Переслідуваний - Кінг Стівен - Страница 49

• Предыдущая
• 49/50
• Следующая

Салон другого класу залишився позаду. Стало трохи легше: тяга повітря зменшилась. Він дійшов до розпростертого тіла Маккоуна (переступіть, будь ласка), пройшов салон першого класу. Із рота в нього цівкою стікала кров.

Річардс зупинився перед входом до кухні й спробував зібрати кишки докупи. Він знав — їм не подобається, що їх випустили назовні. Аніскілечки. Вони вже геть завозились. Йому хотілося заплакати по своїх нещасних, тендітних кишках, яким зовсім ні до чого була оця халепа.

Річардс ніяк не міг позасовувати їх назад у живіт. Все було зрушене, все перемішалося. Перед його очима миготіли страхітливі картинки із шкільного підручника з біології. Поступово, уривками, він усвідомив істину — наближення власного кінця,— і жалісно скрикнув із наповненим кров'ю ротом.

Ніхто не відгукнувся. Всі в літаку були мертві. Всі, крім нього й Автика.

Кров витікала з нього, і йому здавалося, що світ згасає. Зігнувшись, він прихилився до кухонної переділки, наче п'яний до ліхтарного стовпа. Все довкола примарно заколивалося, наче в сірому тумані.

"Ось воно. Я помираю".

Річардс закричав, і разом з нестерпним болем світ знову повернувся до нього. Ще ні. Ще не час.

Він кількома рвучкими кроками перетнув кухню, обвішаний кишками, наче мотуззям. Важко було повірити, що там, усередині, їх так багато. Таких круглих, пругких і так щільно вмощених.

Річардс наступив на самого себе, щось усередині потяглося. Біль спалахнув з неземною силою, і він заверещав, бризкаючи кров'ю на протилежну стінку. Тоді похитнувся і впав би, якби не переділка.

"Живіт. Мене поранено в живіт".

Мозок дав божевільну відповідь:

"Клац-клац-клац".

Він має зробити ще одну річ.

Найважче, мабуть, помирати від черевної рани. Якось на роботі, під час нічної перерви, вони обговорювали, яка смерть найгірша. Це було, ще коли він працював на "Дженерал атомікс". Міцні, бадьорі — є і кров, і сеча, й сперма — вони пожадливо жували сандвічі, сперечаючись, що краще: померти від радіації, замерзнути, впасти й розбитися, бути забитим на смерть, потонути? Хтось згадав про смерть від пострілу в живіт. Гарріс, здається. Отой гладкий, що пив самогон на роботі.

"Живіт — болюче місце,— сказав Гарріс. — Це довго триває". І всі закивали схвально й поважно, ще не відаючи, що таке Біль.

Похитуючись, Річардс плентав вузеньким коридором, тримаючись обіруч за стіни. Повз Донаг'ю. Повз Фрідмена, якому він зробив таку радикальну стоматологічну операцію. Руки в Річардса вже почали терпнути, але біль у животі (там, де був його живіт) дедалі дужчав. І попри все це, Річардс рухався, і його пошматоване тіло силкувалось виконувати накази божевільного Наполеона, що сидів у його черепі.

"Господи, невже це кінець Ріко?"

Він ніколи не повірив би, що йому запам'яталося так багато передсмертних висловів. Здавалося, його мозок заглибивсь у себе й в оці останні гарячкові секунди пожирав сам себе.

Ще... одну... річ...

Він перечепився через розпростерте тіло Голловея і раптом відчув, що хоче спати. Подрімати. Так. Це якраз те, що треба. Дуже важко підвестись. Автик мугикає. Співає колискову хлопчикові в день його народження. Ш-ш-ш, ш-ш-ш, ш-ш-ш. Овечка на лужку, корівка в кукурудзі.

Річардс підвів голову — яке страшенне зусилля, наче вона сталева, чавунна, свинцева,— і втупився у штурвали, що й далі погойдувались у своєму парному танці. Попереду, за плексигласовими вікнами, був Гардінг.

Задалеко ще.

"Під копицею сіна він міцно спить".

Радіо кудкудакало пронизливим стривоженим голосом:

— Борт сі дев'ятнадцять вісімдесят чотири, відповідайте. Ви на дуже малій висоті. Як зрозуміли? Як зрозуміли? Чи переймати нам керування? Як зрозуміли? Як зрозуміли? Як...

— Іди ти... — прошепотів Річардс.

Він поповз до танцюючих штурвалів. Педалі ходили вниз-угору. Ручки штурвалів сіпалися туди-сюди. Він закричав од пронизливого спалаху болю: кишка зачепилася за підборіддя Голловея. Річардс порачкував назад. Вивільнив її. Знову порачкував до штурвалів.

Руки під ним підітнулися, тіло на мить стало невагомим, він лежав, уткнувшись носом у волохатий килим. Ледве зіп'явшись на руки, знову поповз.

Звівшись на ноги, сяк-так забрався в крісло Голловея. Еверест підкорено.

Ось він. Велетенський, масивний, підноситься серед ночі темним силуетом над рештою будинків. У місячному сяйві здавалося, ніби він відсвічує алебастром.

Річардс торкнувся штурвала. Підлога провалилася ліворуч. Його кинуло вбік, і він мало не випав із крісла. Тоді потяг за ручку, знову надто сильно — підлога провалилася праворуч. Горизонт танцював, як навіжений.

Тепер педалі... Так... Уже краще...

Він обережно відштовхнув од себе штурвал. Стрілка на шкалі перед ним миттю перескочила з позначки 2000 на 1500. Річардс легенько потяг штурвал на себе. Він дуже погано бачив. Праве око майже зовсім осліпло. Було дивно, що вони сліпнуть неодночасно.

Він знову нахилив штурвал уперед. Тепер здавалося, що літак завис у невагомості. Стрілка стрибнула від 1500 до 1200, потім до 900. Річардс поставив штурвал у нейтральне положення.

— Борт сі дев'ятнадцять вісімдесят чотири! — заволав переляканий радіоголос. — Що сталося? Як зрозуміли?!

— Говори, хлопче,— прохрипів Річардс. — Гав! Гав!

Літак плив крізь ніч, мов велетенська крижина, внизу гігантською поламаною картонною коробкою розпростерся Південний район.

Будинок розважальних телепрограм був зовсім близько.

Крилатий велет з ревінням пролетів над Каналом, наче його вела рука самого Господа Бога. Якийсь наркоман, стоячи в дверях, задер голову, і йому здалося, що це галюцинація, його останнє наркотичне видіння, що зараз він вознесеться просто на небо, мабуть у рай, який теж належить "Дженерал атомікс", з безплатними харчами та реакторами, що не забруднюють повітря.

Ревіння моторів заганяло людей у під'їзди, їхні бліді обличчя визирали звідти, наче язички білого полум'я. Вітрини магазинів дзеленчали, уламки розбитих шиб осипалися всередину. Вулицями, мов кегельбановими доріжками, неслися схожі на несамовито танцюючих дервішів вихори сміття. Полісмен, кинувши свого кийка, обхопив руками голову й закричав, але не почув навіть власного голосу.

Літак опустився ще нижче й нісся вже понад самими дахами, наче сріблястий кажан: праве крило мало не зачепило висотний магазин "Зачарування", прослизнувши за якийсь десяток футів од нього.

По всьому Гардінгу екрани БТБ побіліли від інтенсивних електричних перешкод, і вражені люди втупилися в свої телевізори переляканими очманілими очима.

Ввесь світ виповнивсь громом.

Кілліан одірвав очі од столу й витріщився на широке, на всю стіну, вікно свого кабінету.

Панорама міста, що мерехтіла морем вогнів, раптом зникла. Все вікно заповнив велетенський "Локхід-трі-стар", який сунув просто на Кілліана. Кілліан устиг помітити миготливі вогні літака й на мить — божевільну мить безмежного подиву, жаху і невіри — побачив Річардса з утупленими в нього очима: закривавлене обличчя, чорні очі горять, мов у демона.

Річардс усміхався моторошною усмішкою.

І показував йому стиснуту в кулак і зігнуту в лікті руку.

— Господи... — тільки й устиг вимовити Кілліан.

• Предыдущая
• 49/50
• Следующая