Ключі від ліфта - Іванцова Міла - Страница 39

• Предыдущая
• 39/44
• Следующая

Ліза не будувала піщаних замків, не плекала надій, що такий мужчина вмить покине своє колишнє життя, дружину та двох дітей-студентів, не набагато молодших за неї, що він змінить усе заради неї… Але не вона ж те все затіяла. А він закохався, як хлопчисько, і був таким щирим, уважним, турботливим й люблячим, і таким інколи сердитим на себе й на складність життя, що, бува, здавався їй не вдвічі старшим, а навіть молодшим безпорадним хлопчиськом, якому й уроки треба вчити, і душа його рветься грати у футбол…

Їм було добре разом. А картинна галерея ресторану все росла, щотижня збільшуючись на один експонат.

Ліза інколи заходила туди подивитися на своїх «діточок» навіть за відсутності господаря – чи добре влаштовані, чи гармонійно розташовані… Вона навіть подружилася з суворим із вигляду дебелим охоронцем Максом. І всі дивувалися, коли бачили, що він розповідає Лізі якісь історії. А вже коли та зайшла з Ясею, цей ніжний громила не спускав дитини з рук, носив по всьому приміщенню, даючи помацати все, що тільки там було цікавого – від дерев’яних різьблених крісел, до помпонів на шторах. Яся була щаслива, а Ліза неймовірно вдячна Максові за розуміння та підтримку.

– Ти, Лізо, той, раптом потрібна якась допомога, кажи, ти не той… Може, щось по господарству полагодити чи когось шугонути, щоб не докучав, я той… я запросто, – бубонів він.

Навіть Святослав Петрович жартома поза очі ревнував її до Макса – він-бо ж молодший та який міцний мужчина!

Але вся ця дивна історія раптом скінчилася, враз накривши чорним покривалом усі спогади про рік тих дивних стосунків, рік гіркувато-солодкого краденого щастя…

Поїхавши відпочивати з дружиною та дітьми в одну з екзотичних країн, Святослав пережив там серцевий напад, інфаркт або щось подібне, Ліза точно не знала, та й яке вже це мало значення, якщо в результаті його привезли звідти літаком у цинковій труні.

Ліза і раніше була не в основному складі його команди, а тепер узагалі опинилася поза грою. Бо його гра зупинилась назавжди. Чи любила вона його, чи лише відгукнулася спраглими душею та тілом на його почуття, якого вистачало на обох, Ліза собі так і не відповіла.

Оля зітхнула, запалила цигарку, кілька разів затягнулася, потім викинула її у сміттєпровід і набрала номер.

– Альо! Це я. Вибач, що пізно. Нам дійсно страшенно потрібні гроші. Для Ясі. Ми неодмінно віддамо.

Андріївський узвіз із давніх часів пов’язував верхнє княже місто з ремісничим Подолом, проходячи між Замковою та Андріївською горами. Спочатку він був пішохідним, проїжджали ним хіба що вершники. Потім, на початку вісімнадцятого століття, за наказом губернатора вулицю було розширено, і по ній поїхали запряжені кіньми вози та диліжанси. Вулиця забудовувалася, руйнувалась, оновлювалася, зберігала й шанувала старовину, знову оновлювалася, перебудовувалася, лякала консервативних корінних киян новинками і тремтіла перед новими планами рішучих реконструкцій.

Хорошої днини здалеку видно на пагорбі красуню – Андріївську церкву, спроектовану архітектором Растреллі в середині вісімнадцятого століття. Трохи нижче загадково-красивим і безлюдним багато років стоїть замок Річарда Левове Серце – містична, оточена легендами споруда, без якої сьогодні важко уявити найбільш київську з усіх київських вулиць.

Безліч кав’ярень, художніх галерей, магазинчиків «усе для творчості», сувенірних крамниць у приміщеннях і лотків просто неба – київський Монмартр живе своїм життям у будні й у свята.

Ще нижче по тому таки правому (якщо йти вниз) боці вулиці – будинок Михайла Булгакова, що залишився в літературі одним з героїв роману «Біла Гвардія», хоча в тексті його адреса вказана як «Алексеевский взвоз, дом 13». Тепер тут музей, який зостанеться назавжди в пам’яті відвідувачів і ніколи не сплутається в їхніх спогадах з іншими закладами зі списку обов’язкових міських відвідувань.

«Музей Однієї Вулиці» в нижній частині Андріївського узвозу – вмістилище дивовижних предметів, історій та легенд із життя Києва, його простих або величних мешканців.

Далі улюблена вулиця киян і туристів вливається в широкий Поділ, що розкинувся до Дніпра з його перпендикулярними вулицями, трамваями, старовинними будинками, з визначними пам’ятками, власними історіями, легендами й загадками.

Щедро-спекотне сонце на соковито-синьому небі. Яскрава зелень молодого листя та трави обабіч бруківки. Щебетання горобців і гамір людських голосів. Остання неділя травня. У Києві свято – День міста.

Раз на рік Андріївський узвіз являє собою апофеоз вируючої суміші мистецтв та ремесел. Приблизно в середині вулиці – дивне скупчення людей. Біля кам’яної стіни, що підпирає собою Київські пагорби, на імпровізованій трибуні з ящиків стоїть із мікрофоном Льовушка. Над ним закріплено плакат: «Ви можете змінити долю хворої дитини!» За його спиною на паркані – власні роботи, здебільшого абстрактного живопису, та Лізині «жіночі» акварелі в рамках.

Льовушка закликає людей купувати картини задля благодійної справи. Голос його звучить доволі впевнено, але раптом він, наче перепрошуючи, каже:

– Знаєте, якби це було моїм особистим питанням, я б не став до вас звертатися. Але ці гроші дійсно дуже потрібні для того, щоб повернути здоров’я одній дитині. Одній чудовій маленькій дівчинці… І ви можете змінити її долю. Правда, її мама не дозволила мені розповідати різні подробиці – ім’я, вік, суть проблеми… Але, повірте, це не «розвод»! Хай мені відсохнуть руки, якщо я брешу!

Люди в натовпі переглядаються – не схоже, щоб так безбожно дурили їх тут і в такий день… Хоча, чого у великому місті не побачиш… Як казали ще за старих часів: «Київ великий, старців багато».

Але тут один за одним починають підходити інші художники з Андріївського, котрі давно знають Льовушку. Їм хочеться по-братськи, по-людськи допомогти, бо він кльовий, свій, він не брехатиме, не братиме гріха на душу, та й який нормальний художник присягатиметься власними руками?!

Хтось кладе у керамічний глечик гроші, хтось несе свою картину: «На, продавай у фонд твоєї дівчинки!» Льовушка, збентежений такою братською підтримкою, намагається пояснити, що дівчинка, власне, не його, а потім махає на те рукою, дякує і знову починає повторювати в мікрофон, хто він і навіщо тут стоїть.

– Слухай, чувак, ти відпочинь трохи, дай мікрофон, я поговорю, – протягує до нього руку дебелий байкер, увесь у шкіряному одязі з блискучими заклепками та в бандані на голові.

Льовушка сторожко віддає йому мікрофон. Той вилізає на ящики і, широко розставивши ноги, соковитим голосом несподівано починає говорити те саме англійською. На якусь мить натовп навколо Льовушки завмирає здивований, а до «вітрини» починають підтягуватися туристи.

– Ну, що стоїш, ґав ловиш, Малєвич?! – питає Льовушку байкер. – Он же тебе питають, скільки коштують оті кільця-кубики!

За кілька хвилин, поки Льовушка озвучує іноземцеві вартість картин, тендітна дівчина в темних окулярах та з пишним каштановим волоссям перебирає з рук байкера у свої руки мікрофон і видирається на ящики. І знову несподівано для Льовушки та киян, що гуляють узвозом у щільному натовпі свята, перекатується французькою мовою історія про хвору дівчинку, якій терміново потрібні гроші на лікування…

Людей на Андріївському цього дня – що бджіл у вулику: художники, різьбярі, вишивальниці, склодуви та гончарі, майстри лозоплетіння й розпису по шовку. Вони з’їхалися з усієї країни, щоб у цей найактивніший мистецький вікенд року виставити на продаж свої роботи – і похвалитися майстерністю, і заробити родинам на хліб. Але почувши про ту хвору дитину, багато хто з них бере якусь зі своїх робіт і теж несе туди, до Льовушчиного розпродажу.

І люди починають купувати – і наші, й іноземці, одні на вивіз, на згадку, на сувеніри, бо й ціну прийнятну просять, а інші просто усвідомлюючи, що так влаштовано світ – сьогодні ти комусь допоможеш, а завтра він тобі. Чи не він, а хтось інший. Але той, у кого в твою скрутну хвилину так само відкриється назустріч тобі серце.

• Предыдущая
• 39/44
• Следующая