Месопотамія - Жадан Сергій - Страница 28

• Предыдущая
• 28/58
• Следующая

Це було першої ночі, а за три дні, щойно мерця винесли й постіль за ним перестелили, до палати підселили новенького. Шо за фізрук? — подумав Юра, розглядаючи щойно прибулого. Був це чоловік у літах, і одяг теж мав давній, хоч і акуратно ношений та ремонтований. Носив бавовняний запрано-блакитного кольору спортивний костюм із білими тонкими лампасами. Святково зблискували гостроносі лаковані черевики. А проте справляв приємне враження. Можливо, доброю губатою посмішкою, можливо, великим клоунським носом, а можливо, що й рештками волосся, хвацько перечесаними через вижовклий череп. У руках тримав два роздуті пакети Г'юґоБосс. Пакети запхав під ліжко, розгледівся, з ходу визначив, хто тут за головного. Кивнув молодому, підсів на ліжко до Юри, змовницьки кивнув у бік Санька, мовляв, що, заябує напарник? Юра дипломатично відклав «Національну географію», показуючи: давай, говори, як маєш що. Новенький назвався Валерою й говорив, зазираючи Юрі просто в обличчя, аби нічого з того, що він говорить, не лишилось поза увагою. Очі в нього були під колір костюма — такі ж запрані, такі ж блакитні. Постійно сльозились, ніби він на щось скаржився.

— Як тут? — запитав. — Жити можна?

— Можна, — відповів Юра. — Якщо недовго.

— Довго й не треба, — погодився з ним Валера. — Довго лікують лише психів — їм на роботу не треба. Я все життя з психами, — раптом признався Валера. — Я в цирку працюю, — пояснив.

— Клоуном? — чомусь одразу запитав Юра.

— Ні, — не образився той, — завгоспом.

І, повернувшись на своє ліжко, тут-таки взявся переповідати історію життя. А було воно в нього, ясна річ, сповнене пригод і небезпек. Юра ще подумав, що люди з такими широкими та беззахисними посмішками зазвичай і потрапляють до найбільш глибоких кар'єрних ям. Вони дивляться на світ настільки широко розплющеними очима, що просто не бачать, куди йдуть. Валера оповідав про солодкий і таємничий світ циркового ремесла, про строгі порядки й суворі звичаї, древні ритуали та внутрішньоцехову ієрархію. Кидався датами, цитував поетів, згадував імена артистів і дресированих тигрів, ділився способами страховки. Говорив більше до Юри, проте молодий слухав уважніше. Можливо, любив цирк, можливо, просто тішився, що на сусідньому з ним ліжку лежить не труп. Юра неуважно кивав у відповідь, підтакував чи заперечливо хитав головою, коли завгосп закликав його у свідки, але незабаром закрився географічним журналом, намагаючись зосередитись на тваринах і птахах Месопотамії. Доки він говоритиме? — думав. — Розповідає вже годину, а мова все ще йде про його вступні іспити. Скільки ж у нього історій? — нервував. Валера натомість згадував сонячні дні й фіолетові ночі, яскраві програми й гарячих жінок 60-х, котрі любили цирк так, як жоден християнин не любить свою церкву. Відповідно його теж любили, бо як можна було обійти його увагою? Як? — вигукнув Валера, дістаючи з пакета пачку старих кольорових фотокарток, дбайливо складених у конверт з-під фотопаперу. На конверті було написано «Унібром», Юра відразу ж згадав ці конверти, що продавалися за часів його дитинства, і подумав, скільки ж йому, Юрі себто, років, як багато непотребу він бачив, як безнадійно відстав від життя. Подумав, коли востаннє був у цирку. Років десять тому. Чи більше? Мабуть, десять.

Машка була вже цілком дорослою дівчинкою, у цирк іти не хотіла, проте її традиційно не питали, Юра, повернувшись додому після чергового запливу, намагався наново будувати родинні стосунки. Цирк нагадував Рейхстаг після штурму: обличчя в усіх були радісні, проте приміщення явно потребувало ремонту. Холодні коридори, жінки в шубах, коньяк у буфеті й тварини Месопотамії на печальній арені. Машка плакала, їй було шкода левів, жінки сміялись. Додому добирались пішки — не хотілося їхати з цими людьми в одному трамваї. Тепер він дивився на конверт у руках старого й розглядав його пальці — темні від тютюну, покручені часом та алкоголем, побиті й пошрамовані, мовби хтось ставив йому на пальцях мітки після кожного прожитого року. А Валера, побачивши, який ефект справляє на присутніх його оповідь, пожвавився, дістав із конверта одне фото, очевидно, улюблене, ніжно-недбало кинув на нього оком і передав молодому. Дивись, пацан, — сказав, ледь стримуючи хвилювання, — це я в сімдесят першому. Бачиш, який я був? І скажи, як після цього не любити цирк? Молодий, захоплено гмикнувши, передав фото Юрі. Юра приклав його до розгорнутого журналу. На сусідній сторінці був зображений дикий пустельний мул. На фото Валера мав незалежний вигляд, горду поставу, пронизливі очі, а головне — густе волосся на голові, піратські баки й кавалерійські вуса. Юра мимоволі порівняв два фото — Валери й мула. Щось є, подумав, щось, безперечно, є. Віддав фото молодому, ще якийсь час послухав. Коли оповідь дійшла до приймання пологів у левиць, непомітно закрився від усіх журналом, почав ловити знайомі літери, складати їх у слова, вибудовувати з цього всього речення, відсіювати почуте, відокремлювати наговорене циркачем від написаного в журналі, розплутувати кольорові шовкові нитки історій, розв'язувати вузли, терпляче брести в сонячному промінні, тримаючи в руках рятівну нитку. Зважаючи при цьому на те, що кіньми в Месопотамії не їздили верхи й не використовували їх для перевезення вантажів. Їх впрягали хіба що в бойові та мисливські колісниці, полювали з ними на диких птахів і хижаків, що підходили під міські вежі. Ставлення до коней загалом було ніжним і уважним, їх цінували й ними опікувались. Зворушують і змушують замислитись настанови тодішніх конюхів, які давали поради щодо догляду за кіньми, наполегливо радячи власникам цих прекрасних тварин дбати про їхню гігієну та дієту, не перевантажувати їх довгими перегонами, а за першої потреби пускати тварин до помешкань, вкладати їх на долівку поруч із собою, спати з ними в одній кімнаті, відчуваючи їхнє дихання, накривати їх теплими тканинами в зимну погоду, розуміти їхній настрій, вислуховувати їхні скорботи. Сон робить нас сильними, говорили конюхи. І безпорадними, додавали. Бо інша річ — зебри. Зебри в трупу потрапляли часто не надто законними шляхами. Їх ввозили через азійські республіки під вигаданими іменами, дописуючи їм роки й міняючи їм у супровідних документах стать та історії хвороби. У циркових загонах їх тримали разом, вони швидко звикали до великої галасливої аудиторії, трималися купи, а коли хтось із них помирав, обступали померлого колом, не підпускаючи працівників. Так, ніби приносили жертву справедливим богам. Виринувши з цього липкого потоку, Юра важко підвівся й побрів на перекур. Що за зебри? — думав незадоволено. — Звідки взялися зебри?

Уночі він дочекався, доки всі заснуть, знайшов сестричку, що спала на розкладачці в ординаторській, залишився з нею. Та від хвилювання навіть не знала, що говорити, лише заборонила з нею цілуватись. А більше не забороняла нічого, просто намагалася робити все трішки тихіше, аби не побудити доходяг корабельним скрипом розкладачки. Волосся її, жовте й сонячне, було таким довгим, що в різних місцях пахло по-різному — то гарячим вітром, то темною річковою водою. Горло її здавалося ніжним і постійно застудженим. Була вона стриманою і втомленою. Сон робить нас сильними, думав Юра, засинаючи, і безпорадними, додавав, слухаючи її дихання.

Вікна виходили в затінок дерев, гілки торкались підвіконь, ловлячи й надламуючи сонячне проміння. Час від часу залітали оси, проте, відчувши запах хлорки й смерті, що стояв у коридорах, не затримувались і вилітали надвір, утрапляючи в густу липневу павутину. Десь о десятій на подвір'я вкочувалася міліцейська автівка. З неї патруль виводив Артема — веселого дезертира, пійманого зо два місяці тому. Тепер його щоранку привозили із СІЗО на процедури, й Артем неабияк радів щоденній можливості вирушати в сповнену пригод подорож в оточенні лінивих ментів. Вітався з Юрою, кричав щось запальне сестричкам, огризався до патрульних, загалом поводився так, ніби все життя мріяв полежати в диспансері, а тут несподівано його мрію здійснили.

• Предыдущая
• 28/58
• Следующая