Вогнепальні й ножові - Жадан Сергій - Страница 18

• Предыдущая
• 18/19
• Следующая

За великим рахунком, про що їй іще розповідати, як не про себе? Усі події її життя вкладаються в короткі нехитрі історії з подвійним дном. Оскільки за оповідями про навчання й закоханість, про втрату подруг і життєві здобутки, про мандри, втечі та постійні зради стоїть мова дорослішання й виростання, мова відданості та зневіри, втіхи, прихильності та відрази, одним словом – велика мова любові, якою вона користується в повсякденному житті й на державній службі. І літери, які вона лишає по собі, які виписує помадою в записниках, хімічними олівцями на шпалерах у вітальні, маркерами на кахляних стінах і пальцями на замерзлих вікнах, складаються в один простий і зрозумілий йому шрифт, читаючи який він отримує необхідну інформацію. Такі собі прогнози погоди, яка ніколи не міняється, гороскопи підступності й дезінформації, телеграми з різдвяними привітаннями, які постійно губляться на поштових відділеннях, тож і читають їх лише листоноші. Кожен із нас лишає по собі ці літери й знаки, щоденникові записи, безкінечне сумбурне листування, за допомогою якого ми намагаємось порозумітись, але зазвичай сваримось і назавжди лишаємось ворогами.

Так, – пояснював він, – саме листування. Вона зберігає всі свої листи – старі, в пожовклих конвертах, писані круглим дитячим почерком, на кількох сторінках, ілюстровані різними квітами, мурахами та зображеннями літаків, що падають в гори. Ці листи лежать в окремій коробці, ніби інструкції, якими вона керується. Вона час від часу розповідає, як їй бракує паперових листів, бракує спілкування з листоношами, багатоденного чекання кореспонденції, виписування віршованих рядків, переписування найбільш важливих місць, пересилання листівок та фотокарток, хапання за чужий голос, за невідомі інтонації, читання поміж рядків, формулювання найголовнішого, западання в мовчанку, викреслювання старих адресатів, хапливі й нервові пошуки нових. Вона постійно й невтомно посилає повідомлення зі свого телефону, – говорив він, – я отримую їх зранку й серед ночі, вдома і в дорозі, вона помиляється номерами й іноді повторюється, але я розумію, наскільки для неї це важливо – прописування недоговореного, закріплення пройденого, знищення того, що збереглося. Іноді вона пише з помилками, іноді пише в риму, іноді когось цитує, іноді цитує сама себе. Пише про побачене й почуте, про вигадане й перевірене, про втрачене й вкрадене в неї, про будинки, вежі, псів, політику, холод і ріки, ліси й потопельників, дерева, прапори, ліки й церковні служби. Питається поради й вимагає уваги, повчає й свариться, освідчується й демонстративно ігнорує, забуває на якийсь час, потім несподівано згадує і знову починає бомбити своїми повідомленнями, вимагаючи негайної та вичерпної відповіді. Іноді, – признається він, – я відповідаю. Хоча зазвичай просто забираю в неї телефон.

Пишучи про жінок, про їхні звички та страхи, про їхні слова і вчинки, ти наперед розумієш, що не напишеш усієї правди. Вся правда має лишатись поза віршами, вона не вкладається в літери, розламує рядки й вихолоджує розділові знаки. У стосунках із жінками є така дивна річ, котра не надається до переказування, щось на зразок ніжності, хоча не зовсім – ніжність усе-таки більш оречевлена, більш присутня в нашому житті. Є щось поза ніжністю, і саме ця штука, ця механіка взаємознищення та взаємозалежності з віршів, як правило, щезає, губиться в складках одягу, западає під ліжка, осідає на дні склянок. Система натяків і прозрінь, щось, пов’язане з вірою – саме цей бік стосунків переважно оминається поетами: свідомо чи підсвідомо вони відчувають, що про такі речі краще промовчати, краще лишити їх при собі, краще не чіплятись до того, що все одно минає. Поети загалом народ забобонний, іноді свої забобони вони й приймають за закони версифікації, за принципи римування, тому й пишуть про жінок так, аби не сказати головного. Пишуть про жіноче волосся та прикраси, про одяг та сновидіння, про серця, спогади та переживання, про сміх та застереження, про вагітність, подорожі та повернення, про свої сумніви та переконання, про свою втіху та недовіру, про своє нерозуміння та захоплення, про свій плач та мовчання, свою мужність, відданість, незламність та нестримність, одним словом – пишучи про жінок, вони пишуть переважно про себе. Лише тому, що мають лишити деякі речі собі, не вміють та й не хочуть позбутися їх, озвучити їх і втратити. Ось і намагаються заповнити всі ці порожнини літерами й знаками оклику. І оскільки інакше просто не можна, ми всі сприймаємо цю захопливу гру, гортаємо сторінки, знаходячи лише нам відомі натяки й мітки, лише нам зрозумілі пастки й позначки. Вивчаємо їх, розшифровуючи й запам’ятовуючи, ніби читаємо підручник рідної мови для молодших класів.

Бо що їй насправді може снитись? – питався він у мене. Справді, що? Востаннє вона розповідала такий сон: ніби спадають морози й встановлюється тепла передноворічна погода. І ввечері, коли осідає темрява, виявляється, що нав коло зовсім нічого немає. Лише темрява і нічого, крім неї. І тоді Господь лишає всі свої справи й починає прокреслювати на мапах і атласах лінії рік та озер, кордони, нейтральні смуги та демаркаційні лінії, прокреслює маршрути для птахів у повітрі та риб в океані, відчиняє повітряні коридори й закачує нафту в землю країн, які йому особливо подобаються. Нервує, поспішає з цим усім, доки не випав сніг. А вона натомість спить спокійно й безтурботно. Адже знає, що сніг усе одно не випаде, доки вона не прокинеться.

Кожне вікно, котре запалюється поміж липневого листя, кожні двері, що виводять із темряви, кожна нічна аптека й зачинений банк, кожне подвір’я, заросле травою й засаджене деревами, кожен замoк і поштова скринька, номер будинку на стіні й протяги на високих дахах – все було наповнене голосами й шепотом, легким співом і чиїмись зітханнями: звичними звуками нічного життя, котре тривало собі, не звертаючи особливої уваги на твою присутність. Міста, до яких ми потрапляємо, загалом рідко реагують на нашу появу – у них достатньо власного клопоту, своїх справ та проблем, аби звертати увагу на кожного новоприбулого пасажира. Натомість ти, вперше сюди потрапивши, намагався з’ясувати для себе розташування всіх важливих маршрутів та головних нервових точок, із якими доведеться в подальшому мати справу. З’ясовував, ще не чуючи голосів тих, хто своїми історіями наповнює помешкання й коридори, телефонні будки та трамвайні зупинки. Історії ці відслідковувались пізніше, вже після того, як випадало розібратись із назвами вулиць і визначитись із стратегічними об’єктами, які й забезпечували безперервний кровообіг ландшафту, чітку й невтомну роботу його сердечних клапанів. Тим більше історії переважно й пов’язані були саме з цими об’єктами.

Ти сам їх знаходив, випадково й непослідовно, натрапляв на них у темряві, опинявся поруч із ними, серед ранкових дощів. Відразу ж відчуваючи, як десь тут, поруч, на відстані дотику, в сусідній кімнаті тягнуться дроти й кабелі, якими передається вся найважливіша інформація цих кварталів, десь поруч із тобою триває велика щоденна робота з організації життєдіяльності всього цього господарства, всіх цих нагромаджень каменя та зелені, і те, що ти наблизився на таку близьку відстань до головного, до того, що зазвичай приховують – це вже невипадково. Маєш відтепер триматись цих будівель, дотримуватись невидимих правил, нікому нічого не розповідаючи і ні від кого нічого не приховуючи.

Контори, в яких переписуються від руки всі приписи цього світу, пивні, де настоюється отрута для ворогів, палаци піонерів та будинки побуту, підземні тунелі й майстерні художників, пункти прийому посуду, наповнені прокламаціями, й спортивні зали, перелаштовані під зали засідань – місто, яке відкривалося всіма своїми дверима, ямами та пустотами, примушує любити й приймати себе з усіма своїми загадками та головоломками, змушує захищати потім усі ці притулки для божевільних та зневажених, підтримувати комуни злодіїв і відвідувати курси снайперів. І ти тримаєшся за таємні комунікації, за незрозумілі місця й трагічні біографії, намагаючись за будь-яку ціну зберегти весь той хаос і впорядкованість, із яких усі міста за великим рахунком і складаються. Адже хаос і впорядкованість теж мають здатність зникати, поступаючись місцем порожнечі й тіням.

• Предыдущая
• 18/19
• Следующая