Земля (збірник) - Кобылянская Ольга Юлиановна - Страница 86
- Предыдущая
- 86/88
- Следующая
Одного дня, – говорила дальше, по хвилі глибокого віддиху, – розійшлися ми лише так, до «завтра»; я з усміхом на вустах і з сонцем у душі, бо ми мали знов бачитися.
І не побачилися більше.
Від'їхав, а ліпше сказати – втік.
Чи ти, Марто, не згубилася коли в твоїм житті від своєї матері у великім місті? Я згубилася раз семилітньою дитиною, – й таку розпуку, й жаль, і страх той відчула я вдруге лише тоді, коли побачилася нараз без нього! Не знала, що з ним сталося, бо до нас не заходив він ніколи. Шукала його там, де звикла була бачити. Відтак і там не бачила його ніколи. Шукала з розпукою в грудях, бігала між людьми вулицями, – і трохи не питала кождого прохожого: «Не бачили ви його?» Був – і нема…
Був і нема!
Але ніхто його не бачив.
З того часу перестала я з душі сміятися.
Пізніше довідалася я, що його перенесли на іншу посаду, і він від'їхав. Не прощався зо мною, бо – як казав – не мав відваги «ломити» мені серця. Я була лише до любові, – казав, – і не належала до тих, що їх береться за жінки.
Щоб ти знала, Мартухо, – говорила вже цілком спокійним голосом, – що оце не видумка, але правда, і він любив мене… Оженився потім із донькою якогось багатого броварника й живе ось тут…
Але він уже не той, що був, із побідним духом! Вона запанувала над ним так, що стратив цілком первісний характер своєї істоти. Став об'єктивною машиною, і вся барвність і звучність його єства і гнучкість його душі зникли.
Неначе без характеру остався…
– І ти не бачилася більше з ним? – спитала я.
– Ні. Лише три рази стрітилася. Розминаючись, уп'ялив на мене очі, мовби хотів поглядом своїм прив'язати мене навіки до себе, навіки! Поглядом, Мартухо, що цілував мені ноги.
Потім розсміялася тихо, з глумом, що мене аж морозом пробігло.
– Жалує за мною, Мартухо, – додала зниженим голосом, – жалує й каже, що його переслідує прикре прочуття, що чує мій плач, тихий, задавлений плач, що стрясає ціле тіло, тому що потайний…
Але я не плачу. Не плакала навіть.
Мені не жаль за ним. Він навчив мене ненавидіти й задавив цілу мою істоту від голови до стіп упокоренням. Був першим, що дав мені відчути поганість покори. Від часу до часу відчуваю на своїй душі ту брудну пляму і, мабуть, не змию її ніколи. Я подала йому свою душу, розложила її перед ним, мов вахляр, а він – мужик… – 3 неописаною погордою вимовила се слово. Здавалося, коли б учув він се слово й тон, яким вимовила його, був би вбив її.
– Більш не любила я нікого в своїм житті. – Але воно добре, – додала, поглянувши повним сіяючим поглядом до другої кімнати, де стояв її улюблений інструмент, – бо можу цілу душу віддати резонаторові. І я віддаю її йому! Коли сяду до нього, находжу рівновагу свого духу, вертає мені гордість і почуття, що стою високо, високо! Зате й граю йому звуками, яких не почує від нікого, і буду йому грати до останнього свого віддиху… Я знаю. Він останеться мені вірним. Він не мужик; не з того дерева, що виростає на широкій дорозі, але з того, що росте на самих гордих вершинах… Я його музикант…
Встала й отворила широко рамена, мовби хотіла обняти кого, а очі її, великі, смутні, засіяли предивним блиском. Відтак опустила руки.
– Пожди, – промовила, – як йому заграю, коли піду до консерваторії, і як він буде відповідати. Наша музика запре всім віддих. Тепер я ще простий музикант, не вдам так, але відтак… відтак – і я, і він розживемо вповні…
В її голосі дрижала здержувана радість і, неначе втомлена сильним зворушенням якимсь, сперлася о диван, звертаючи до мене вповні свій ніжний класичний профіль.
Виглядала дуже гарно й дуже святочно в тій хвилі, а однак саме в тій хвилі, коли мій погляд спочивав на ній, по раз перший за нашого знайомства показалося в неї щось таке отверте, перейняте потайним, загадочним щастям якимсь, – і мене взяв несказанний жаль. Я відчула виразно жаль за неї… Відтак промайнув мій погляд, немов потягнений невидимою силою, до дверей кімнати, отворених широко, де стояв інструмент – сей її світ.
Я опустила наново голову на її коліна і, притиснувши вуста до її руки, попросила тихим голосом, щоб мені заграла Valse melancolique. Мені хотілось його чути…
Пішла й грала.
Не знаю… просто душа розривалася чоловікові в грудях при тих звуках, граціозних, заповідаючих найбільше щастя, а закінчених смутком і несамовитим неспокоєм! Се нишпорення там, у низьких тонах, перекидання, бушування між звуками за чимсь… за щастям, може? – і надармо! Уривала неожидано посередині гами смутним акордом, полишаючи в душі масу викликаних почувань мов на глум…
Я плакала.
Що мені вся гордість, про яку мені говорила, що її треба плекати, щоб удержатися на поверхні життя, – що мені по ній!
Та звідки її й візьму, коли не піднімається сама з серця? Ні, я не вдам того, що вона. Ані в любові, ані в горі, ані в перемаганні себе, а вже найменше в плеканні гордості! Я проста робітниця, тип послугача з природи вже, що не наділила її навмисно тим гордим даром, щоб повзав…
Тому повзаю й корюся до сьогоднішньої днини й належу до тих тисячок, що родяться на те, щоб без нагороди гинути!
В два дні по тім від'їхала до своєї матері, що лежала дуже хора й прикликувала її телеграфічно до себе.
Я оповіла артистці те, що вона мені оповідала про свою любов.
– Се щось цілком без сильних акцій, – замітила та, підносячи здивовано брови вгору. – Правду сказавши, я надіялася чогось бурливішого…
– Ну, – сказала я, – не кождий годен творити голосні акції; але я не знаю, воно здається мені таким смутним ї блідим…
– Однак вона вижидає ще чогось від життя, – обізвалася артистка.
– О ні, не вижидає нічого більше!
– Ні? А що говорить Valse melancolique? За чим шукає в нім безустанно? Не словами, не поведениям, ані очима, ані руками своїми не шукає, лише самими звуками… і я знаю, за чим шукає…
– За чим, Ганнусю?
– Е, ти того не розумієш…
– Щастя, Ганнусю?
– Е, щастя! Його нема. Гармонії шукає, хоче гармонійно вижитися вповні. Шукає рівноваги. Розумієш, що то значить? Щоб не заважити надто вдолину й не піти без міри вгору, а саме як треба. Але – ти того не розумієш!
А далі по хвилі, глянувши вперед себе, десь немов у далечину гострим, пронизуючим, задуманим поглядом, сказала звільна з гірким усміхом:
– А я тобі кажу, Мартухо, як казала не раз уже, і не раз казати буду, що царство на землі належиться тобі…
Коли вернулася від матері, артистка кинулася до неї з подвійною любов'ю, – здавалося, відкрила на ній знов якусь там «красу»…
Але вона приїхала прибита. Її мати лежала дуже хора, і вона приїхала лише на те, щоб у родичів своїх учениць у музиці просити відпустки на дві неділі, бо мусила доконче назад вертати…
І, полагодивши свої орудки, виїхала знов, віддаючи нам під особливішу опіку свій улюблений інструмент, «щоб на нім жодна з посторонніх дівчат не грала й не дразнила фальшивими акордами резонатора».
Вернулася скорше, як за дві неділі.
Її мати померла, і по похороні вона вернулася.
Приїхала бліда, тиха – мов замерзла на тілі й дусі.
Коли ввійшла в кімнату, потягнула за собою довге пасмо холоду знадвору… Ганнуся аж рамена вгору підняла…
– Се подих смерті завис на мені, – оправдувалася вона, побачивши рух Ганнусі. Потім скаржилася, що не може огрітися…
Пізніше усіла на свій фотель коло коминка.
Не можу її забути, як там сиділа… Довгу чорну ротонду, обшиту хутром около шиї і аж до ніг, закинула наопашки, спинаючи її недбало на грудях своєю рукою докупи, мов білою аграфою. Темний вузол волосся її спустився їй аж уділ на шию, а обвита два рази оксамиткою голова була сперта о спинку понсового тла фотелю… Правильне, мов із білого мармуру, личко, з великими смутними очима… ні, ні, не забуду її ніколи!
Ганнуся подала їй чай, щоб зігрілася, і вона пила та оповідала нам, що пережила.
Її мати була дуже нещаслива по смерті батька. Раз – його утрата, а по-друге – тяжка хороба, що приковувала її до крісла, віддала її на ласку й неласку слуг та затроїла їй життя пересвідченням, що була вуйкові тягарем… Просила заєдно смерті в Бога, й її одинокою розривкою була Біблія, яку читала з ранку до вечора. Була вже здавна приготована цілком на смерть. Взяла від неї, Софії, слово, що не буде за нею тужити, коли помре, бо се відібрало би їй бажаний спокій у гробі… І вона дала те слово матері. І коли її ховали, вона страшенно панувала над собою, щоб не зломити даного слова. Вона ж іще ніколи не зломила свого слова, але коли, проте, жаль брав верх над нею і вона з нечуваною силою змагалася побороти його, попсував церковний спів той, препогана чорна музика та, скомпонована нарочне на те, щоб пригноблювати й поборювати сміливіші й ясніші почування духа та робити з нього безсильного покірного раба, – попсував усі її старання, і вона ридала, мов божевільна!..
- Предыдущая
- 86/88
- Следующая
