Острів Сильвестра - Лис Володимир Савович - Страница 23

• Предыдущая
• 23/34
• Следующая

Щодо виходу з андеграунду, то автор мав рацію — після переїзду до Лучеська і поселення у власній хатині Яніна не написала жодної картини. Ні, вона й тут встановила зв’язок з місцевими художниками, тим більше, що кількох вона знала по спільному тусуванню — у Львові та інших містах. Вона ходила по кав’ярнях, обзавелася знайомствами, мала романи з одним молодим художником та художником-пенсіонером, брала участь у кількох виставках. Але картини, які виставлялися, були ще давні, нерозпродані й не подаровані. Їх лишилося не так і багато, відразу після переїзду десь до трьох десятків, але кількість їх катастрофічно зменшувалася — Яніна мусила за щось жити, йти працювати вона не хотіла, та й куди — хіба в посудомийки, як вона колись пробувала влаштуватися. Тепер за її картини — ім’я вона таки мала, хоч і в доволі вузькому колі — платили навіть по тисячі доларів (таке було двічі), але гроші йшли на каву, найчастіше з коньяком, на книжки, які все дорожчали, й інколи на одяг.

…Студентки, а серед філологів, як відомо, завше переважали дівчата, здивовано її оглядали, коли зайшла до аудиторії. Правда, не питали, хто вона, — може, яка викладачка чи перевіряюча? Хоча на таких вона не була схожа.

Яніна пройшла через аудиторію і сіла за останній стіл з лівого боку. На цей час вона знала про Сильвестра Васильчука все, що їй треба було знати й що можна було дізнатися.

«Чому я тремчу? — спитала вона себе й обвела поглядом простору кімнату-зал. — Я боюся його чи цих молоденьких шмотниць, котрі лялякають про обновки, вчорашній кайфовий вечір і якогось ТоликаКролика, щедрого, як справжній олігарх? Що їм література і що мені вони?»

«Дорога Яніно! Оскільки ти мене останнім часом уникаєш, то мушу тобі написати цього листа, щоб якось поспілкуватися з тобою. Може, прочитавши його, ти зрозумієш стан моєї душі та раптом прихилишся до неї. При останній нашій розмові ти сказала, що мене не кохаєш, що це було незбагненне короткочасне захоплення. Вибач, якщо я сказав щось не так при цій розмові, я тепер зрозумів, що мені не важливо, любиш ти мене чи ні, мені важливо, що я кохаю тебе, останнім, хай, може, й запізнілим коханням, і не уявляю свого життя без тебе. Ти останній прихисток моєї душі, без якої вона геть засохне. Я не хочу, щоб ти варила мені борщі, прибирала й прала, я це вмію і можу ще робити й сам, а коли не зможу, приходитиме сусідка. Просто будь поруч. Так, я знаю ціну своєму талантові, він невеликий, ніхто справді зараз не купує моїх пейзажів, натюрмортів і портретів, але колись я таки зібрав деяку суму грошенят, коли купували мої портрети передовиків соцзмагання та сільські й індустріальні пейзажі. Я не дав своїм збереженням пропасти в часи інфляції, вчасно перевівши у конвертовану валюту. Навіть за ці роки набігли деякі відсотки. Тепер у мене на рахунку десять тисяч сімсот сорок два долари. Це не хтозна-яка сума, але щось та є. Я склав заповіт, де заповідаю їх тобі, так само як приватизовану двокімнатну квартиру і приватизовану майстерню. Мені сімдесят чотири роки, скільки проживу — не знаю, дає знати останнім часом фронтове поранення, я не вимагаю від тебе ні вірності, ні чуйності — просто будь поряд, хоча б з’являйся час від часу в моїй оселі. Вертайся, Яніно, дуже тебе прошу. Мирослав Чуйко».

Припис Яніни на повернутому листі: «Шановний Мирославе Васильовичу! У цьому місті, не кажучи вже про світ взагалі, є чимало жінок, в тому числі й молодих, які охоче вас доглянуть і яким ви зможете гідно віддячити. Мені ж нічого від вас не потрібно. Ви реаліст у творчості, будьте ж реалістом і в житті. Тим більше, що ви ще, як на свій вік, вмієте вправно кохати. Вибачте за все і за останні слова також. Яніна Р.».

Фрагмент лекції Сильвестра Васильчука, записаний Яніною Росяницею на диктофон в аудиторії філологічного факультету:

«Сьогодні я хочу запропонувати вам незвичайну тему лекції. Її може слухати і конспектувати той, хто хоче це робити, хоча, можливо, це питання (маю на увазі тему лекції чи щось схоже) і буде включене до білетів чи тестів. Але це не обов’язково буде питання з творчості Свідзінського, тим більше саме по цьому віршу, що я хочу запропонувати вам. Питання, а отже, і тему можна поставити так: «Один конкретний вірш як приклад особливості світогляду і світосприйняття поета». Можна буде вибрати будь-який вірш Рильського, Антонича, Тичини, Симоненка, Вінграновського, Плужника, Бажана, Стуса, Чубая, зрештою, кого хочете, аж до теперішніх поетів. Я ж пропоную вам Свідзінського. Отож, його вірш.

Поезія, що й казати, печальна. Вона проникнута тим сумом, який властивий для стану душі, коли власне цей самий стан стає філософією, філософією за самим змістом. Щоб досягти такого стану, треба багато медитувати або ж просто роздумувати над цим життям, пропускаючи його крізь своє серце й розум, переймаючись болями цього життя, власними й чужими, а тоді видати той згусток, у якому сконцентрувалося все, що було відомо тобі як автору особисто, й передати далі.

Або ж зазнати великого, колосального потрясіння, здатного екзерсис зробити болем, що кричить тишею, яка промовистіша за найпотужніший, найрозпачливіший крик.

У житті Свідзінського було й те, й інше. На час написання цього вірша він пережив крах сподівань зробити хоча б якусь мінімальну кар’єру, засвідчити свою невипадковість не лише в літературі, в поезії, але й у реальному житті, пережив соціальні й особисті по трясіння, стан закоханості й умиротворення, сімейних конфліктів і зраду дружини. Пережив критику своїх двох перших збірок «Ліричні поезії» та «Вересень» і невдалу спробу пояснити свою суспільну і творчу позиції. Пережив те, що дружина його покинула, і вже знав, що вона, хвора на сухоти, приречена і не зазнала щастя з тим, іншим, заради кого його покинула. Ще попереду її смерть і завершення циклу, присвяченого пам’яті Зінаїди Сулковської і почуттям самого Свідзінського до неї. І все ж поет стоїть на рубежі, де не лише підсумовує свій шлях, але де й визначає, як би сказали тепер, модель своєї поведінки на майбутнє. Зрештою, ніякої моделі, як такої, і немає, і не планується чи програмується. Просто поет і людина на ім’я Володимир Свідзінський усвідомлює: він частина чогось вищого, ніж звичайна людська суєта. І те, що вічне і було завше, відколи цей світ існує, — місяць надламаний (може, молодий, а може, частково прихований хмарою чи хмарами), сніг на вітах, виноград, поле, зорі стають не лише близькими, а мовби частиною цієї людини. Вона може розмовляти з ними, відчувати, а може, вони й забирають, всмоктують у себе рештки його злобливої туги, що була немовби помстою за нездійснені мрії і сподівання. Так, напевне, почувалися мільйони людей, здатних на живі почуття взагалі, але тільки поет здатен висловити не лише словом взагалі, але єдино можливим, точним, вражаючим образом. Хоча поету повинно й боліти найбільше — і чуттям, і словом.

Мені довелося читати міркування про те, що міг почувати скромний коректор журналу «Червоний шлях», потім видавництва, а насправді великий поет, коли йому доводилося читати опуси своїх більш удачливих колег по перу, правити у них помилки, пропускаючи до друку те, що, власне, поезією не було. А що міг поет Свідзінський почувати, коли вони заходили у редакцію? У скромний кабінет, де сидів чоловік, що за всіма зовнішніми ознаками був маргіналом, невдахою, тим, хто не зумів нічого взяти від цього життя.

• Предыдущая
• 23/34
• Следующая