Любов, Президент і парадигма космосу - Бедзик Юрий Дмитриевич - Страница 48
- Предыдущая
- 48/73
- Следующая
— О, майн гот! — вирячує очі хлопчина, на мить йому перехоплює в горлі подих, і він пускає на повну силу нагрівальну форсунку. — Клянуся вам, Теренс Реттіган... у мене ще лишилося кілька куль. І одну я прибережу для того, хто віддав мені цей підлий наказ!
Над горами з самого ранку завмерла маленька, пір’їста хмаринка. Мов янголя несміливе, все визирала з-за гострих шпилів айпетрінської гряди на сріблястий розлив моря. Може, навіть почувала заздрощі до людей на березі, може, й сама рада була б спуститися вниз і пригорнутися до води. В одному місці вона побачила моторний човен, який ладнався до плавання, і либонь ще заздрісніше стало хмаринці. Добре їм, землянам, куди хочуть, туди й обирають путь. І не бояться вони ні пусток небесних, ні вітрів штормових і негаданих. Безтурботне життя у тих купальників.
Насправді ж люди біля одного моторного човна мали доволі клопотів. Мав їх і Президент України, якому після майже цілонічної праці над державної ваги паперами захотілося спочити на морі. Це були його останні години літньої відпустки в Криму. Справи кликали до Києва, і Президентові кортіло бодай отакою короткою прогулянкою на якусь часинку відгородитися від огрому справ, які чекали на нього.
Море лягло перед моторкою розлоге і задумане. Президент дивився на його безмежні гони, відчував прохолодь стрічного вітерця, вловлював на щоках колючі бризки води і не міг погамувати в собі тихого смутку. За чим він сумував, було неясно. Яка тужба стискувала йому серце, він не міг осягнути, та й не прагнув того. Може, хуткість руху човна по тугих хребтах хвиль чимось нагадувала йому хуткість плину життя? А, може, в ній вчувалося йому неосмислене бажання вирватися з виру вічних турбот, гірких образ і недоведених звинувачень? Люди завжди хочуть свої слабості, свої прорахунки і недолугості звалити на плечі інших, надто на плечі начальства, а що є котрийсь самий, самий високий, то до нього й посилалися найперше докори, йому й кидалися болючі запити: чому, чому, чому?..
Бач, і всемогутній Космос поставив начебто ультиматум: ви, українці, і найкращі, і найпрацьовитіші, і найвитриваліші, а втім годі вам пасти задніх перед світом і всесвітом. Кінчайте з тим і тим, і тим... Гарний ультиматум! Тільки забули зоряні, як воно за законами космічної справедливості могло статися так, що після розвалу «імперії» на плечі саме «найпрацьовитіших» упало стільки біди з військово-промисловим комплексом, експорт майже весь із вугілля та необроблених продуктів, гроші в людей Москвою забрані з ощадкнижок... Тож, не варто вам, зоряні, ставити українцям свої ультиматуми!
Ревнув мотор, хвиля вдарила в борт, і важкі думи розвіялись. Президент посміхнувся сам до себе. «Господи, і тут не можу втекти від державних справ. Не можу! Бо нема ключа для вічного і загального щастя. І якби ти, Космосе, був справедливим, то, принаймні, дав би нам змогу показати світові, на що ми здатні».
Здається, пора повертати назад, до берега. Хмаринка з-за гір он уже потемніла, до неї прилучилася ще одна, суворіша, розгонистіша, і бризки морські б’ють Президентові в лице колюче і неприємно. І пекучі думи обсіли голову: завтра ж зустріч з прем’єром... на шахтах знову невдоволення, знову невиплати, законні обурення, може й до страйку дійти...
— Я прошу вас, Михайле Власовичу, — дає команду мотористові Президент, — повертайте оглоблі до хати! — сказав і усміхнувся втихомирено, мовби почув слова з дитинства, мовлені в рідному селі котримось із сусідів біля любої річки Сейму.
Скутер круто робить розворот, хвиля шпарко б’є в борт, небо нахиляється, гори злітають вище. І раптом...
— Гляньте, що то? — вигукує моторист, задерши над кермом голову в бік гірського пасма. — Що то летить?.. Ні, падає!..
А таки падає, падає... Жовто-повітряний балон з підвішеною внизу гондолою стрімко несеться від гір навскосинці до моря, ось-ось черкне хвилі... І таки черкнув, таки повалився набік, а там і розпластався зраненою птицею на воді.
— Люди он! — піднявся з сидіння Президент, і біла теніска на ньому напнулася від вітру. — Вони ж тонуть...
Для моториста це як команда, як суворе веління. Та він і сам уже розуміє свій маневр, дорога кожна мить. Він круто розвертається, круто бере розгін і буквально за кілька хвилин підпливає до місця катастрофи. Потопаючі, молоді, дужі хлопці, виборсуються з хвиль, хляпають по воді руками, чути гукання їхні до човна, тихіше, мовляв, не газуйте, ми ще живі і вас вітаємо! Це, ясна річ, голос завзятого Зігфрида, якому катастрофа не катастрофа, він хапається за борт скутера, влазить у нього, падає на дермантинове сидіння. За ним з’являється голова Теренса Реттігана.
У Президента підскакують здивовано очі. Він упізнав знаменитого художника.
— Ну, й зустріч, містере... забув, як вас величати? — схвильовано говорить Президент, допомагаючи американцю забратися в скутер.
— Спасибі, що врятували, містер Президенті — відсапується художник, знічено і щасливо ляскаючи себе по мокрій брезентовій сорочці. — Моє ім’я важко запам’ятовують... Матуся моя була з роду саксонських баронів, володіла землею і палко кохалася в землі. Тому й підшукала своєму нащадкові, себто мені, щось близьке до земельки, до латинського слівця «терра», земля. Ну, а тато мій — родом вийшов з Чернігівщини, за діда мав Рятуєнка, а сам вже перемінився на Реттігана. Від України — до Америки, як бачите, вийшло не дуже далеко... — Теренс зацокотів зубами. — Як у вас тут холодно!.. І як нам жарко було в небі!
В розмову втручається завзятий Зігфрид. І Президентові стає все ясно. Летіли на захід, а втрапили над море, бо в балоні у них щось тріснуло, потім бахнуло, і балончик став стухати. І вмер щасливо! — Парубок також обляпує себе від холоду долонями.
— На мою думку, — каже Президент, — ви свій балон перекачали. Так?
— Ні, товаришу Президент, на мою думку, декотрі людці, котрих в цивілізованому світі називають простим словом «терористи», хотіли позбутися небажаних свідків і, мабуть, вшили в балон якесь паскудство. Але, на щастя, Президенте України... спасибі вам за порятунок! Вдруге народжені вами, будемо проситися до вашого гурту.
— Якщо заслужите, — строгішає Президент.
— Почуєте, що ми вам розповімо, то хутко дасте нам всі громадянські права.
Президентові стає шкода балакучого веселуна, якому, видно, зовсім не весело. Тому він просить моториста трохи пригальмувати.
— З нашого НЗ порятованим належиться крапелька на зігрів душі і тіла, — командує Президент. Моторист на ходу дістає з багажника пляшку, дві чарки і повертається до Президента. Наче питає очима: а закусь? — Перетерплять до обіду, — каже Президент. І глянувши на годинник, поправляє себе: — Ба, вже й вечерею пахне.
Випивання в мотор ці, власне, було й не випиванням, а скоріше ритуальним доторком до пляшки. Соромно ж перед Президентом давати собі волю. Отакий простий, такий добрий чоловік, то вже й що — починати в човні пияцькі оргії? Майте, хлопці, бога в серці!
До молу причалили м’яко, ледь доторкнулися до нього бортом. Водій був майстром своєї справи, і на березі парубки в смугастих тільняшках знали, кого мають зустрічати. Строгість, порядок, спокій...
Дружина чекала біля тераси, в очах затаїла тривогу. Сказала, що пора вечеряти. Чому так затрималися? Ага, впав повітряний балон, і це ті, котрим вдалося врятуватися?..
— Краще менше питай, а смачніше годуй, — пожартував втомлено Президент. — Тут особливий випадок. Придивися до цього героя в брезентовій робі. Впізнала? Вчора ми одержали звістку зі Стокгольму, що його нагороджено...
Людмила Іванівна схопила Теренса обіруч за плечі, стала трясти, примовляючи: Нобель!.. Нобель!..
— Слава Богу, жіночко, що хоч тепер ти оцінила мою вправність, — широко усміхнувся Президент. — Поплив на прогулянку і повернувся з врятованим Лауреатом Нобелівської премії! Подія, яку слід неодмінно покропити! Швидко всім до столу!
Зігфрид одразу ж відмовився навідліг, сказавши, що йому далеко добиратися до мами в Сімферополь, і попросив випустити його на трасу. Теренс почувався трохи безпорадним, хотів би й собі зникнути і не надокучати родині видатного діяча своєю присутністю. Проте в президентові плани це не входило.
- Предыдущая
- 48/73
- Следующая
