Переслідуваний - Кінг Стівен - Страница 8

• Предыдущая
• 8/50
• Следующая

Коли „Дженерал атомікс“ показала йому на двері, з усохлою рукою важко було розраховувати на якусь роботу. Дружина захворіла два роки тому, хвороба прикувала її до ліжка.

— Зрештою я вирішив помірятися силою з тими розбійниками, що нами керують,— сказав Лафлін, гірко посміхаючись. — Може, пощастить бодай кількох сволоцюг зіпхнути з верхотури, поки до мене доберуться Маккоунові хлопці.

— Ти справді вважаєш, що йдеться про...

— „Переслідування“? Та звісно, хай я з цього місця не зійду. Дай-но мені своєї отрути, друже.

Річардс подав йому сигарету.

Двері відчинились, і з кабінету вийшов хлопчина, що весь час кліпав очима. Тепер він тримав під руку прикрашену двома косинками і шаллю кралечку. Нервово усміхнувшись до Річардса й Лафліна, він пройшов мимо.

— Містер Лафлін? Заходьте, будь ласка.

Так Річардс залишився сам, коли не рахувати секретарки, яка знову пірнула у свій окопчик.

Річардс підійшов до автомата з безплатними сигаретами. Лафлін, мабуть, мав рацію, подумалось йому: машина видавала дорогі „Доукси“. Отже, тут ішлося про серйозні речі. Він сів і запалив.

Хвилин за двадцять із кабінету вийшов Лафлін, тримаючи під руку попелясту блондинку.

— Зустрів оце знайому,— сказав він Річардсові, показуючи на блондинку. Та ввічливо усміхнулась, і на щоках у неї з'явились ямки. З обличчя Лафліна не сходила болісна гримаса. — Принаймні цей вилупок нічого не приховує,— додав він. — Бувай.

Щойно Лафлін вийшов, секретарка висунула голову із свого окопчика.

— Містере Річардс, заходьте, будь ласка.

Річардс увійшов до кабінету.

Кабінет був просторий, хоч м'яча ганяй. Вражало широке, на всю стіну, вікно, що виходило на захід — на район, заселений представниками середнього класу, на портові склади, нафтові цистерни та озеро Гардінг. Небо й вода були однакового блакитно-сірого кольору; дощ не вщухав. Удалині зліва направо плив великий танкер.

Невисокий чоловік, що сидів за столом, був неймовірно чорний. Такий чорний, що Річардс подумав, ніби це йому привиділось. Здавалося, цього добродія загримували негром.

— Містере Річардс! — Він устав і простяг руку через стіл.

Річардс не потис її, проте хазяїна кабінету це не дуже засмутило. Він просто забрав руку й знову сів.

Поруч із столом стояло крісло. Річардс і собі сів і загасив сигарету в попільниці з емблемою розважальних телепрограм.

— Мене звуть Ден Кілліан, містере Річардс. Ви вже, мабуть, здогадалися, чому вас сюди привели. Результати ваших тестів свідчать про те, що ви хлопець тямущий.

Річардс мовчки слухав, схрестивши руки на грудях.

— Ми відібрали вас для змагань у передачі „Переслідування“, містере Річардс. Це наша найпопулярніша програма: вона найприбутковіша — і найнебезпечніша. У мене на столі — текст вашої остаточної згоди. Я не сумніваюсь у тому, що ви її підпишете, але спершу поясню, чому ми обрали саме вас. Крім того, я хотів би, щоб ви повністю усвідомили, що вас чекає.

Річардс і далі мовчав.

Кілліан дістав досьє і поклав його на ідеально чисту стільницю. На теці Річардс прочитав своє прізвище. Кілліан розгорнув теку.

— Бенджамін Стюарт Річардс. Вік — двадцять вісім років, народився восьмого серпня тисяча дев'ятсот дев'яносто сьомого року в місті Гардінг. З вересня дві тисячі одинадцятого року по грудень тринадцятого навчався у Ремісничій школі Південного району. Був двічі тимчасово виключений за неповагу до керівництва... Здається, ви вдарили помічника директора у стегно, коли він стояв до вас спиною?

— Брехня,— сказав Річардс. — Я дав йому копняка в гузно.

Кілліан кивнув головою.

— Хай так, містере Річардс. У шістнадцять років ви одружилися з Шійлою Гордон. Постійний шлюбний контракт старого зразка. Бунтарський дух у вас, га? Членом профспілки ви не стали, бо відмовились підписати присягу на вірність профспілці та акт про контроль над заробітною платою. Наскільки мені відомо, ви назвали керівника вашого району Джонсбері самогонником і сучим сином.

— Назвав,— погодився Річардс.

— Ви постійно міняли місце роботи, і вас звільняли... хвилинку... шість разів... за такі речі, як непокора, образа керівництва та критика влади з брутальною лайкою.

Річардс знизав плечима.

— Одне слово, ви вважаєтесь особою небезпечною для авторитарної системи й суспільства. Ви антисоціальний тип, у якого вистачило розуму уникнути в'язниці й неприємностей з владою і який не має згубних пристрастей. Наш психолог повідомив, що у показаних вам комбінаціях плям ви побачили лесбіянок, екскременти й автомобіль з бензиновим двигуном, який отруює повітря. Він також звернув увагу на вашу незрозумілу схильність до веселощів.

— Він нагадав мені хлопця, якого я колись знав. Йому подобалось ховатися під лавами на шкільному стадіоні і займатись онанізмом. Тому хлопцеві, звичайно. Уподобань вашого лікаря я не знаю.

— Зрозуміло. — Кілліан усміхнувся, ошкіривши на мить сліпучо-білі зуби на тлі неймовірно чорного обличчя, тоді знову повернувся до паперів. — Тести виявили у вас наявність деяких поглядів, заборонених актом дві тисячі четвертого року про міжрасові відносини. Кілька словесних асоціацій свідчать про вашу схильність до насильства.

— А у вас тут без насильства не обійдешся,— сказав Річардс.

— Звісно. І все-таки — я кажу це не тільки як представник керівництва розважальними телепрограмами, а й як громадянин нашої країни — ми надзвичайно занепокоєні вашими відповідями.

— Боїтеся, що настане ніч, коли всю вашу систему хтось із димом пустить? — ошкірився Річардс.

Кілліан задумливо послинив пальця й перегорнув сторінку.

— На наше щастя, у вас зв'язані руки. Ви маєте доньку на ім'я Кетрін, їй півтора роки. Що це — похибка? — Він холодно усміхнувся.

— Ні, ми хотіли мати дитину,— відповів Річардс незлобиво. — Я тоді працював у „Дженерал атомікс“, але якось ще лишилося трохи живої сперми. Може, то Господь Бог так пожартував. Як подумаєш, у якому світі живемо, то часом здається, що ми тоді з глузду зсунулись.

— Хоч би там як, а ви прийшли сюди,— мовив Кілліан. З його обличчя не сходила холодна усмішка. — І наступного вівторка з'явитесь у „Переслідуванні“. Ви коли-небудь бачили цю програму?

— Бачив.

— Отже, ви знаєте, що „Переслідування“ — центральна програма на БТБ. Вона створює широкі можливості для глядачів — як для співпереживання, так і для безпосереднього втручання у події. Я — керівник цієї програми.

— Це просто чудово,— промовив Річардс.

— Наша програма — найнадійніший для Мережі засіб позбуватися таких потенційних порушників порядку, як ви, містере Річардс. Ми виходимо в ефір уже шість років, і поки що жодному з наших героїв не вдавалося вижити. І коли бути брутально відвертим, то ми сподіваємось, що й вам не вдасться.

— Тоді ви граєте міченими картами,— різко кинув Річардс.

Скидалося на те, що Кілліана це зауваження більше потішило, аніж злякало.

— Аж ніяк. Ви ввесь час забуваєте, що ви — анахронізм, містере Річардс. Ні ті, хто дивитиметься передачу в барах чи в готелях, ні ті, хто дрижатиме на холоді перед вуличними екранами, не вболіватимуть за вас. Навпаки. Вони будуть за те, щоб знищити вас, і посприяють нам у цьому чим зможуть. Що жорстокіше це буде зроблено, то краще. До того ж, вам доведеться змагатися з Маккоуном. Івеном Маккоуном та його ловцями.

— Це скидається на назву якоїсь неорокгрупи,— зауважив Річардс.

— Маккоун ніколи не програє,— сказав Кілліан.

Річардс крекнув.

— Ви вийдете в прямий ефір у вівторок увечері. Надалі ми монтуватимемо програму з окремих записів, сюжетів і прямих включень, якщо буде така нагода. Нам траплялося й переривати заплановані передачі, коли винятково винахідливий герой опинявся, скажімо, на краю свого особистого Ватерлоо... Правила гри надзвичайно прості,— вів далі Кілліан. — За кожну годину на свободі ви — або ті з вашої родини, хто залишиться живий,— одержите сто нових доларів. Ми кладемо на ваш поточний рахунок чотири тисячі вісімсот доларів, виходячи з того, що вам пощастить дурити ловців протягом сорока восьми годин. Якщо ж ви загинете раніше, то решта, звичайно, підлягає поверненню. Ми даємо вам дванадцять годин фори. Якщо протримаєтесь тридцять днів, виграєте Великий приз — один мільярд нових доларів.

• Предыдущая
• 8/50
• Следующая