Острів Сильвестра - Лис Володимир Савович - Страница 28

• Предыдущая
• 28/34
• Следующая

– Їх звати Пінга і Понг, — сумовито всміхнувся Сильвестр. — Звідки ці імена? Ага, здається, китайська, чи яка там, назва бадмінтону. Або настільного тенісу? Два сірих пухнастих м’ячики у грі моєї уяви.

Він говорив уголос, все одно ніхто не почує. А багато дав би, щоб зайці також заговорили. Шкода, що не взяв на острів ні ручки, ні паперу — навіщо вони самогубцю?

Час поволі-поволеньки спливав. Сильвестр встиг розкаятися і засудити те, що намагався зробити. Спроба самогубства, як і спосіб його здійснення, тепер виглядали геть абсурдними. Водночас якийсь тоненький голосок твердив, що крізь це треба було пройти, обов’язко во пройти. Реалізувати цей сюжет. Сюжет? Чого?

«Що ж далі робити?» — спитав Сильвестр себе.

А може, й когось іншого спитав.

Відповідь була одна, його відповідь.

Чекати.

Чекати?

Чого?

Навіщо?

Він раптом подумав, що все його життя було, власне, чеканням. Чогось нездійсненного (це він добре розумів), але такого, що мусило прийти. Він мовби жив у казці. Казці, яка була всередині, у єстві його, але виривалася назовні. Він хотів її розповісти, але ніхто не хотів слухати. А коли він розповідав, то слова летіли кудись у далекий простір. Туди, де не було жодної людини.

Він прагнув самотності і втікав від неї. Але втікав у світ власних химер. Іноді намагався поділитися ними з іншими — Ніною, Яніною, ще кількома однокурсниками.

Та світ, де реальними були тільки словесні конструкції, викликав хіба мимовільний, хвилинний інтерес. Ліда навіть боялася його довгих, схожих на галюцинації, розмірковувань про природу того чи іншого твору Тичини, Йогансена, Плужника, Пастернака, Ружевича, зв’язок вірша (одного!) з цілою долею поета, про те, як він уявляє собі самогубство героя Франкового «Зів’ялого листя», про множинність асоціацій довкола маленького трирядкового хоку японця Басьо про осінь чи зиму.

«Він колись таки збожеволіє, — думала Ліда, — як я, зрештою. А двоє божевільних у сім’ї — це занадто».

Колеги ж із кафедри вважали його просто диваком, схибленим на літературі і філології, нешкідливим (і мухи не образить), оскільки він не боровся за посади, премії, місце під сонцем. Йому навіть посаду доцента віддали тимчасово, оскільки двоє претендентів пересварилися за неї і жоден з них не хотів поступатися.

Світ слів, понять, образів зрештою повернувся до нього ніким іншим не зачепленим. Навіть Лідою.

Чому так сталося?

Не вмів розповідати? І все ж були люди, яких можна було назвати однодумцями. Старий професор Войтецький. Людина, згорблена і звихнута на неокласиках і галицьких модерністах, в якої, щоправда, були гріхи під час сумнозвісної «боротьби з космополітами», коли він був ще студентом, про які він тепер розповідав з мазохістською насолодою, потішаючи факультет. Годинні розмови зі старим про можливих попередників і учнів Зерова, відмінність його стилю від стилю брата Михайла (Ореста), про відбиття неокласицизму в реальному житті інтелігенції, про витоки модернізму чи псевдомодернізму Карманського і Твердохліба були для Сильвест ра своєрідним наркотиком. Хоча теж до пори.

А ще була Яніна.

Яніна. Яніна. Пам’ять дала збій. Хто це? Сестра Ніни. Але чому Ніна і Яніна? Чому сестер так було названо? Ммені боляче…

Сильвестр підвівся. Пройшовся, важко ступаючи, вздовж берега. Ледь-ледь переставляв ноги. Раптом подумав, що ось-ось до нього знову повернуться галюцинації. Став кликати їх. Кликати зайців.

Він побачив, як із кущів виходить один заєць, за ним другий. Перший ніс в лапках щось схоже на подушечку, на якій лежала маленька срібно-блакитна кулька.

— Хто ти — Понг чи Пінга? — спитав Сильвестр.

— Понг, — відповів заєць.

— А що ти мені приніс?

— Це твоя душа, — сказав заєць і простяг подушечку з кулькою.

— Душа? — здивувався Сильвестр. — Вона така маленька?

— Вона безмірна, — сказав Понг. — Ти можеш нею користуватися. Тоді і світ твій стане безмірним. А можеш і проткнути її.

— Проткнути? Навіщо?

— Тоді тобі буде дуже легко жити. Ти зовсім видужаєш. Щоправда, тоді ми помремо. Але що таке заяче життя?

— Ні, — сказав Сильвестр. — Я вже й так помер.

— Як хочеш, — сказав Понг. — Це твій вибір. Але ти ще не раз пошкодуєш.

Подушечка з кулькою зникла.

До нього підступилася зайчиха.

— Я тобі розкажу казку про кохання, — сказала вона.

— Ти Пінга, — сказав Сильвестр.

— Я — Ніна, — сказала Пінга. — Я Ніна, і Ліда, і Яніна, я те, чого ти шукаєш і не можеш знайти. Ти шукаєш своє уявлення про жінок, а треба шукати конкретну жінку. Мене, Пінгу.

— Але ж ти зайчиха…

— Вона стане тим, ким ти забажаєш, — сказав Понг.

— Ні, — простогнав Сильвестр. — Ти не можеш… не можеш… бути… бути… бути… бу…

Він отямився і підвів голову. Згодитися з зайцями означало визнати, що він нікого не любив. А він таки любив. Кохав. Ко… хав…

Небо над ним не мало жодної хмаринки. Чисте, воно дивилося безмірністю космосу на самотнього безпорадного чоловіка. Але нічого не ставалося. Небо мовчало. Мовчав і Сильвестр. Вже не мав сили навіть крик нути. Став поволі переставляти ноги, в цьому був хоч якийсь сенс. Подумав, коли дістався іншого краю свого острова: нарешті дійшов до того, що й було його призначенням. Мовчати. Щось робити і мовчати. Робити щось таке, що б приносило заспокоєння душі. Але що? Він умів тільки оперувати словом, іноді варто признатися, — маніпулювати словом. Намагався ним торкнутися реального життя, яке не сприймав і яким не вмів жити. Але чому не вмів? Адже його монографію, статті, есе, рецензії друкували. Він став студентом, аспірантом, кандидатом наук, доцентом, докторантом. Міг стати й професором. Навіщо ця боротьба з собою, сумніви, поїздка до Ніни, спроба жити іншим життям?

«Це був наче хтось інший?» — подумав Сильвестр.

Він захитався і впав. Обличчя торкнулося трави. Ледь-ледь гіркуватий запах. Ось і все. З тіла витікає життя.

Він побачив себе маленьким хлопчиком. Біг лугом за селом, бо десь там, на його краю, росла квітка, яку він мав зірвати. Боліло тіло, щойно вкотре відлупцьоване п’яним батьком. Але він біг. Біг щосили, бо з другого краю неба на луг насувалася велика хмара. Він мав зірвати квітку раніше, ніж хмара закриє все небо, весь світ.

Ось ця квітка, схожа на ромашку, волошку, троянду, півонію, золотисту ружу, яка росте біля їхньої хати. Він зриває квітку і з жахом бачить, що квітка має обличчя. Обличчя… Чиє? Ліди? Ніни? Яніни? Чиє?

— Я твоя сестра, — каже квітка. — Колись я була такою.

— Сестра? Оля, Марійка, Рая, Віра? — питає Сильвестр, пригадує по черзі імена своїх справжніх сестер.

— Сестра того, що ти прожив, — чує він шепіт.

— Сестра того, що прожив?

— Сестра твоєї байдужості і твоєї втечі.

— Я не міг жити інакше.

— Міг… Тобі давала шанс Ніна. Шанс — Ніна…

— Не міг… Чуєш, не міг…

Голос квітки даленіє. Світ накриває хмара. Гримить грім. Чи то постріл від його рушниці?

«Куля не могла долетіти до мого серця навіть тоді, коли я зрозумів, що моє життя не потрібне навіть мені самому», — думка, що з’явилася на межі його свідомості, кликала якусь іншу думку. Надто важливу для нього. Але сили прикликати цю думку вже не було. Бо ця думка, яка мала виправдати його перед самим собою, лишилася десь там, куди він дійти не зміг, куди дійти не судилося, у житті для нього недоступному, а йому лишився тільки цей острів.

Вони виїхали з Лучеська до лісового озера майже одночасно — Ліда з Едуардом на його машині і Яніна із її лучеським знайомим художником, якого звали Віктором Старовським. Спочатку вона хотіла звернутися до Мирослава Чуйка, але подумала, що той водить машину надто обережно. Однак Яніна знала, відчувала, що на острові вже пролунав постріл. Невдовзі після тієї їхньої бесіди, якій передувала записана нею лекція про вірш Свідзінського, їй передали у Спілці художників, що «пані Яніну розшукував якийсь чоловік». Той чоловік лишив їй листа. Коли ж вона відкрила конверта, на якому стояло одне-єдине слово «Яніні», знайшла там дивний текст. Новелу не новелу, есе не есе. Текст розповідав про чоловіка, котрий приплив на безлюдний острів і застрелився. Власне з самого приплиття текст і починався. А потім розростався — автор описував, як герой (новели? роману? есе?) плив, що почував, як готувався до самогубства, чим жив до того. Десь на одинадцятій чи дванадцятій варіації розповіді текст на слові «застрелився» обривався.

• Предыдущая
• 28/34
• Следующая