Бора - Вдовиченко Галина - Страница 34

• Предыдущая
• 34/40
• Следующая

Бора слухняно повернула крила ворони на місце й відставила опудало вбік.

— До Севастополя перебралися, — знехотя відповіла Ганна Петрівна, — мама Володі там мала сестру, вже геть стареньку, після неї залишилася квартира.

— Ось як? — здивувалась Бора. — А якщо вони захочуть повернутися до Львова?

— Не захочуть. Вони назавжди туди виїхали. Заради морського клімату.

— То вони самі з Криму?

— Мама Володі з Севастополя, а тато з батьками — з Калуги. Чи з Саратова. Зараз вже точно не скажу. Батьки його батька потрапили до Львова ще до війни, а може, одразу після війни. Сюди їхній завод перевели…

— То ви їх давно знаєте?

— Дуже давно.

— А Володя де похований?

— Хто???

— Володя.

До сліз, до бурякового кольору обличчя закашлялась Ганна Петрівна. Мало не вдавилась. А коли прийшла до тями, коли повірила, що Бора справді нічого не знає, пояснила.

Він вирушив у подорож. На велосипеді. Поклавши собі за десять років проїхати не менше ста країн світу. А може, й жартував, хтозна.

Обличчя Бори пішло червоними плямами.

Вони немов змагалися, хто кого сильніше здивує.

— Ну так, — ще раз підтвердила Ганна Петрівна, порушивши мовчанку. — А ви звідки таку дурню взяли?

— А що я могла подумати?

— Та що завгодно! Але ж не таке! Ви що, документів на дім не бачили?.. Володимир такий впертий, та що ви! Може довго дозрівати, але якщо вже вирішив, все, немає сенсу пручатися — зробить по-своєму, будьте певні, хто-хто, а я це добре знаю. Стільки років поруч!

— А де він ночує?

Ганна Петрівна знітилась.

— Не знаю. Де доведеться. Хоч би й у полі. Він має таке спеціальне легке ліжко-намет, — і подумавши, додала: — У напрямку до Непалу збирався вирушити.

— Але щось же він говорив? — не здавалася Бора. — Якось пояснював? Свої наміри, свій вчинок він мусив якось пояснити.

— Ну що казав? Я, казав, землі не бачив…

— Якої землі?

— Планети.

— То що він — зовсім зник і не дається чути?

— Слухайте, як захоче з вами спілкуватись, дасть якось знати.

— То він сюди колись повернеться?

— Чого б він тоді будинок вам залишав?..

Ганна Петрівна забрала зі столу навіть цукерничку, залишила букет хризантем і тацю з яблуками та абрикосами. У дверях озирнулася.

— Бачили у коморі Бору?..

Бора дивиться на все око, нічого не розуміючи.

— Керамічні літери бачили?

— Н-ні… Що за літери?

— Оце, казав, запитаєш, чи вона погодиться. А тоді поклич майстра, нехай над входом у віньєтці вмурує назву — «Бора», — Ганна Петрівна обвела кухню прискіпливим господарським поглядом — перевірила, чи достатньо чисту залишає територію після себе, і на прощання зауважила: — Про острів Бора-Бора говорив.

— Що за маячня? — Бора знову потягнулась до ворони, намацала кнопку. — Це ж… посередині Тихого океану. Он на карті у вітальні подивіться.

Ганна Петрівна глянула на Бору чи то з осудом, чи то зі співчуттям — і вийшла, нічого не сказавши.

Дощ шкрябався у шибку, немов Кіцмань ледь чутно випускав, прибирав та знову випускав дрібні кігтики. А тоді почалася злива, встала за вікном з шипінням сірою холодною стіною.

— …Їх було восьмеро у Ноєвому ковчезі, — зауважив Іван Іванович, — саме восьмеро.

Про число «вісім» ніхто не знав: ні Бора, ні Лідія, ані Гордій, тим більше, діти не знали — Божка та Митрик, а Ганна Петрівна озвалась: я знаю. Бора з Лідією перезирнулись.

— Сімейство Ноя врятувалось, — далі вів Іван Іванович, — щоб почати новий відлік історії. І це не казка, не легенда, це факт, який залишився в усіх релігіях світу. Люди, які знищили гармонію у своїй душі, загинули. Вісім, саме вісім — знак безкінечності! — врятувалися. Люди отримали ще один шанс щось важливе зрозуміти і виправити.

— А нас теж вісім! — Божка обвела поглядом усіх. — Я, Митрик, Бора, Гордій, Лідія, Іван Іванович, Ганна Петрівна, Кіцмань…

— Тоді дев’ятеро, — усміхнувся Гордій. — Бо моя Альма теж тут.

— Тварин не лічать, — зупинив їх Іван Іванович. — До Ноєва ковчега входили, як відомо, кожної тварі по парі, але людей, власне, було восьмеро: Ной з дружиною та сини з дружинами.

— Хто тоді восьмий? — не вгамовується Божка.

— Боро, — каже Гордій, — а у тебе в романі теж своєрідний всесвітній потоп?

— Ну… так. Кінець старого світу — початок нового.

— І до чого там люди прийдуть після усіх втрат?

— Одне одного набудуть. Усе почнеться спочатку.

— А давайте, — втрутилась з пропозицією Божка, — давайте влаштуємо вечір чесних відповідей. На будь-яке запитання присутні мають відповісти чесно. Або не відповідати взагалі. Сьогодні запитуємо Гордія.

— Знову гра? — усміхається він. — Чому ми постійно граємо, як діти?

— Тому що… — починає Божка і починає накручувати пасмо на вказівний палець. — Тому що у грі ми правдиві, у грі ми такі, які ми є. Іване Івановичу, починайте.

— Гордію, — миттєво озивається Іван Іванович, — чого ви не любите?

— Може, краще я запитання ставитиму?

— Ні, — втручається Божка. — Сьогодні ви відповідаєте. Якщо не хочете відповідати, кажіть: наступне запитання!

— Хм. Спробую. Чого не люблю? Не люблю, коли уся пара йде у свисток.

— Стоп, — каже Божка. — Не зрозуміла. Перепитувати й уточнювати можна. Коли пара йде у свисток?

— Коли язиком помотлошать-помотлошать, покричать-покричать і нічого-нічогісінько не зроблять.

— Ага, — погоджується Божка. — Добре. Далі.

— Коли немає вибору, не люблю.

— Ти завжди говориш правду? — вступає Бора.

— Не завжди, — відповідає Гордій не одразу.

— Ти коли-небудь плачеш? — підхоплює Лідія.

— Наступне запитання.

— Чому ви пішли з роботи? — це вже Іван Іванович. — Якщо не хочете, не відповідайте.

Мовчить Гордій. Зараз скаже: наступне запитання, думає Бора. А ні, починає відповідати:

— За офіційною версією — скорочення штатів, за неофіційною — зловживання алкоголем.

— А насправді?

— А насправді — побився з босом.

— Та ну! — не вірить Божка.

— Кажу, побився. Натовкли пики один одному. Просто на робочому місці. У його кабінеті.

— Я завжди думала, що боси битися не вміють, — дивується Бора.

— Мій екс-бос, виявляється, вміє. Приємно здивував на прощання.

— Може людина докорінно змінитися?

— Ще й як може.

— Які ваші плани на майбутнє?

— Подорож світ за очі.

— Та що це з усіма! — втручається Бора. — Куди усіх несе?..

Колективне інтерв’ю зупиняє телефонний дзвінок. Це Світлана з Італії. Лідія простягає Івану Івановичу мобілку:

— Це вас.

— Дякую, — каже Іван Іванович, і через декілька секунд, протягом яких усі намагаються зробити вигляд, що вони не прислухаються, повторює так само розгублено: — Дякую. Дуже дякую.

І віддає телефон Лідії.

— Що? — каже Лідія.

Іван Іванович проводить долонями по волоссю вгору.

— У мене, друзі, сьогодні день народження. І моя донька про це пам’ятає.

— Двадцять хвилин! — каже Ганна Петрівна, рішучо підводячись. — Рівно двадцять хвилин — і я подаю на стіл смажені пиріжки зі сливами, — вона обсмикує свою синю плетену кофтину і поспішає на кухню.

— Максимум — півгодини! — обертається у дверях.

— Гаразд, — каже Бора, — а я зроблю сільські канапки!

— Во-во! — згадує Божка. — Такі, як ваша бабуся робила. Від першого дня нашого знайомства обіцяєте. Майже три тижні чекаю.

— Ми що, лише три тижні знайомі?

— Цілих три тижні, прикиньте!

І починається суєта: стелять білу скатертину на стіл, несуть тарілки з кухні, ріжуть хліб на канапки… Альма на килимку біля виходу кілька разів міняє положення і починає скавучати, щоб її випустили надвір. Кіцмань гасає по хаті, як навіжений.

Дзвонить мобілка Лідії, знову кличуть Івана Івановича. На цей раз його вітає син, коротко й стримано. Мабуть, сестра попередила.

А Ганна Петрівна вже несе смажені пиріжки, і вечір складається чудово, а коли Лідія дві години потому, постеливши малому на розкладачці у своїй кімнаті, проходить через вітальню з халатом та піжамою у руці до ванної, Іван Іванович зупиняє її проханням:

• Предыдущая
• 34/40
• Следующая