Подвійний Леон. Іsтоrія хвороби - Іздрик Юрій Романович - Страница 2

• Предыдущая
• 2/53
• Следующая

І в той самий час поміж автором роману і його читачем знаходиться текст, по суті — гра, в якій народжується суб'єкт. Інакше кажучи, між ними стоїть письмо, а саме — той простір, де, за Бартом, граматичні особи й витоки дискурсу змішуються, безнадійно плутаються, безповоротно губляться. Іздрик в цій ситуації — сліпий геній-музика, стенограф душевної агонії, чутливий інтуїтивіст, який майже навгадно потрапив у сонячне сплетіння своєї епохи. А його «Подвійний Леон», відповідно, являє собою процес наближення проблематичного індивіда до самого себе. Загалом це шлях від тривожної заглиблености в дійсність — гетерогенну і, з точки зору індивіда, позбавлену глузду — до чіткої самоідентифікації.

З іншого боку, про що ця книга? Можливо, про любов, ненависть і зраду. Можливо, про специфічний погляд на алькоголізм, ґрунтований на останніх досягненнях науки і практики, філософії й технології, який нині називається віртуалістикою. Кому як подобається в цьому житті, себто тексті. Цілком окраїнна книга: жодної харизми, ніякої показово-езотерично-системної ерудиції. Віртуальна точка зору її автора полягає в тому, що на ту реальність, якій присвячує себе людина і в якій вона живе (байдуже, чи це трипільська культури, авіяція, а чи алькогольне сп'яніння), треба дивитися знутра — як на самодостатній тип реальности. Одне слово, усім абстинентам Сьомого Дня присвячується.

Ігор БОНДАР-ТЕРЕЩЕНКО

Харків, серпнем 2000 р. Б.

За п'ятнадцять хвилин до кінця

Вздовж коридору тяглися телефонні дроти, кабелі електромереж, труби вентиляції, унаочнюючи геометрію перспективи, демонструючи одвічне інцестуальне бажання ліній злитися в безкрай.

Зрідка траплялися пожежні гідранти, більше схожі на комори кунсткамери. За їх тьмавими шибами вгадувалися муміфіковані шкури змій, містичні тіла рур, завмерла перистальтика. Ці монстри, мабуть, лише чекають свого часу — великої води, котра б наповнила їхні нутрощі, кишки і жили струмуючим життям, і тоді вони, звиваючись і вилискуючи вологою, поповзуть коридорами, заполонять сходи, вириватимуться назовні, де їх уже чекатимуть, жируючи, усі потвори світу, дбайливо збережені для нас алхеміками ночі завдяки спирту, формаліну та іншим чудам консервації.

Ще рідше за гідранти траплялися так звані кнопки алярмові (на жаль, відсутні в нашій мові). Ці спокушали до подвигів: ану ж бо, спробуй! Втім, за ціле життя ти жодного разу так і не зважився розбити шкло і натиснути червоний ґудзик. Або, скажімо, зірвати в потягу стоп-кран, щоб пересвідчитися, чи він бува не бутафорський (і кран, і потяг). І це правильно. Бо ти й сам не знаєш, що сталося б з тобою, якби насправді, не дай Боже, все воно виявилося несправжнім. Нехай вже краще несправжність несправжнього не справджується.

От і цього разу, ти про всяк випадок тримав руки в кишенях, затиснувши в лівій ключі, а правою переминаючи якийсь папірець — обгортку від жуйки чи трамвайний квиток — дактильна дезорієнтація спокуси. Навчитися би розрізняти їх на дотик — квитки, обгортки, квитанції, перепустки, банкноти — безцінно-безіменний мотлох, що повсякчас виповнює кишені, гаманці, нотатники. Однак з роками виникають проблеми не лише з руками, а й з очима, печінкою, нирками та іншими органами відчуттів — (один лиш ляк, шляк би його трафив, не зраджує ніколи) — і от тебе вже не цікавить, як раніше, орнамент підлоги, чи ритм чорних цвяшків, якими кріпляться під стелею телефонні дроти, бо я (а отже й ти) наперед знаю історію цієї металевої мізерії, цих жалюгідних сутностей-в-собі[1], цих крихітних звіряток вічності, надто коротких однак для того, щоби пробити тонкий шар пластику і втриматися в штукатурці, бо того разу — як давно це було! — майстрам замість звичайних столярних цвяшків видали маленькі меблеві, і помічник телефоніста пооббивав собі всі пальці, доки не здогадався чіпляти цвяхи до дроту шматочками жуйки, і аж потім товкти молотком — це теж давалося не просто, принаймні пальці залишалися цілими, і ти якимось внутрішнім зором (завдяки мені) бачиш той один-єдиний цвях, вбитий настільки криво й недоладно, невдало і нездало, що він, продірявивши ізоляцію, мало не пошкодив тоненького мідного дротика, і тепер, доторкаючись до нього, мимоволі бере участь у приємно-потаємних рухах електронів, у контрабандному обміні зарядами, в завихреннях магнітних полів — у всіх цих електричних справах, за допомогою яких людський голос долає нелюдські відстані. Цікаво, чи впливає цей злощасний цвяшок на зміст, чи, може, інтонацію розмови, чи бодай на той-потой-бічний шурхіт, яким по вінця повні телефонні слухавки.

«Електрика — ілюзія акустики» — твоя глибокодумна дефініція. Ти все ще йшов.

Отож він йшов, усе ще йшов, і я був ним, при ньому, в ньому, як завжди невловимий, невидимий, всеприсутній і неіснуючий. Зрідка він поглядав на схеми гіпотетичних евакуацій, на номери на дверях, на надписи ЕХІТ. Та схеми були фальшивими. А номери лише імітували езотеричний порядок адміністративної кабалістики. А виходи нікуди не вели.

Згодом звідкись долетіло звучання радіо. Він почув його на сходах. Я знав, я бачив уже потрібну йому кімнату, звідки лунала музика, та він усе не міг збагнути, і почав помилково опускатися додолу, хоч треба було піднятися на два поверхи вище, звернути вліво і там, у ніші з парою дверей і двома позірно шкіряними фотелями (з одного вже хтось віддер кавалок пластикової епідерми, а в іншого на задньому боці спинки виднілось акуратно і не без орфографічного зухвальства виписане чудесне гасло: FACK YU), так от, у тій ніші потрібно було вибрати двері, ближчі до спокусливого лозунгу (такі невиразні, позбавлені навіть арифметики двері — жодної цифри, жодного натяку), втім немає потреби й вибирати, бо вони вже привідчинені, і можна побачити ту, хто тобі потрібна. Ту, хто.

За сім хвилин до кінця

Я пришивала ґудзик, коли він зайшов. Ґудзик теліпався на нитці вже кілька днів, але я ніяк не знаходила часу пришити його, і сьогодні він просто залишився в мене в руках, коли я защіпала халат. Отож я пришивала ґудзик, коли зайшов він, той, хто. Вірніше, спочатку він постукав до одвірка, бо двері були привідчинені, і запитав, чи можна. Від несподіванки я вколола палець, оскільки через радіо не чула, як він наближався по коридору. Передавали концерт Кори. «Можна», — сказала я. На пучці виступила крапелька крові. Я мусіла піти за ширму, щоб одягнути халат. Кора співала: «…kiedy sobie wspominam[2] dawne dobre czasy, czuje sie jakos dziwnie, dzisiaj noc jest czarniejsza…»[3]

Він чекав мене коло столу — в одній руці тримав течку, в іншій — купальні капці. В нього був якийсь дивний голос, без звиклих чоловічих інтонацій, але дуже характерний. Я б упізнала його й через роки, навіть по телефону.

Телефон задзвонив, коли я заповнювала журнал, і я знов здригнулась від несподіванки. Напевно подумав, що я істеричка. Телефонували з приймальні. Вже вдруге. «Я знаю, — сказала я, — знаю» (на тому боці поклали слухавку і звук гудка несподівано співпав із тональністю радіомузики). Він відповідав на мої запитання старанно артикулюючи, надто виразно вимовляючи слова. Я здогадалася, що звичайно він ледь розтуляє уста, бурмочучи під ніс. На чолі йому виступив піт, але він не міг витерти його, бо обидві руки мав зайняті — так і не наважився покласти речі куди-небудь. «Сідайте», — сказала я йому, хоча формальності вже було полагоджено і треба було йти. Він сів, дістав з кишені пожмакану хустинку і витер чоло. Ще деякий час вдавала, ніби вивчаю записи, відчуваючи, як він намагається не дивитися на мої руки. На обличчя так, здається, ні разу й не глянув. «Ну от і все. Тепер можемо йти».

• Предыдущая
• 2/53
• Следующая