Камінь посеред саду - Лис Володимир Савович - Страница 7

• Предыдущая
• 7/42
• Следующая

Я побачив, як вона щось каже до мене, я не відповідаю, вона починає рвучко збиратися.

«Але ж так було вчора, — подумав я, — крім того, я не міг цього бачити, бо спав».

Можливо, я засну й зараз? Але для чого я тоді замовив розмову?

Хтось прочовгав повз мене. Я розплющив очі і побачив старого дідка з пишною розпатланою шевелюрою, що артистично розметалася по плечах.

Я провів дідка поглядом і подумав, що Магда не любила людей з довгим волоссям. Щось вона говорила про це останнім часом. Невже мені цікаво, що вона говорила?

Цікаво, де вона зараз? У котроїсь із подруг? Поїхала до Іринки? Чи, може, до своїх батьків?

Я розумів, що мав би зателефонувати кудись, зчинити тривогу, шукати, адже все-таки не голка і не сумка зникла, а дружина, але не мав до цього ні найменшого бажання. Імітувати почуття, що ми з успіхом робили, відколи минуло перше взаємне захоплення? Ні, з мене досить.

Крім того, я був певен, що Магда не пропаде. Авжеж, не пропаде, нема чого й бідкатися даремно. Коло знайомих у неї — дай Боже, вміння спілкуватися з людьми теж не позичати. Що ще треба?..

Підсвідомо я розумів, що мав би все ж зробити якісь кроки, що, можливо, Магда й сподівається на те, що буду шукати, може, хоче таким робом перевірити моє ставлення до неї, але… навіщо?..

А втім… Навіщо я їй обіцяв золоті гори… Бо вірив. Вірив у власні сили, у свою зірку, у своє призначення на цій землі.

Усе ж виявилося набагато складнішим. Ніхто не зустрічав мене з розкритими обіймами, не поспішав утілювати мої ідеї в життя, більше того, вони з кожним роком, новою розробкою виявлялися недолугими і банальними. Сірими, як зграя вовків. Та у вовків хоч є зуби, мої ж ідеї і задуми повмирали без найменшого опору, ніби, коли з'явилися на світ, уже відчували себе приреченими.

— Ясенівка, пройдіть у восьму кабіну.

Квапливо підвівшись, я зайшов до кабінки, взяв трубку.

— Алло, я слухаю, — почув зовсім поруч лагідний мамин голос. — Це ти, Михайлику?

— Ні, я. Доброго ранку, мамо.

— Андрійку… Ти з дому дзвониш? З міста?

— З міста, звідки ж іще.

— Я гадала, може, ти..

— Ні, я не приїду. Маїда у вас?

— Ні, — здивовано сказала мама. — Вона мала приїхати?

— Ні, — поквапно відповів я.

— Тоді чому ти питаєш?

Чути було, що мама здивувалася ще більше. Я навіть зримо побачив, як побіліло її обличчя — у неї манера лякатися з будь-якої дрібниці. Я гарячково шукав слів, а язик наче прилип до піднебіння, і задряпало в горлі.

— Бачиш… вона…

— Що трапилось, Андрійку?

— А що мало трапитись? — вдавано бадьоро спитав я.

— У тебе голос якийсь дивний…

— Дивний? Тобі здається, мамо. Яка у вас погода?

— Погода? Тепла. Зранку трохи туман. А чому ти про це питаєш?

— Так. Я думав, може, у вас дощ. Іринка здорова?

— Звичайно.

— Що нового у Мишка?

— У Мишка? Він приїжджав минулої неділі. І вчора дзвонив.

— А Оля?

— Прислала листа. У Тіночки зубки прорізалися.

— Подія.

— Не смійся, Андрійку. То таки подія. А чому ти спитав за Магду?

— Ну, вона мала їхати вчора. Потім передумала. А ввечері сказала… сказала, що зро¬бить мені сюрприз і вранці кудись зникла.

— До подруги або на базар поїхала.

— Може, й так.

— Ти щось приховуєш, Андрійку…

— Нічого я не приховую, мамо.

— Може, я подзвоню ввечері?

— Не треба. Я сам подзвоню, коли Магди не буде.

— Ну, як хочеш… То у вас таки нічого не трапилось? Як ви живете, Андрійку?

— Живемо, — сказав я. — Живемо, мамо.

— То Магда справді збиралася вчора приїхати? — ще раз побажала упевнитися мама.

— Авжеж, збиралася. Стривай, мамо. Вона сказала, якщо раніше справиться в подруги… Отже, вона зараз у подруги.

— Там що — якісь гостини?

— Може, й гостини, — сказав я. — Мамо, знаєш…

Тут я пригадав учорашню дивну зустріч на вулиці. Вперше за ранок пригадав. Спитати маму про ще одного брата? Але хіба мама могла щось приховувати? Дурня це якась. Приїду, то запитаю.

— Що ти хотів сказати, Андрійку?

— Нічого, так… Приїду, то скажу. До побачення, мамо.

— Зачекай, Андрійку, — закричала раптом мама, — Іруся до кімнати якраз вбігла. З татом говоритимеш, Ірусю.

Я почув у трубці голосне уривчасте дихання, від якого в мене защеміло в серці.

— Привіт, мала, — якомога бадьоріше сказав я.

«Влаштуюся на новому місці — заберу Іринку, — забринів у мене в вухах Магдин голос. Заберу Іринку… заберу Іринку…»

— Я не мала, — наголосила донька. — Я не мала, таточку, і цвяшки дідові тримала.

— Ого, — сказав я. — То ти молодець. Слухайся дідуся й бабусю.

— Я слухаюся, — запевнила Іринка. — А де мама?

— Пішла в магазин, — несподівано для самого себе випалив я.

— І привезе мені цукерку? — спитала Іринка.

— Привезе. Ти тільки слухайся дідуся і бабусю.

— Добре, — пообіцяла донька. — Я побігла, а то мене дід чекає.

— Біжи, — дозволив я. — Чао, Ірусю.

— Я не хочу чаю, — сказала вона. — Я біжу тримати цвяшки.

— Поговорили? — це знову мама. — Отака вона непосида. Ти був спокійніший.

— Авжеж, я був зразковим хлопчиком, — підтвердив я. — До побачення, мамо.

— Хтось до нас у двір повертає. Ні, то не Магда. До побачення, Андрійку, — попроща-лася у відповідь мама.

Я першим повісив трубку, постояв якусь хвилю, притулившись лобом до холодного запітнілого скла. Чути було, як у сусідній кабінці жіночий голос просить когось неодмінно одягати на прогулянки плаща, бо вона знає, який там холодний вересень.

«Зворушлива турбота, — подумав я. — До біса зворушлива. Ха-ха, яка зворушлива. Про мене хтось би так потурбувався, авжеж».

І враз спазм перехопив мені горло — я знову побачив зовсім поруч Магду. Тоді, тієї незабутньої зими, — коли вперше прийшов до їхнього гуртожитку, коли вперше постукав у двері кімнати, де жили Магда і ще троє її подруг.

Якщо зізнатися відверто, я довго тоді тупцював перед старовинним чотириповерховим будинком із облупленими колонами в стилі ампір, обладнаним під студентський гуртожиток. Так довго, що перехожі почали звертати на мене увагу, а якісь дівчата, може, навіть з Магдиного курсу, проходячи мимо, сказали щось одна до одної, вочевидь, на мою адресу і весело захихотіли, ще й безсоромно озирнулися декілька разів. А втім, це не мало тоді для мене ніякогісінького значення. Як і те, що сніг падав і падав на мою непокриту голову, і коли я все ж наважився піднятися на третій поверх і постукати у світло-сірі широкі двері, я був схожий, либонь, на Діда Мороза.

— Боже мій, який ти розхристаний, — сказала Магда, коли я ввалився до їхньої кімнати. — Ти ж геть замерз, Андрію.

— Я не замерз, — спробував я слабко опиратися. — У мене навіть руки теплі, ось попробуй.

— У тебе руки — як дві крижинки, — засміялася Магда. — Але я тебе напою чаєм. Зараз заварю з липовим цвітом.

— ТИ, мабуть, вважаєш, що я геть змерзлячко?

— Ну що ти? — засміялася знову Магда, і сміх у неї був щасливим. — Що ти, Андрійку, ти дуже мужній, але чаю я таки заварю, то вже моя турбота.

Вона взялася діставати торбинку з цвітом, обернулася, я завмер од щасливого сяйва її очей, а вона підбігла до мене, спитала, чого я стою, мабуть, таки замерз, коли отак стою непорушно; і лише тепер я помітив, що в кімнаті на ліжку сидить ще одна дівчина — спортивного складу, коротко пострижена, і здивувався, що Магда зовсім її не соромиться і з тим же щасливим виглядом метушливо струшує з мене сніг.

Я досі пам'ятаю запах її рук, які обтрясали сніг з коміра мого старого осінньо-зимового пальта. Так більше ніщо не пахло. Ніщо не пахло так, як її руки, той сніг і пишне смоляне волосся, на яке з мого тоді ще буйного чуба, перелетіло декілька лапатих сніжинок.

Струснувши головою, наче кінь, що проганяв спекотної погоди набридливих мух, я вийшов з переговорної кабінки. Турботлива тітонька в сусідній усе ще балакала з дочкою чи сином, які жили в холодному вересні. Людей у залі збільшувалося, але не було жодного знайомого обличчя. Я зітхнув і пішов до віконця доплачувати за прострочений час розмови.

• Предыдущая
• 7/42
• Следующая