Месопотамія - Жадан Сергій - Страница 8

• Предыдущая
• 8/58
• Следующая

Що з нею буде далі, думав я, як вона дасть собі раду? Що взагалі робити далі? Минув подвір'я інституту, піднявся вгору, зупинився коло нашої школи. Мій будинок стояв навпроти, зовсім поруч, старий, чотириповерховий, неремонтований. Під'їзд не зачинявся. Іноді зранку я прокидався від підліткових голосів на сходовому майданчику: школярі прибігали на перекур. Я жив на горішньому поверсі, наді мною був лише дах. Там жили сотні голубів, інколи я чув крізь сон їхнє туркотання. Одного разу, вже в старших класах, Марат потягнув мене на них полювати. Не знаю, навіщо йому було це потрібно. Не пам'ятаю, чому я на це погодився. — Там сотні голубів, — збуджено говорив він, — вночі вони сонні, їх можна просто набирати в мішок. Ми зустрілися ввечері коло мого будинку. Він мав із собою тренувальну торбу. Ми піднялися нагору. Марат заліз перший. Я за ним. На горищі було задушливо й тихо. Тишу порушувало хіба що невидиме й моторошне шарудіння пташиних крил. Я дістав ліхтарик, проте Марат вчасно мене зупинив: ти що, сказав, налякаєш. Він пішов уперед. Голуби сиділи на бантинах, сонні й безборонні. Марат легко хапав їх і кидав до торби. Вони давались йому до рук із якоюсь неприємною приреченістю, не встигнувши нічого зрозуміти, не встигнувши як слід розгледіти свою смерть в обличчя. Незабаром торба була повна. Вона вся шаруділа зсередини, ніби там хтось із кимось сварився. Марат підійшов до вікна, виліз назовні. Покликав мене. Я виліз слідом. Ми обережно примостилися коло вікна, розглядаючи будинки внизу. Прямо під нами світилися темним сріблом квартали, в яких ми виросли, важкі нагромадження домів, розгалуження крони. Світилися порожні подвір'я, у яких стояла темрява, ніби вода в затонулих танкерах. Світилися вікна й балкони, антени й драбини. Світилися арки й під'їзди, стовпи та афішні тумби. Світилися цегла й жерсть, трава й каміння, глина й нічна земля. Світилася павутина, тонкими прожилками наповнюючи повітря. Далі будинки обривалися вниз, до ріки, і вже там, ближче до річища, світилися дахи складів та автомайстерень, світилася холодна ртуть течії, примарна труба старого млина на тому березі, вогні приватного сектора, білі дими котелень і фабрик. Далі срібло заливало собою землю та небеса. І можна було лише здогадуватися, хто там живе й що там відбувається. Марат зачаровано дивився перед собою.

— Ось що, — сказав він, — добре було б усе тут купити.

— Для чого? — не зрозумів я.

— Як для чого? — здивувався він. — Для престижу. Уявляєш, мати такий будинок, — показав він на сусідні вікна. — Я коли виросту, обов'язково все куплю. Все і всіх. Тут усе буде моїм. Тут і так усе моє, — додав, подумавши.

— Точно, — погодився я.

— Ти що, — образився Марат, — не віриш, що я зможу? Побачиш. Я зможу все. Усе, що завгодно. Як ти можеш мені не вірити? Ти ж мій друг, мій учень.

— Як це?

— Я тебе вчив боксу!

— Та ладно, — не погодився я. — Ти просто двічі мене побив.

— Неважливо, — відповів Марат. — Ти, можна сказати, мій улюблений учень.

— Послухай, — сказав я, — давай їх випустимо, — показав на торбу. — А то противно якось.

Марат замовк. Видно, вагався. Потім мовчки розкрив торбу, витрусив птахів просто на шифер. Вони покотилися, змахуючи крильми й злітаючи в повітря. Марат відкинув торбу вбік. Сидів і мовчав. Я теж не надто розумів, про що тепер говорити. Враз він озирнувся. За нами, у тріснутому вікні, різко відбивався тонкий місячний серп. Це від нього було стільки світла. Він сліпив очі й позбавляв спокою. Марат обережно простягнув руку й відламав шматок скла. Ніби розламав місяць навпіл. Залишилася половина. Стало темніше.

Два роки тому я відчував, як серце щоранку будить мене зі сну, говорячи: давай, прокидайся, ми втрачаємо час. Скільки можна спати, підштовхувало воно, підстрибуючи на місці, давай, ми пропустимо все цікаве. Я прокидався й вибігав на вулицю, і жодне з див не могло б мене тоді оминути. Два роки тому я рвав повітря легенями й був певен, що за найближчим рогом на мене чекає щось неймовірне — вогні, салюти й святкові оркестри. І хоча там насправді на мене не очікувало нічого, крім весняних протягів, це аж ніяк не бентежило. Двадцять років — той вік, коли диявол приходить до тебе, аби поскаржитися на життя. Усе зав'язано на тобі, від тебе вимагається лише поменше спати. І користуватися презервативами. Все інше обов'язково з тобою станеться. І станеться саме так, як ти цього хочеш. Хочеш ти цього чи не хочеш.

Я приїхав сюди наприкінці травня. Від вокзалу пішов пішки. Речей мав мало: шкіряний рюкзак із парою футболок та старим ноутом, термос із коньяком, який не встиг допити в дорозі. Джинси, кеди, ядучо-зелена сорочка — я приїхав надовго. Щоденні пробіжки робили мій крок легким і невагомим, зачіска робила мене схожим на вокаліста боні ем у кращі їхні часи, сонце щедро відбивалося від темних окулярів на півобличчя. Я був зіркою, і на мене не можна було не звернути увагу. Принаймні так я собі все це бачив. Місто мені сподобалося: тихі привокзальні двори, зарослі травою й засаджені абрикосами, гаражі, флігелі та аварійні будинки, з яких виходили повільні, мов хамелеони, пенсіонери — мене все влаштовувало. Запах цукру й шоколаду у кварталах довкола кондитерської фабрики, суворі цехи порожніх підприємств довкола ринку, брами, крамниці та лікувальні заклади — усе було за мене. Я вийшов до набережної. Виявляється, тут були мости. Це добре, подумав я, місто, яке лежить на ріці, більш захищене й спокійне, життя в такому місті тримається своїх меж і має свій порядок. Потім я дізнався, що ріка тут не одна. Місто лежало між ними, на пагорбах, ніби на острові, світячись усіма своїми білими й червоними будівлями, що були оточені зусібіч гарячою травневою зеленню. Що ж, сказав я, ступаючи на міст, можете мене зустрічати.

Будинок мав чотири поверхи. Виглядав занедбано, себто затишно. Загалом тиха вулиця, лише з протилежного боку, зі шкільного подвір'я, лунав відчайдушний школярський лемент. Я потягнув двері. Жодного коду — заходь і вбивай їх у їхніх теплих ліжках. Гарний настрій, піднесений стан, початок сонячного безкінечного дня. Третій поверх був мій. Чорні металеві двері, синій гумовий килимок, червоний симпатичний ґудзик дзвінка. Іноді життя забуває про нашу присутність і починає нам подобатися.

Я тиснув і тиснув, витискаючи з червоної кнопки рештки противного писку. Ніхто, ясна річ, не відчиняв. Бив у двері ногою, наспівував веселі куплети. Думав навіть зайти до сусідів, тиснув на таку само червону кнопку, але там теж ніхто не відчиняв. Що робити? — подумав. Інших адрес я не мав, у цьому місті на мене просто не чекали. Кинув рюкзак під стіну, сів на килимок, відкрив термос. Коли-небудь вони повернуться, подумав я, і так чи інакше пошкодують.

За якийсь час зауважив, що за дверима хтось ходить доволі безтурботно і теж щось собі наспівує. Сусіди знизу, подумав я. Проте ні — ходили саме за дверима, до яких я привалився спиною. Я зірвався на ноги й потягнувся до дзвінка. Кроки стихли, потім ледь чутно наблизились. Хтось розглядав мене у вічко. Я ступив назад, аби можна було розгледіти окуляри. Головне — справити враження, подумав. Двері відчинилися.

У неї була радісна зачіска. Не просто фарбоване в біле волосся, а фарбоване різними відтінками білого. Приємне й радісне. Погляд мала допитливий, хоча й сонний. Загалом виглядала заспано. Одягнена була в червону піжаму, поверх якої абияк був накинутий білосніжний халат із готельною емблемою. Час від часу він сповзав, тоді вона нагадувала боксера, що готувався виходити в ринг, скидаючи командний халат на плечі масажистів. Мала зелені очі, бліду від куріння шкіру, ніжну шию, стояла босоніж, переступаючи з ноги на ногу.

— Ти хто? — спитала, зазираючи мені за плечі.

• Предыдущая
• 8/58
• Следующая