Любов, Президент і парадигма космосу - Бедзик Юрий Дмитриевич - Страница 50

• Предыдущая
• 50/73
• Следующая

Капітан 2 рангу, тримаючи міцно під руку молодого художника, веде його до входу в мерію. Так, вони мусять зустрітися з міською владою. І якомога хутчіше. Бо у міської влади є президентське доручення. Святе, можна сказати, доручення! Яке саме? Зараз, зараз про все довідається шановний шукач пригод містер Теренс Реттіган!

Поминули в дверях міліціонера («Американець? Прошу, вас чекають»). Ось уже широкі сходи, килимова доріжка, цікаві очі, перемовки, довгий коридор і нарешті відчинені двері до просторого кабінету. В кабінеті плечистий чоловік у темному костюмі (їй право вдягненому задля урочистого випадку!). Він стоїть за своїм столом, і непідробний щирий усміх сяє на його моложавому, строгому обличчі. Мер виходить з-за столу і міцно тисне Теренсові руку. Припрошує до довгого столу засідань. Сам сідає навпроти. І аж припадає до нього грудьми.

Капранг хоче представити свого американського друга. Та мерові то все зайве.

— Знаю, що ви говорите по-нашому. Мені казала Віра Олегівна, — баском мовить мер. — Після дороги трохи відпочиньте, шановний. Вип’ємо кави. — Він робить комусь знак рукою. — Маємо час. Хоч уже вечір. Ми вам щиро раді, пане Реттіган!

Що за радість, поки що неясно. І чому взагалі стільки радісного галасу, блиску, високих слів, метушні в коридорах і приймальні — також поки що не зрозуміло. Та притьмом все з’ясовується. І чому фоторепортери пхаються до кабінету, і за ними телеоператор з чорною камерою на плечі, і на стіл ставиться пляшка коньяку, і ще й вноситься великий, шоколадно оздоблений торт.

— Я пропоную тост за славний рід Реттіганів! ~ виголошує мер, підносячи чарку з бурштиновим напоєм. — За вашого батька, опору могутньої фінансової корпорації Америки! І за її сина, можна сказати — борця зі світовою мафією! Не відмахуйтесь, не треба! Знаємо про ваш політ через гори. Сам Президент дзвонив нам.

— Спасибі, спасибі! — киває головою Теренс.

— А тепер мій вам подарунок, містер Реттіган молодший. Так, здається, у вас кажуть. — Тут мер підводиться, розкриває яскраво червону теку і добуває з неї аркушик паперу. — Прошу всіх уваги! — Виявляється, він тримає в руках загсовий документ: — Мене попросили... ну, скажемо відверто... дружина Президента... щоб ми допомогли становленню молодої сім’ї. Скажемо так: міжнародної сім’ї! Зараз стало модним говорити про спільні підприємства, а ми говоримо: Спільна Сім’я! Точніше — міжнародна сім’я!

— Розумію, про що ви говорите, містер мер... — зашарівся художник. — Виходить, моя наречена міс Віра жива і здорова! Так? — Він рвучко підводиться з бокалом вина в руці: — Ми з міс Вірою стали, як ви кажете — Міжнародною Сім’єю? Спасибі вам, містер мер!

— Тільки поставите підпис.

— Хоч зараз!

— Е ні, підпис поставите разом зі своєю нареченою Вірою Олегівною Сікорою. Поставите в нашому центральному ЗАГСІ, під музику, в присутності шановних гостей. Звичайно, прийде командуючий українським флотом, прийдемо ми усім керівництвом мерії, і ясна річ — Віруніна рідня, славний капітан 2 рангу Серж Сікора, і ще багато гідних людей нашого чудового міста!

У Теренса яснішає зір, він повертається до капранга Сікори, киває йому головою:

— Спасибі, друже! Це ти постарався, знаю.

Капранг тактовно понижує голос і ледь нахиляється до американця:

— Тобі ж сказали, хто клопотався... Президент, а точніше його дружина. — Капранг перезиркується з мером: — Ці наївні американці не знають деяких наших виразів, а ми їх пам’ятаємо ще з більшовицьких часів: наприклад, «турбота про людину»! Гарні то були слова! А тепер, містер Реттіган, постав чарку і потисни руку нашому міському батькові, нашому мерові. Він не тільки допомагає молодим сім’ям, а й шанує наш український флот. Будинки будує морякам, про місто бойової слави клопочеться, організовану злочинність викорінює... Не всю, правда, ще викоринів, але, сподіваємося, що з нашою допомогою і з підтримкою Президента і в цім благороднім ділі врешті поставить крапку. Одне слово, мої дорогі друзі і ти мій шановний містер наречений Теренс Реттіган, пропоную тост... — Сікора звужує хитрувато очі: — за нашого мера!

Ще півгодини турчання телекамер, розмов про те, про се, і врешті мер всаджує гостя з його другом капітаном 2 рангу в машину. Авто рушає, мер стоїть на тротуарі в юрмиську шанобливих чиновників, махає прощально услід рукою. Місто вже горить вогнями, і тільки далеко над морем небо всіялося зорями. Гарно і спокійно навкруг.

— Не знав я, що у вас такий щирий, сердечний мер, — каже розчулено Теренс.

— А ще й вельми діловий... До речі, як і ваш батько барон Реттіган.

— Батько? — не зрозумів художник.

— Авжеж, — усміхається Сікора. — Ваш милий татусь підписав документ на інвестування в міську казну 100 мільйонів доларів! Чи як він зізнався: «во славу Господа, який врятував мого сина!»

— О, він у мене любить гарні жести. Правда, це :вже й не жест. Старий любить мене по-батьківськи. До того ж він тут у Криму багато чому навчився.

Теренсу кортить побачити Віруню. Та, мабуть, пізно вже турбувати її в лікарні. Головне, що жива, що куля терориста виявилася несмертельною.

— Хто б міг так озлобитися на неї? — дивується Сікора. — Нікому не вчинила зла. Цих кілерів вішати треба! Прямо на майданах, перед усім народом!

— Через мене це, — бубонить глухо Теренс.

— Не розумію... поясни.

— Банда фанатиків, ховаються в горах. Нащадки тих німців, котрі тут наклали головою у минулу війну. До речі, я теж німець по крові, то вони хотіли перетягнути й мене в свою зграю. Мають підземні виходи в море і, здається, користуються підтримкою якихось чорних чи сірих HJIO з космосу... їх виловити буде непросто. За ними стоять величезні сили.

— Маєш на увазі всесвітній тероризм? — супить брови Сікора, суворо дивлячись у вітрове скло.

— Всесвітній... А, може, й космічний! Наша наука перед цим ще безсила. Вона досі чіпляється за закони квантової механіки і марксистського матеріалізму. А ми ж — діти Космосу. Що тобі казати, Серже? Ти сам постраждав від них. Це вони, космічні терористи, загнали ваш корабель «Салют» у часову дірку на шістдесят років. Але, слава Богу в Космосі є і справжні Боги. Можемо назвати їх: єдиним Богом, Богом Розуму, Богом Гармонії.

Вирішують їхати в готель до барона Реттігана. Пізній час, чи не зайшов повечеряти в ресторан? Так і є, умостився скромненько за пальмовою діжкою, п’є чай. Побачивши сина в пом’ятій джинсовій сорочці, зривається на ноги, склянка перекинулася, старий хапливо застібує ґудзики свого чорного піджака.

— Мені сказали, що ти живий, — лепече він сухенькими губами, обнімаючи Теренса. — Мушу летіти у Штати. Погані справи!

— В «Мажестік-12»? — насторожується Теренс, відсовуючи від себе тарілку, в яку перелився чай.

— В «Мажестік».

— Я повернусь і ми наведемо там лад.

— Адміністрація завжди була до мене прихильна, — каже старий. І тут він згадав раптово: — Хутко в номер! За півгодини звернення американського президента до нації!

— В Криму транслюють передачі американського Конгресу? — не може втямити Теренс.

— Для мене зроблять, як виняток... — старий морщить в усмішці губи: — Ясна річ, за добрі гроші.

Старий розплачується, і всі піднімаються в баронів люкс. Тут важкий дух, чути запах нашатиря, валеріани, мабуть, була «швидка» і рятувала старого барона. Скрізь розкидані газети. «Люкс» геть не п’ятизірковий. Проте стоїть великий телевізор, екран не вимкнуто, чути тріск ефіру.

Знизу приносять пляшку сухого вина.

— Тату, прошу тебе: не муч мене! — благає син. — Нащо ти всадовив мене перед цим одороблом? Я хочу погомоніти з тобою.

— Мусиш почути свого президента. Боюся тільки, чи наш друг втямить англійську?

— Він знає навіть космічну, тату! — кидає жартом син. — Ну, в крайньому разі, якщо наш президент оголосить війну Росії, ми цю маленьку деталь перекладемо містеру Сікорі.

На екрані Президент Сполучених Штатів. Він одразу ж переходить до суті справи:

• Предыдущая
• 50/73
• Следующая