Любов, Президент і парадигма космосу - Бедзик Юрий Дмитриевич - Страница 38

• Предыдущая
• 38/73
• Следующая

— Вірю вам, майне герен, що ви виконаєте доручену вам Богом місію. — Магістр зробив важку паузу. — І все ж будемо обережними. Обережними і мудрими. Час великого терору ще не настав. А коли настане... тоді Україна і вся Європа, і Америка зрозуміють, що з нами треба рахуватися. Прозіт, майне герен! За Великонімеччину! За славу остготів!

Що ж, великий Магістр кримського ордену змушений дійти висновку, що йому не минути відвертої розмови з бранцем. Надто інтелігентна він людина, щоб підкупитися на всілякі «лицарські» і «остготські» теревені. Напівіржаві германські мечі йому теж не заб’ють памороки. Проте він, великий, принаймні, дуже здібний художник, не позбавлений честолюбства. І якщо погомоніти з ним з усією щирістю, якщо показати йому шлях до слави...

Магістр вирішує сам почати розмову. Ось і печера художника Теренса Реттігана, завішений військовим плащем вхід, в печері яскраве сяяння неонової лампи. (Здобути електрику Магістрові було непросто, але він цю проблему подужав).

Теренс сидить на стільчику біля стола, щось читає.

— Ах, це ви, гер Магістр! — зривається на ноги Теренс і підсовує йому другий стільчик. — Радий бачити вас в моїй скромній келії. Сідайте.

Магістр опускається на незручне сидіння. Млявим рухом розсупонює на собі пасок і відкриває поли білого халату. Під ним... звичайнісінький спортивний костюм.

— Не дивуйтеся, гер малер. Я — історик за фахом. І розумію смисл наших готських ігрищ. Ми хочемо розширити наш вплив на весь Крим. Привнести сюди німецьку культуру, відродити славу древніх готів, наших пращурів.

— І ви вірите, що вам вдасться взяти під свій вплив цілу автономію — Крим? — здивувався щиро Теренс. — Але ж це авантюра. Вас всіх заарештують. В кращому разі вишлють, як порушників нашої конституції. Себто — української, — поправився Теренс.

— Ми нічого не збираємося порушувати.

— Але ці ваші таємні гроти, ця німецька атрибутика, в якій повно фашистських символів... Боюся, вони накличуть на вас біду, гер Магістр.

— А я не боюся, гер Реттіган. Кажу ж, на нашому боці безсмертний орден «Чорне сонце». Він порвав з нацизмом.Він — сам дух Німеччини. До того ж мушу вам щиро сказати, що нас підтримують певні німецькі кола, банки, промисловці, деякі політики. В ордена «Чорне сонце» є приваблива ідея! — патетично вигукнув Магістр. — Орден зібрав кілька мільйонів марок серед своїх шанувальників і утворив групу лицарів-тевтонців — ви їх сьогодні бачили у великому залі-гроті — тевтонці вирушили під виглядом туристів в Крим, пробралися до печери, проникли в найзатаємніші її глибини, поряд знайшли ще кілька таких печер, утворилося ціле печерне місто, мене обрали за старшого, себто Магістром, із Мюнхена найдішли відомості, що наша фактично хлоп’яча забавка декому дуже сподобалася, і їй надали грізне політичне значення. Тепер ми певні — у нас є високі покровителі, їх воля стала для нас законом, їхні нелічені грошові суми відкрили перед нами дорогу до шалених планів...

— Отже ви вірите, що вам удасться з часом завоювати весь Крим? — вражений почутим, запитав Теренс. — Але ж це авантюра, якої світ не знав!

— Кажу ж, шановний гер Реттіген, що на нашому боці безсмертний орден «Чорне сонце». У нього мільярдні кошти і нездоланна сила. — Магістр хитрувато посміхнувся: — Ми потрібні нашим патронам в Німеччині. Дуже потрібні!

Теренсу стало зимно від почутого, і його маленька, напоєна холодом келія здалася йому схожою на могильний склеп. Він через силу проковтнув слину, спазми здавили йому горлянку.

— Шановний гер Магістр, — сказав він дрижачим голосом, — я здогадуюсь, чого ви хочете від мене. Ви хотіли б встановити через мене зв’язок з моїм батьком, Президентом «Мажестік-12». Авжеж?

— Хотіли б, містер Реттіган, — підвівся в урочистій строгості Магістр і відверто мовив: — Наші мюнхенські благодійники починають втрачати в нас віру. Кінчилася «холодна війна», і вони розуміють, що Крим не завоюєш. Проте є сили могутніші за них.

— Космос?

— Так, «чорний космос» стоїть на нашому боці, «чорний космос» уже кілька разів посилав сюди своїх посланців.

— Живих інопланетян? — не повірив Теренс.

— Майже живих. Себто над нами зависали їхні HJIO, я одразу відчував їхню присутність, виходив з печер і бачив ті страшні апарати. Кажу: апарати, бо щоразу прилітало по кілька дивних химерних потвор непевної форми. Вони сяяли як чорти, опускалися майже до землі, і ми чули в собі їхній голос. А точніше — їхню думку, їхнє веління.

— Чого ж вони від вас хочуть?

— Щоб ми існували. Просто існували. Для них цього досить. І були готові до їхньої нової появи.

— Не розумію, яка вам користь від них?

— Колись ми станемо виконавцями їхньої волі на землі. В годину їхнього повного торжества.

— Над ким?

— Не знаю... Це для нас найтяжча загадка. Десь в небесних просторах точаться запеклі бої. Якщо вони переможуть, прийде нова ера. Ми мусимо просто чекати.

— Ясно, — здогадався Теренс, відчувши, як в ньому піднімається хвиля страху. «Сірі HJIO» були найстрашнішим поріддям Космосу.

— Дуже вас прошу, містер Магістр, не приневолюйте мене до співпраці з ними. Я уже ввійшов в інший контакт з іншим Космосом.

— Нам це відомо, — мовив строго Магістр. — «Сірі» нещодавно передали нам інформацію, що ви, містер Теренс Реттіган, стали посланцем Сиріусу на Землі. І тому я навмисне послав своїх людей, щоб захопити вас. Не бійтеся, я не вчиню вам кривди. Бо якщо по чесному, то ви такий же нещасний і безвільний раб Космосу, як і ми всі. — Магістр зробив важку паузу, тугіше затягнув на собі білий пасок. — Тільки тепер я збагнув, містер Теренс, що життя наше на землі — ніщо. Порожній нуль! Ми всі в їхній владі. «Сірі» і «білі» HJIO панують над нами, вони наші боги. І, чесно кажучи, я молюся в душі, щоб ваші «білі» розчавили наших «сірих». Інакше нас жде страшний кінець!

Магістр схилив голову, і з ритуальною строгістю залишив келію Теренса Реттігана.

Старий барон Реттіган складав речі перед відльотом в Штати. Тяжке лихо — викрадення сина — розчавило його. Нічого нового досі не з’ясувалося, невідомо, хто його викрав, куди його завезли, може, вже й замордували десь у горах а чи втопили в морі. Була, правда, сподіванка, що міліція докопається до бандитів. Віруня щодня прибігала до старого в готель, розпитувала, чи немає якихось вістей, якогось дзвінка? Мали уже викрадачі поставити свою вимогу. І, на її думку, вони її безпремінно поставлять. Але коли то буде? Чи дождеться її старий барон Реттіган?

Їздив барон і на дачу до Президента. Той прийняв його з усією сердечністю. Надто дружина його Людмила Іванівна. Останнім часом сама заходилася шукати художника. Підняла на ноги весь Крим. Діяли разом з Вірунею. Біда ця здружила їх, і вони стали мов рідні.

З Президентом, правда, розмова випала досить гостра. Зараз, схиляючи сиву голову над валізою, барон наче досі бачить задумливе президентове обличчя. І якийсь безпорадний вираз на ньому. Всі ж сили кинуто на розшук, уся агентура, усі вивідувачі, слідчі, прокуратура Криму. 1 ані проблиску чогось втішного і реального.

— Хоча з’ясувалася одна зачіпка, бароне. Дуже серйозна. Останнім часом до нашого Криму стали дуже пильно придивлятися з-за кордону. І, даруйте, бароне, серед тих уважних і пильних є і ваші німецькі колеги. Неонацисти! З колишнього «Чорного ордену» СС і ордену «Чорного сонця» СС.

— Мені соромно згадувати це, Президенте, — зітхнув старий, — але я також формально досі належу до «Чорного ордену». Напевне, ви знаєте, що я за походженням німець. Так би мовити, чистокровний арієць. І свого часу наївно вірив у містику і в астральні сили Зла і Добра.

— Гадаю, що Зло і Добро — не астральне, — мовив задумливо Президент. — Вони цілком конкретні. Навіть земні.

— Можливо... Проте коріння його, в цьому я твердо переконаний, сягає в космічні далі.

— Жаль, що коріння Зла не губиться в тих далях, — зітхнув Президент. — Бо вияви його ой які ж конкретні. Часом я їх просто відчуваю на дотик.

• Предыдущая
• 38/73
• Следующая