Любов, Президент і парадигма космосу - Бедзик Юрий Дмитриевич - Страница 34

• Предыдущая
• 34/73
• Следующая

Ми, українці, чесні люди. Але, на жаль, ще тільки підводимося з колін. Особливих багатств не маємо. Нам випала важка доля. Економіка була вщент зруйнована. Потім її по-дурному, а, може, і з наміром, перебудували повністю на військовий лад... Одне слово, після розвалу великої імперії економічні проблеми у нас страшенно ускладнилися.

— Містер Президент, міс Віруня мені багато чого розповіла, — сказав Теренс, злегка обнявши жінку. — Звичайно, я ще не маю права втручатися в справи «Мажестік», доки мій батько... дай Бог йому здоров’я.

— У вас чудовий батько, — сказав тепло Президент. — Відверто кажучи, він врятував Севастополь від страшного лиха. Та й сьогодні я схиляю перед ним голову. Поліз до іноземців, в саме пекло... Характер!

— Я хотів би, щоб ви знайшли з ним спільну мову, містер Президент.

— Докладемо всіх сил. Але, відверто кажучи, наш приціл на молодість! В цьому ми з моєю милою дружиною Людмилою Іванівною... — Президент лагідно обняв дружину, — бачимо все: і порятунок від кризи, і надію на краще життя. Все-все! А тим більше, коли молодість, як ви, схиляється перед красою.

— В міру мого скромного таланту, містер Президент, — опустив голову Теренс.

— Скромняги ви, американці! Маєте бюджет на півтора триліони доларів, але не забуваєте про скромність...

Президент не знає, як повести далі мову. Перед ним майбутній фінансовий король Америки. Сьогодні він в захваті від красоти кримських пейзажів, його молода душа сп’яніла від кохання, але завтра, ставши на свою строгу американську землю, він повернеться до такої ж прозаїчної дійсності.

— Як вам морська «одіссея» на дні Чорного моря? — запитав Президент.

— Та ніхто досі не хоче повірити нам, — винувато стенув плечима американець. ~ Навіть мій батько Пауль Реттіган піддражнює мене, каже, що ми були не на морському дні, а в гроті кохання. А, взагалі, цивілізація довго буде брати під сумнів космічні відкриття. Не вірити — набагато легше, аніж вірити. І це дуже небезпечно, як на мою думку. Час консервативного скепсису тільки відтягує катастрофічні наслідки. Ми справді були там, в морських глибинах. Мої кримські колеги-художни-ки досі в шоку.

Його перебила Віруня. Як всяка жінка, була набагато красномовніша і переконливіша. Емоції, ось що покоряло в ній. Стала з наївною безпосередністю і захватом описувати підводні «хороми» інопланетян, отих самих «морських братів»: рожеві стіни, рожеві вбрання і навіть їхню наче рожеву мову.

— Ви вже назвали їх «братами»? — щиро здивувався Президент.

— Ну, скажемо, людиноподібні істоти. Дуже дивні. Просто дивовижні. Дивовижні страви їхні, дивовижна музика. Мені їхня музика сподобалася особливо! Не порівняєш з нашою, земною. Тим паче з нашими какофонічними, модерністськими мелодіями.

Віруньчина розповідь сама була, як чарівна мелодія ніжної душі.

— Подумати тільки, за сотню кілометрів від Севастополя у морі якесь підводне царство! Мені досі це не вкладається в голову, — лепетала жінка, вся аж збіліла від екстазу. — Це, здається, десь отут, де ми зараз пропливаємо. Казка! Хіба неправда, товаришу Президенте?

Її захват викликав в президентових очах іскорки легкої іронії. Слухав її уважно, вірив і наче не вірив їй. Аж нарешті дозволив собі слово:

— Може, і в мені ще трішки невіри, люба Віруньо, — озвався по хвилі. — Клятий консерватизм! Не так просто від нього збутися. Але якщо це все правда... це істинно казка! Переворот! Я з дитячих літ захоплювався фантастикою. Жюль Верн, Олексій Толстой, Беляев, наші новітні фантасти, такі, як Олесь Бердник... І виходить, все те, що ними намислене — не дуже й фантастичне.

— Пробачте, ви ж чули слова... хай не слова, а голос «червоного ока» в каюті капранга Сікори, і тут уже важко сумніватися, — кинула наче з легким докором Віруня.

— Так, чув. — Президент все більше настроювався на ділову, практичну ноту в розмові: — Я ось що думаю. Допустимо, це все факт... Допустимо — абсолютна реальність. Тоді запитаю вас: які енергетичні джерела вони там розшукують в глибинах? І якими енергетичними благами хочуть ощасливити нас?

— Я не спеціаліст... мені здається, це все зв’язане з величезними тектонічними розломами земної кори, — спробувала вдатися в химери пояснень жінка. — Якась плазмова енергія чи що. І все те для нас, для України. Маємо начебто під собою величезні запаси цієї шаленої плазмової енергії. Потуга на тисячі років!

— І коли ж ми дістанемося до неї? Тобто вони дістануться?

— Не знаю, — знизала плечима Віруня.

— Може, через тисячі років?

Втрутився в розмову Теренс і згадав: «космічний брат» казав щось про лідерів... Він казав: треба зустрітися з лідером, з вашим лідером. І лідер зробить... «Найближчим часом ми зустрінемося з вашим лідером», — пообіцяв він.

— Що ж, більше ждали. Почекаємо ще, — сказав Президент. Лице його пом’якшало, він звів брови, як у хвилини задуми. Почуте змушувало повернутись до реального. Він підняв очі, привітно глянув на Віруню і Теренса. — Спасибі, друзі, що взяли на себе важку місію. Як то мовиться, історія вам цього не забуде.

***

Після морської подорожі минув місяць, може, й більше. Президент уже повернувся до своєї столичної резиденції, зустрів кількох поважних гостей 3-за кордону. Навалилися клопоти й клопоти. Південь України гуркотів комбайновими моторами, схід озивався глухим ремстивим гомоном страйкуючих шахтарів, не стихли після весняних галасів і розлогі київські майдани. Кожен робив своє діло. Кожен мав свою рацію, як то кажуть брати-поля-ки. Бо й справді, хіба не поспівчуваєш котромусь затятому політику, який позбувся влади й авторитету, а зараз ось нагода: нагадати про себе.

Під кінець літа Президент знову вирвався на кілька днів у милий серцю Крим. Провідав перед тим гранітно-залізний Севастополь. Там спокій, тиша, на виноградниках мліють під сонцем янтарні грона, пенсіонери з попеченими спинами зрання й до смерку пораються серед своїх зеленолистих друзів.

Не доїхав Президент до своєї морської віли. В Севастополі виникли ускладнення. За один день з прилавків крамниць, з базарних столів скуплено геть чисто все. Не купиш ні буханця хліба, ні курячого стегенця, ні яйця. Ловко хтось поорудував, постарався на злість трудовому люду.

Пустили чутку, що влада начебто прибрала продукти, аби мати резерв на чорний день. З Сімферополя подзвонили, що там така ж халепа. Вже ледь не до паніки дійшло. А тут курортний сезон в розпалі, ще чого доброго пляжі опустіють, розвалиться весь курортний бізнес.

Одначе тривало це недовго. Підпільні скупники як з’явилися, так і пощезали, пішли начебто у глибоке підпілля.

Подейкували, що котрийсь бізнесмен з закордонними зв’язками отаким чином захотів влаштувати високий попит на деякі предмети споживання. Ясна річ, для підняття потому нечуваних цін.

— Хоча мені думається, це річ політична, — сказав Президент. — Пахне зазіханням на владу в кримській автономії. Доведеться розбиратися Києву.

Президенту подзвонили в готель зі штабу українського флоту.

— З вами хоче говорити командир сторожового корабля «Салют» капітан 2 рангу, — доповів командуючий флотом.

— Сікора? — зрадів Президент. І одразу ж почув голос Сержа.

— Дуже прошу прийняти мене, товаришу Президент, — гукнув у трубку схвильовано Сікора.

— Гони у штаб. Буду у Єльжея.

Сержа впустили до кабінету командувача без зволікання. Президент попросив адмірала залишити їх удвох. Сіли до довгого столу. Президент в білій сорочці, капранг-2 — по всій строгості флотського порядку в чорному мундирі. Спекота, але мусить терпіти. Сам Президент держави дивиться йому усміхнене в вічі.

— Кажи, що там? — запитав Президент.

— Ви не повірите, товаришу Президент, скажу вам таке... послання звідти, — кивнув на стелю Серж. — 3 космосу, товаришу Президент! ~ Очі в Сержа округлились, і дихати йому стало важко, навіть послабив собі^: комір сорочки. — Сьогодні вранці озвалося «червоне око». Отой милий шарик в моїй каюті. Пам’ятаєте?

• Предыдущая
• 34/73
• Следующая