Бора - Вдовиченко Галина - Страница 6
- Предыдущая
- 6/40
- Следующая
Лідія вже енергійно походжала довкола будинку, глухо стукотіла по каменю шпильками із настромленим на них опалим листям. «Фольксваген-гольф» вони обережно загнали на подвір’я, відчинивши ворота, — тут донедавна паркувалась автівка, судячи з двох широких коротких доріжок, засипаних дрібною щебінкою.
— Боро, тільки не хвилюйся! — попередила Лідія, виходячи з машини, і, вхопивши Бору за рукав, потягнула її за ріг будинку.
На задньому паркані, глухому й доволі високому, лежала повалена тополя, схожа на гігантську дитячу гойдалку, задерту одним кінцем у небо. Вітер зламав дерево у парку, перекинув стовбур через міцний мур, з якого у багатьох місцях від удару ще більше осипалась біла фарба, оголивши цегляну основу. Розтріпаним верховіттям тополя вперлась у землю, як забута велетнем мітла. Із нижньої, запарканної частини дерева стирчав уламок з гострими краями.
— Викличемо когось, — діловито заспокоїла Лідія, обтираючи каблуки об жмути трави, — попиляти треба, порубати. Щоб по-господарськи…
Помітної шкоди тополя не наробила, лише прим’яла якийсь кущ. Вологими боками темніли у садку стовбури вишень та світили білиною берези, поєднуючи чорне із білим, сад з лісом. До живоплоту по обидва боки тулились кущі смородини та аґрусу, і ще, здається, форзиції, яка навесні першою зацвітає жовто-лимонним цвітом. Тато б сказав: який з неї хосен! У них з мамою у Золочеві кожен клаптик землі навколо будинку приносить користь. Але Бора знала: якби у неї був свій сад-город, він ніколи б не став територією суцільної корисності. Там обов’язково знайшлося б місце для зайвого, єдина втіха від якого полягала б у радості. Як у цьому саду. Тут і клумб не було, серед трави без огороджень пнулися вгору хаотичними острівцями жовто-коричневі чорнобривці та стояли — високі й густі — хризантеми кольору стиглої хурми.
— Боже, як вони пахнуть! — торохкотіла Лідка, схилившись над хризантемами. — Так піднесено-сумно пахнуть, як ніякі інші квіти! А я залишаюсь з тобою. Радій!
Подивилась на подругу, пояснила:
— Мене відпустили. До завтра.
Гілки та стовбури вишень, обліплені бурштиновою живицею, світилися у променях призахідного сонця застиглими краплями. Повітря саду — немов зняли кришку дерев’яного пуделка з екзотичними прянощами. У терпкій суміші жовтневих приправ вирізнялися церковна вистояність чорнобривців та хризантем, волога гіркота кори дерев, терпкість пожовклого листя у траві.
Осінній сад бадьорив та наповнював енергією. Лідія сплескувала у долоні, сміялась, і говорила, говорила. Синдром відпущеного на волю. У неї в Стрию біля батьківської хати був невеличкий город і сад. Вона переконувала маму відмовитись від грядок, мама про це і слухати не хотіла, вона вперто трималася свого, залучаючи до городу двох онучок, одинадцяти та п’ятнадцяти років, утім, онука, семирічного Митрика, ні до чого не примушувала. І дала врешті спокій доньці, яка одягалась по-столичному, їздила до Львова на усі театральні прем’єри, а пораючись у хаті, засовувала доглянуті руки в жовті гумові рукавички.
— Кизил! — гукнула вона до Бори. — У тебе тут кизил. З нього чудове варення виходить!
Бора глянула одним оком і пішла в іншому напрямку, туди, де вабив до себе візерунок, що досконало поєднував різні відтінки зеленого, жовтого й червоного. Цей кут саду заріс плющем; густе листя, обернене верхівками донизу, трималося рухливими шарами, утворюючи мерехтливий малюнок риб’ячої луски насичених відтінків. Хвостом диво-риба торкалась трави, у якій заплуталися зів’ялі листові покручі та одна приблуда — суха ялинкова гілочка, хоча звідки тут було їй узятися, коли жодної ялинки поблизу не було. Картину довершував острівок темного малахіту з лискучого підпарканного барвінку. Виглядало, що цей здичавілий садовий кут досі не бачив граблів, і саме тому був досконалим.
Ночівля у домі не входила у плани Бори. Але вона змінила їх під тиском обставин. Чом би й не залишитися? Попередила Влада: мене сьогодні не буде, не хвилюйся.
— Точно? — перепитав він. — Я тоді покличу народ до себе, ти не проти?
Народ зазвичай залишав абияк застелені ліжка, не так і не там поставлений, хоча і помитий посуд. Народ намагався бути чемним, він розумів: якщо поводитись у рамках пристойності і не залишати по собі безлад, можна буде й надалі розраховувати на нічні чування у цьому помешканні, коли Владова мама їде у Золочів до своїх батьків. Бора не забороняла Владові залишати гостей на ніч і не виявляла надмірної цікавості до деталей, а він не вдавався до зайвих пояснень. І тепер не сказав, кого кличе у гості.
— Дім подивитись не хочеш?
— Потім, мам. Це ж не терміново? — голос Влада помітно повеселішав, він вже думав про своє. — А ти коли будеш вдома — вранці? Чи одразу на роботу?..
Фіолетові зів’ялі грона нагадали про першу зустріч з будинком. Виноград звисав вздовж кам’яної колони над ґанком.
— Треба його зібрати, — з-за спини сказала Лідія. Вона жувала зірвану ягідку, і вираз обличчя у неї був такий, ніби вона куштувала виноград на ринку, вирішуючи, варто торгуватися чи ні. — Компотів накрутимо.
— Та хай висить, — відмахнулася Бора. — Гарно ж… Та й хто крутитиме? Коли?
Лідія з порогу сипнула на долівку жменьку монет. Широкий жест сівача, піднесені слова: щастя і затишку у цьому домі! Вона не сумнівалася, що Бора тут житиме. Їй вистачило кількох хвилин, аби зробити перше коло поверхового огляду будинку. Вона роздивлялася усе з великою цікавістю. У вітальні показала пальчиком на примітивний малюнок під склом: це хто? Тут і Бора звернула увагу на картинку: будиночки, намальовані з висоти пташиного польоту начебто дитячою рукою, але дуже вправно, у цікаво викривленому ракурсі. Звідки їй знати, чия це робота?
Лідія затрималась біля каміна та опудала ворони. Ковзнула поглядом по книжках, зазирнула під стіл. Почувалася, як риба у воді, просувалась кімнатами та усіма закапелками, пританцьовуючи та коментуючи вголос свої спостереження.
— Так. Пральна машинка є. Телевізора немає. А без нього життя неможливе.
— Цілком можливе.
— Комп’ютера теж не бачу, — затримала погляд на Борі. — І ентузіазму в твоїх очах не бачу. Чи ти не рада?
Бора сиділа біля каміна, втопившись у продавленому кріслі та склавши руки на колінах. Їй було незатишно від занадто енергійного освоєння нової території.
— Маю таке відчуття, — сказала вона, — що зараз прийдуть господарі і проженуть нас з тобою: ви що тут робите, га? Ще й ногами затупотять, аби ми вшивалися звідси.
— Що ти верзеш?
— Таке враження, що я загарбник, а це — контрибуція. Чи анексія.
— Не розумію тебе. Та подякуй долі за несподіваний подарунок і облаштовуйся на новому місці!
— Та я вдячна. Але мені не по собі. Мені ніяково, розумієш? У мене відчуття, ніби будинок спостерігає за мною, скептично спостерігає, іронічно. Недобре жартує. Він не приймає мене.
— Не ускладнюй.
— А ти не спрощуй.
— Документи на дім покажи.
— На роботі забула, роздойма.
Лідію важко збити з хвилі піднесення. Вона докірливо похитала головою і взялася господарювати: увімкнула опалення, роздивилася птаха на каміні, торкнувшись пір’я та очей, зазирнула у димохід.
— А то, може, розпалимо вогонь?
І викладаючи поліна у топці, зауважила:
— Уявляю, як Влад тішиться вільною квартирою. Нехай відчує себе самостійним.
Бору неприємно шкрябнуло це зауваження.
— Чого таке обличчя розгублене? — не замовкала Лідія, жмакаючи газету та підкладаючи її під ретельно вибудувану конструкцію. — Не бійся, я допоможу облаштуватись на новому місці. Ти ж така непрактична! Але, зауваж, якщо вже падають з неба розкішні подарунки долі, то чомусь саме таким, як ти, хто не здатен оцінити їх належно.
Газета згоріла, а вогню як не було.
— Облиш, — озвалася Бора, вибираючись з крісла. — Ходімо на кухню.
Мастодонт 60-х — холодильник «Дніпро» з ручкою-важелем та круглими плечима — відгукнувся на під’єднання до електромережі тракторним гулом, з готовністю заковтнув кефір та йогурти, масло та сир. Знайдена у глибинах духовки пательня виявилась несподівано важкою, а ножі, виделки й геть усі столові прибори з шухляди — різними: будинок демонстрував свою прихильність до випробуваних часом речей та звичку збирати все в один комплект. Смажену картоплю поділили по тарілках — одна із синьою смужкою, друга — з букетиками жовтих квітів; посідали вечеряти, вибравши собі з-поміж різних крісел «своє» й розливши кефір у черевату склянку та у маленький прозорий кухлик з ручкою.
- Предыдущая
- 6/40
- Следующая
