Пригоди Шерлока Холмса. Том IV - Дойл Артур Игнатиус Конан - Страница 82

• Предыдущая
• 82/87
• Следующая

Коляска їхала дуже повільно, і я міг розгледіти всіх, хто в ній був. З лівого боку сиділа рум’янолиця молода жінка з золотавим волоссям і рішучими очима. Праворуч від неї згорбилася літня леді, щільно закутана в цілу низку хусток, що закривали її обличчя й немічні плечі. Коли коні вибігли на дорогу, я підняв руку й спитав у візника, що зупинив екіпаж, чи вдома зараз сер Роберт.

Тієї ж миті Холмс вискочив з кущів і відпустив спанієля. Пес із радісним дзявкотом кинувся до коляски й стрибнув на підніжку. Але його веселий гавкіт раптом змінився лютим гарчанням, і він вчепивсь у чорну спідницю леді.

— Їдьмо! Їдьмо! — пролунав хрипкий голос.

Візник стьобнув батогом коней, і ми залишилися посеред дороги самі.

— Тепер усе зрозуміло, Ватсоне, — мовив Холмс, пристібнувши повідок до нашийника роздратованого спанієля. — Він подумав, що це його господиня, а побачив незнайомця. Собаки ніколи не помиляються.

— Але ж голос був чоловічий! — вигукнув я.

— Саме так! До наших козирів, Ватсоне, додався ще один, та грати все одно треба обережно.

На цей день мій друг не мав більше ніяких планів, і ми зі своїми вудками подалися до ставу біля млина й наловили на вечерю форелі. Лише повечерявши, Холмс знову почав виявляти ознаки жвавості. Невдовзі ми вже були на тій самій дорозі, що й уранці, і вона привела нас до паркових воріт. Там на нас чекав високий похмурий чоловік — тренер Джон Мейсон, з яким ми познайомилися в Лондоні.

— Добрий вечір, джентльмени, — привітався він. — Я одержав ваш лист, містере Холмсе. Сер Роберт іще не повернувся, але я чув, що він має приїхати сьогодні ввечері.

— А чи далеко від дому той склеп? — спитав Холмс.

— За добру чверть милі.

— Тоді, гадаю, ми зможемо піти туди разом.

— Боюся, що ні, містере Холмсе. Тільки-но він приїде, як одразу візьметься розпитувати мене про останні новини щодо Шоскомбського Принца.

— Так! Тоді ми діятимемо без вас, містере Мейсоне. Ви лише покажіть нам склеп і йдіть собі.

Ніч була темна, але Мейсон упевнено вів нас через пасовище, аж поки попереду забовваніли темні обриси старовинної каплиці. Коли ми наблизилися до неї, наш провідник, спотикаючись об купи каміння, знайшов дорогу до того кутка, де були сходи, що вели вниз, до склепу. Тернувши сірником, він освітив понуре, зловісне місце з потрісканими, порослими мохом стінами і рядами свинцевих та кам’яних домовин під стрілчастим склепінням, яке ледве видніло у темряві над нашими головами. Холмс засвітив свій ліхтар, і сніп жовтавого світла оживив цю похмуру сцену. Світло відбивалось від металевих дощечок на віках домовин, оздоблених малюнком грифона й корони — гербом старовинного роду, що зберігав свою велич навіть за порогом смерті.

— Ви казали про якісь кістки, містере Мейсоне. Чи можете показати нам їх, перш ніж підете?

— Вони тут, у цьому кутку. — Тренер ступив кілька кроків і зупинився в німому подиві, коли світло Холмсового ліхтаря осяяло віддалений куток. — Вони зникли! — ледве промовив він.

— Так я й сподівався, — мовив, усміхнувшись, Холмс. — Гадаю, що попіл із них можна знайти в тій самій печі, яка ще раніше поглинула частину цих кісток.

— Але навіщо було комусь палити кістки людини, яка померла тисячу років тому? — здивувався Джон Мейсон.

— Для того ми і прийшли сюди, щоб з’ясувати це, — відповів Холмс. — До ранку ми знайдемо відповідь. А вас ми більше не затримуємо.

Коли Мейсон покинув нас, Холмс заходився якнайретельніше оглядати всі домовини, почавши від найдавніших, мабуть, іще саксонських, просуваючись від середини склепу вздовж довгого ряду норманів — усіляких Х’юґо та Одо, поки не дійшов нарешті до сера Вільяма й сера Деніса Фолдерів з вісімнадцятого століття. Минула година, а може, й більше, перш ніж Холмс зупинився біля свинцевої домовини, що стояла біля самого входу до склепу. Я почув тихий задоволений вигук. З гарячкових, але впевнених його рухів зрозумів, що мій друг натрапив на те, що шукав. Крізь лупу він пильно оглянув краї важкого віка. Тоді витяг з кишені невеликий ломик, яким відкривають сейфи, просунув його в щілину й почав підважувати віко, що кріпилося лиш двома скобами. Почувся металевий скрегіт, але тільки-но віко трохи відсунулося, як нашу роботу несподівано перервали.

Згори, з каплиці, долинула чиясь хода. То була рішуча, хоч і швидка, хода людини, яка йде сюди з певною метою й добре знає дорогу. На сходах заструменіло світло, й за мить в отворі готичної арки з’явився чоловік. Постать його була дужа й страшна. Великий гасовий ліхтар, що його він тримав перед собою в руці, освітлював сердите заросле обличчя і гнівні очі, які уважно оглядали кожен закуток склепу й нарешті спинилися на моєму другові й мені.

— Хто ви такі, до біса?! — гримнув чоловік. — Чого вам тут треба в моєму маєтку?

Холмс нічого не відповів. Господар ступив зо два кроки вперед і замахнувся важкою палицею.

Ви чуєте мене?! — загорлав він, не випускаючи палиці з рук. — Хто ви такі? Що ви тут робите?!

Однак Холмс, замість того, щоб тікати, підійшов до нього.

— Я теж хочу запитати вас, сер, — суворим тоном вимовив він. — Хто це? І що ви тут робите?

Він обернувся й зірвав з домовини віко. При світлі ліхтаря я побачив загорнуте в простирадло тіло й бліде, зморщене обличчя з жахливими, відьомськими рисами, довгим гострим носом і немовби скляними очима.

Баронет скрикнув, відсахнувся й припав до кам’яної домовини.

— Як ви про це довідалися?! — вигукнув він. І відразу розлючено додав: — Що вам до цього?

— Мене звуть Шерлок Холмс, — мовив мій друг. — Можливо, вам знайоме це ім’я. В усякому разі, мій обов’язок, як і обов’язок кожного громадянина, стояти на сторожі закону. А як на мене, відповідати вам доведеться за багато речей.

Сер Роберт розгнівано глипнув на нас, але тихий Холмсів голос і впевнена поведінка пом’якшили його гнів.

— Богом присягаюся, містере Холмсе, я нічого лихого не робив, — мовив він. — Усе нібито свідчить проти мене, але я просто не міг вчинити інакше.

— Я радий був би вам повірити, але боюся, що вам усе-таки доведеться пояснити це поліції.

Сер Роберт знизав широкими плечима:

— Гаразд, хай буде так. Ходімо до будинку. Там ви зможете самі у всьому переконатися.

За чверть години ми вже сиділи в кімнаті, яка, судячи з ряду начищених рушниць за склом, слугувала в старовинному будинку збройовою. Обстанова тут була досить затишна, і сер Роберт на кілька хвилин залишив нас самих. Коли він повернувся, з ним були ще двоє: молода красуня, яку ми вже бачили вдень у колясці, й невисокий чоловік із щурячим лицем і дратівливою обережністю в поведінці. Вираз подиву на їхніх обличчях свідчив, що баронет не встиг до ладу пояснити їм, що сталося.

— Це містер і місіс Норлет, — мовив сер Роберт, показавши рукою в їхній бік. — Місіс Норлет під своїм дівочим прізвищем Еванс кілька років служила покоївкою в моєї сестри. Я привів їх сюди, щоб краще пояснити вам своє становище. Це єдині люди, які можуть підтвердити мої слова.

— Чи треба це, сер?! Ви добре подумали, що робите?! — скрикнула жінка.

— Щодо мене, то я взагалі ні за що не відповідатиму, — мовив її чоловік.

Сер Роберт кинув на нього зневажливий погляд.

— Відповідатиму за все я, — сказав він. — А тепер, містере Холмсе, вислухайте головні факти. Вам, зрозуміло, добре відоме моє становище, бо інакше ви не опинилися б там, де я вас знайшов. Напевно, ви вже знаєте й про те, що я хочу виставити на дербі свого коня і від мого успіху багато що залежатиме. Якщо я виграю, то врятуюся. Якщо ж ні... то про це краще й не думати!

— Що ж, становище ваше зрозуміле, — мовив Холмс.

— Я цілком залежу від своєї сестри, леді Беатріс. Але всі знають, що ця садиба перебуває в її довічному володінні. Що ж до мене, то я добряче заплутавсь у лихварських тенетах. Тож уявіть собі, що сестра моя помирає й кредитори накидаються на моє майно, мов зграя стерв’ятників! Усе потрапляє до їхніх рук — моя стайня, мої коні, — все! І знаєте, містере Холмсе, моя сестра справді померла тиждень тому.

• Предыдущая
• 82/87
• Следующая