо посміхнувся і сказав:

— Повертаємося додому, так? От і прекрасно. Тепер ми встигаємо. Сьогодні по телеку буде «Коломбо». Ми дивимося його всією сім’єю. Жодної серії ще не пропустили.

До Севастополя прибули, як ще і не смеркалося. Батько лютував у своєму номері-люксі. Він запізнювався і ждав машини, щоб вирушити в аеропорт.

— Мусив би хоч записку мені лишити, — бубонів старий барон. — Ця дика країна не знає, як вести себе із своїми благодійниками.

— Тату, не нагадуй щомиті про свої благочинства! — стримано обірвав його син. — Це негарно.

— Я мушу летіти. Завтра зустріч в Білому Домі. Ти розумієш, що від цього залежить твоє майбутнє?

— Моє майбутнє тут, в Україні, — відрізав син.

— О, він закохався! І ради кохання приносить у жертву мільярди своєї сім’ї!

— Обіцяю, тату: мільярди будуть збережені, — посміхнувся лагідною усмішкою син. — Скільки б ти зараз не вилив на мене свого праведного гніву, я — щасливий! — Теренс обняв старого, тернув щокою об його щоку: — Тільки прошу тебе: не говори погано про Україну! Вона подарувала мені любов, яка принесе радість всім Реттіганам. Чи бачив ти щось подібне в Штатах? Чи бачив ти жінку, яка, втративши коханого, іде з горя в монастир? У нас воліють іти в бар і там гамувати горе в обіймах аманта або програвати в казино мільйонні кошти... Коротше, татусю, ти полетиш без мене. Інакше я вчинити не можу. Іди до Президента в Білий Дім, обіцяй йому золоті гори, і хай він готується до великих подій. Вони обезсмертять його ім’я!

— До який подій? — прозвучав від дверей голос капітана 2 рангу Сікори.

— Чудових подій, містер Сікора! — вигукнув Теренс, зриваючись на ноги з дивана. — Я майже знайшов вашу онуку і мою майбутню дружину. Тільки прошу вас: сядьте на хвильку! Я здогадуюся, ви прийшли, щоб супроводжувати мого милого татуся. Ми ще маємо чверть години. Тож піднімемо чарки за найпрекраснішого батька у світі!

Але барон заперечливо махнув рукою. В тому жесті було стільки владності, що син мимоволі примовк.

— Я не маю права на такий високий тост, — сказав він хрипким голосом. — Я хочу підняти келих за вашого українського Президента! — І, зауваживши трохи здивований теренсів усміх, квапливо пояснив: — Я — стара людина і бачив усяких Президентів, усяких лідерів, верховодів, голів і голівок. Всі вони завжди починали і кінчали свої діяння виголошенням гучних промов, всі вони втішалися своїми промовами, уявляючи себе мало не демосфенами. Але жодного разу я не бачив, щоб Президент на моїх очах врятував життя людини чи багатьох людей, при цьому сам наражаючись на смертельну небезпеку.

— Татусю, про що ти? — не зрозумів батька Теренс.

— Я про ту гранату, яку ваш Президент... — барон поштиво вклонився Сікорі, — вирвав з рук турка і викинув у море. Я хотів би мати такого Президента, і щоб мені було спокійно в житті, і щоб жоден турок чи малайзієць — хай навіть член НАТО! — не погрожував моєму життю. Я говорю це не в жарт, джентльмени. — Старий був в ударі, лице його збіліло і напружилось. — Я говорю це тому, що завтра я матиму змогу послухати мого президента. І я переконаю його: з таким Президентом, як ваш, йому слід мати справу!

— Чудовий тост! — прояснів лицем Сікора. — Тільки я дещо його підкоректую: вип’ємо за дружбу наших президентів! І прошу вас, джентльмени: не затягуймо процедуру прощання, бо в більшості цивілізованих країн світу літаки відлітають точно за графіком. Прозіт!

Говорилося й пилося розкішно. Старий барон уже й жалкував, що доля змушувала його уривати милу балачку. Та годинник нагадував про своє. До того ж і машина була подана. І капітан 2 рангу Сікора — який же симпатичний джентльмен! — уже тримав у руках баронову валізу, мовби нагадуючи: час!

Поцілунки з сином, останнє прощання симпатичному готельному номеру, далекому кримському морю, цим добрим людям, біля яких барон сам почувався добрішим, і марш до ліфту. Слава Богу, ще носять ноги старого! І не страшні йому океанські далечі, і навіть зустріч з грізним президентом Сполучених Штатів.

• Предыдущая
• 53/73
• Следующая