Камінь посеред саду - Лис Володимир Савович - Страница 26

• Предыдущая
• 26/42
• Следующая

Поволі пішов до зупинки. І тут, уже на ходу, відчув міський шум — ревіння двигунів, шурхотіння шин, сигнали машин, удари металу, людські голоси. Місто наче наближалося до мене, але я був самотній серед цього міста.

На якусь мить я заплющив очі і побачив сіре широке плесо ріки, що накочувалася на мене.

Кабінет у Георгія невеликий, зі смаком обставлений, затишний. Здавалося б, як можна зробити затишок у казенній обстановці, серед стандартних меблів? А виявляється — можна.

Щось невловимо домашнє було присутнє, жило в цьому кабінеті. Серветка з вазою на ній посеред стола, вазони на вікні, кілька картин (не репродукцій, а саме картин) невеличкого формату на стіні, статуетка поряд з книгами на книжковій шафі. Господар наче намагався підкреслити домашність. Але побувши годину в цьому кабінеті, я зрозумів: обстановка підкреслювала, що ця домашність лише для Георгія, що він тут господар. Виходили й заходили люди, я слухав, як вони розмовляли з Георгієм, і з кожною такою розмовою переконувався, яка мідна і невмолима сила у словах, рухах, діях цієї людини. Кільком він сказав: «Познайомтеся: це наш новий куратор малих підприємств».

Прийшлі байдуже тиснули руку, байдуже ковзали поглядом.

Я був уже частинкою добре відлагодженого механізму.

«Що я робитиму?»

«Стежитимеш за роботою філіалів нашої фірми і доповідатимеш мені. Будеш моїм…»

Він не сказав «моїм представником», нічого далі не сказав. Але я зрозумів невимовлені слова — будеш моїм вірним слугою, вірним собачкою. Чи це мені лише здалося?

Він склав мені ціну, він знав мені ціну, а оскільки я ще й був його «родичем», то вже був «своїм».

— Посидь, подивися, — сказав Георгій, коли я тепер прийшов. Від підняв трубку, подзвонив у відділ кадрів не дочірньої фірми, яку очолював, а цілого їхнього товариства і попросив оформити мене на роботу без тяганини, попередивши при цьому, що з шефом уже все домовлено. Я, отже, займав своє місце — напевне ж, нікому не потрібне, а може, й потрібне, тільки не в такому вигляді, як прагнув Георгій.

— Писатимеш кожен місяць звіт, я тобі дам зразок, а решту роби, що хочеш, — сказав Георгій..

Я, отже, одержував майже свободу. Але це була гірка свобода.

«Цікаво, чи він би так повівся й з іншим на моєму місці?» — подумав я.

І зрозумів — повівся б. Не сьогодні, так завтра. Післязавтра. Або через місяць. Він шукав мене і знайшов.

Зрештою, ображатися немає на що, бо, по суті, весь останній час я йшов йому назустріч, і доля виявилася милосердною, раз послала Георгія саме в такому вигляді — він ставав ніби й залежним від мене, хоч насправді залежним і безправним ставав я. Але чим далі я сидів у цьому кабінеті, тим більше відчував, як у глибині мого єства, ще живого, з неатрофованими почуттями, наростає глухе роздратування. Проти цієї чіткої людино-машини, яка сиділа біля мене, віддавала чіткі команди, демонструючи безжально чітку роботу. Проти свого становища. Проти… Нанизувати причини роздратування можна й далі, але водночас я розумів — нікуди звідси не піду, мене цілком влаштовує ситуація, що склалася.

Так воно було насправді — ось у чому суть. Я вже належав цьому чоловікові, як і все в його кабінеті. Рабство? Ні. Я потрапив у орбіту, до якої йшов багато років. Може, не йшов, а плив, летів — яка різниця? Між нами виникло поле. Я буду частинкою створених ним обставин, до мене звикнуть. Хтось мене зневажатиме, хтось співчуватиме. Може, знайдуться й такі, що заздритимуть. Як частинку створеної ним невеличкої системи, при потребі Георгій мене ще й захищатиме. Коли цій системі загрожуватиме небезпека, наприклад, коли мене захочуть скоротити. Бо люди, вочевидь, як такі, не мають значення. Сьогодні один, завтра — інший. У мене була перевага, я — «родич». Отже, надійніший.

Георгій розмовляв, зустрічав, віддавав накази, заперечував, погоджувався, але як чітко діяв цей механізм! Ось він — майже ідеал життєвої організації. Я так ніколи не вмів ні діяти, ні організувати життя. Навіть коли твердо йшов до своєї мети.

— Георгію Трохимовичу, може б, ми…

— Ні.

— Тоді…

Черговий підлеглий замовкає. Георгій пильно дивиться на нього. Той опускає голову. Він щось хотів сказати і не сказав. Світ од того не перекинувся, чоловік підвівся, махнув рукою.

— ЙДІТЬ І працюйте, все буде добре, у випадку чого я візьму на себе відповідальність.

Ось і все. Підлеглий пішов. Георгій викликав по телефону іншого. Очевидно, той заартачився, бо Георгій ледь-ледь підвищив голос. Поклав трубку. Щось записав на календарі. Мені захотілося підвестись, наздогнати того, котрий пішов. Але я забув уже, про що він говорив перед тим. Питати, отже, не було про що. Я підняв голову руками і став думати про своє.

Ми їхали з Магдою у поїзді. На моє найперше місце. Магда дивилася у вікно, на неї втупився наш попутник по купе, чоловік років сорока. Зирив, навіть не приховуючи захоплення. Мене це і тішило, і забавляло. Магда належала мені, я не думав тоді, кохаю чи не кохаю.

Вона дивилася у вікно, за яким тягнувся луг з копицями сіна, і думала про щось своє. Цього мені було досить.

Потім ми розмовляли, теж про щось із попутником. Про що — вже не пам'ятаю. Пригадую лише, що мене таки тішила його підкреслена ввічливість. Ввічливість, яка призначалася насамперед для Магди. Потім попутник розказував анекдоти — теж для Магди.

Коли він сходив, то озирнувся кілька разів. Магда з вікна помахала йому рукою.

— Бідненький чувачок, — сказав я співчутливо.

— Можливо, — посміхнулася Магда. — Та ти ревнуєш, Андрійку?

— Чому б я мав ревнувати? — байдуже відповів я.

Справді — чому? Поїзд уже рушає, більше ми цього смішного, досить немолодого чоловіка не побачимо, він не побачить Магди. Підстав для ревнощів немає, я задоволений, я їду назустріч долі. Ми їдемо. Магда дивиться на мене лагідно, з любов'ю, перон уже зникає. Чоловік, що лишився на пероні, нічого про себе не розповів, у нього ледь прим'ятий костюм, вставні сталеві зуби, залисини. Він уже звідав життя, зазнав поразок — я молодий і дужий, я талановитий, поруч мене дуже вродлива жінка, ми їдемо назустріч щасливій долі.

«Тоді, — думаю я тепер. — Тоді все не могло й скінчитися інакше. Хоч зійти з поїзда мав я».

Коли б я був сам у цьому кабінеті, я б напевне зареготав, такою смішною видалася ця думка. Як і спогад. Дивно, чому він врізався у пам'ять? Я став слухати, що говорить Георгій, адже він розігрував маленький спектакль для мене. А що, коли не спектакль, коли він таки вводив мене в курс справ? Тоді ще гірше, я не зможу пристосуватися до цього ритму.

«А коли це гра, — питаю я себе, — тоді буде легше?» Відповіді не знаходжу. Але невже я справді звик до гри, так звик, що мені здається, наче так само грають інші…

— Можеш іти й оформлятися, — сказав Георгій, випровадивши чергового відвідувача. — Тобі, мабуть, набридло вже тут стовбичити?

— Чого ж, цікаво, — лицемірно відповів я. Він швидко позирнув у мій бік, став щось писати у маленькому записнику. Я підвівся.

— До побачення.

— До побачення, — Георгій простяг руку, і вже коли я потис його міцну правицю, до-дав: — До речі, знаєш, що твоя сестричка завдяки тобі схопила бронхіт? Добре хоч не запалення легенів.

— Сестричка… Завдяки мені?..

Авжеж. Чого ти так дивишся? Тоді, як ти по-свинськи зник, їй раптом здалося, що ти поплив на другий берег річки, що з тобою казна-що трапилося. Істерику зчинила. Потім зопалу теж в річку кинулася, їй, бачте, забажалося теж на другий бік пливти. Довелося силою витягати.

— Я… я не знав…

— Та я їй казав, що ти, швидше всього, до міста подався. Жіноча неврівноваженість. Я до тебе претензій не маю.

Ми ще раз потисли один одному руки. Міцна Георгіева залізними лещатами обхопила мою. Усе ж я витримав цей потиск. Але мені нестерпно захотілося швидше покинути його затишний кабінет.

У тому, як він убивчо спокійно, насамкінець, ніби між іншим, повідомив про цей випадок, — було щось нелюдське. Щось страшне і нестерпне.

• Предыдущая
• 26/42
• Следующая