Земля (збірник) - Кобылянская Ольга Юлиановна - Страница 54

• Предыдущая
• 54/88
• Следующая

Умер…

Її погляди зломилися, як в умерлого, і вона стратила голос.

– Вставай! – благала шепотом, з напруженням усіх сил, схиляючись глибоко над умерлим. – Вставай, Михайле!..

Відтак не вспіли її задубілі уста більше нічого вимовити. Ледова студінь простягнулася на цілому її обличчі, і вона повалилася без пам'яті на його тіло…

Се було того самого дня по обіді. Івоніка вертав додому. Завернув на найкоротшу дорогу, що вела до села, аби лише якнайскорше добитися додому.

Він ішов пильно, а довкола його уст уклалася лінія втоми. Він ані разу не спічнув, виринувши з міста. А там, у місті, не зуміло його ніщо довше задержати, як скоро упорався раз із своїми справунками.

Переночував у пана, і хоч як пан і пані вмовляли, аби по справунках лишився з годину-дві на спочинок, він ніяк не дався намовити. Повернувши з банку, попрощався і пустився в дорогу назад, його тягнуло додому.

Був повний неспокою, хоч не міг тому віднайти причини, і глуха якась тривога прокидалася в нім, чим більше заходив у запустілі поля, що мали небавом зіллятися із стерниною його села. В малій дзьобенці[135], що висіла йому через плечі, ніс Михайлові красні яблука й білий хлібець, а окремо завиті білі свічки до церкви. Завтра ж святого Михайла, і треба буде піти до церкви…

Його ноги шпоталися по грубій груді стернини, так якби щохвилі забігала невидима куля між ними і вмисне звільняла його хід. На серці ж умостився глухий тягар… Він почув себе старим. Уже аби що казати, а він таки вже не молодий. А от, тяжко йдеться йому. Не так, як ішлося давніше. Землі не чув під собою. Але воно так буває. З кождою годиною чоловік старіє. І, не вважаючи, зітхав раз по раз тяжко.

Але вже побачив себе на полях свого села. Вже минув більшу часть дороги, вже от-от панський двір, вже от-от його хата… Може, ще з кількадесят кроків, і він опиниться коло своєї хати… Але нині тяжка мряка. Все сповила: і хати, і дерева… так лиш мріють з неї… Він станув на хвилину майже несвідомо й задумався.

Чи вступати йому вперед он тут до хати? Марійка, може, вижидає його. Може, схоче довідатися, чи залагодив усе точно, вона боязлива…

Його хата дивилася на нього.

Стояла мертвецьки тихо між обнаженою садовиною, що здіймалася довкола й позад неї, та дивилася. Легка імла звисала ліниво над краєвидом і вокруг неї, збільшала понурий вид пустої хати.

Двері сінні стояли широко відтворені, з них била темінь, а віконця чорнілися з білих стін, мов чотири чорні таблички.

Він відвернувся.

Ні. Йому не хотілося тепер туди ступати. Волів піти просто до бурдея, до Михайла. Приніс йому яблук і буханець хліба, і його тягнуло вперед до нього.

Він поступив рішуче вперед і мав за часок панський дім і свою хату за плечима.

Перед ним розстелилися знов поля.

Але він не бачив багато. Десь недалеко стояла ще хата Докії. Її мав іще минути, а відтак завернути доріжкою в чисте поле, де причаювався його бурдей до землі.

Осіння мряка позакутувала все в свій сивий віддих, десь-не-десь порозкидувані хатки тонули в ній зі своїми білими стінами, і він глядів лише в саму пусту мряку. Здавалося, немов вона вмисне збиралася грубими масами, все вперед нього, тиснулася вогкими дотиками до його грудей і лиця, аби заслонювати собою всякий вид на пусте поле…

У нього були очі гострі, мов у вірла, і він хотів її пронизати. Там, де поля схилялися на однім місці незамітно в плаский котел, там лежав його бурдей. За ним чорніла деревина, а там далі, направо, «сусідній» ліс, що виглядав завсіди, неначеб ожидав чого. Оцих точок шукав тепер.

Його очі від давніх літ звикли до них; вони становили свойого роду опору для ока, що линуло в рівнину. Але він нічого з того всього не добачав тепер. По недовгім часі похмурого напруження побачив, як щось відділилося з ніжно-сивої тканини імли.

Воно було ще далеко від нього, але він розрізняв уже щось, ба здавалося навіть, міг дещо розпізнавати.

Здавалося, щось двигалося в напрямі до панського дому, а з тим і до його хати… Напереді люди, поодинокі чоловіки й жінки, їх голови, в білі рушники позавивані, відрізнялися ясно в мряці, вони ступали поважним кроком, а за ними, трохи позаду, віз, упряжений волами, також поволі рухався з місця.

Однак що се? його воли? Бурі?

Вони йшли так поволі й хитали головами, неначе кивали вже здалека до нього, а віз ледве-ледве волікся за ними. Довкола воза знов чоловіки й жінки. Очевидно, везли щось…

Вдарило його щось іззаду в плечі так сильно, що він, попшотавшися, мало що не впав. Відітхнув тяжко, і його очі впилися в той вид.

Прискорив несвідомо ходу.

Неповоротні брили землі виростали йому злобно під ногами і все наново приневолювали його до шпотання. Його хід став дикий і нерівний. Вкінці опинився близько воза.

Нікого не здоровив. Не бачив нікого, його також ніхто не здоровив. Ніхто не промовив ні слова, все було мов поражене. Бурі станули самі з себе, і все зробило йому мовчки, несміливо коло воза місце.

Наступила глибока тишина. Здавалося, немов кождий звук у сивій імлі давився…

Він глянув…

На возі лежав простягнений білий-біліський його син…

Тяжка, кривава мовчанка…

Добру хвилю витріщався на нього, відтак підняв руку, погладив молоде обличчя, з якого зникла остання крапля крові, а відтак, обернувшися нараз до людей, кликнув:

– Він неживий!

Якийсь голос спав молотом на нього:

– Неживий!

Його руки скорчилися досередини, він оглянувся з цілковито блудним поглядом, і його голова почала сильно трястися.

Одна жінка з розбурханим волоссям окружала зойками неустанно віз, неначе шукала за чимось. Її погляд, надслухуючий, був звернений до себе, і вона вистогнувала приглушеним, ледве чутним голосом ім'я помершого.

Се була Марійка.

І знов страшна хвилина мовчання.

Нараз підняв старий бистро голову, і його погляд перебіг вигребущо по всіх присутніх.

«Хто був убивця його сина?»

– Де Сава? – спитав.

Всі оглянулися. Сави не було.

Опустив голову на груди й не сказав більше ні слова. Його лице пожовкло, уста задубіли, а серце неначе стихло.

Хтось із гурту зітхнув тяжко, а один голос сказав побожно, з притиском:

– І Богові треба чогось доброго!

Кілька голосів повторило ті слова.

Потім настала мовчанка, й усе рушило наперед із місця. Поволі, обережним кроком тягнули бурі свій тягар…

Отець і мати тримали руки на голові помершого, за ними воліклася крок у крок тяжка тишина…

Коло хати Івоніки товпилися люди. Жандарі, жиди, чоловіки й жінки, чужі і знайомі, і всі гуторили:

– Чи чув хто таке? Чи оце таки правда? Михайла застрілив хтось? Та хто ж міг його застрілити? За що застрілити? Він же не мав ніякого ворога! Вже хто, як хто, а він певно що не мав ворога! На цілім божім світі не мав!..

Потім:

– Де Сава? Де Сава?

Мов чорні сполохані птахи, снувалися оці запити сюди й назад, під час коли умерлого внесено в хату, перебрано й уложено на постіль.

Сави не було, але він прийшов скорим, летючим кроком. Ледве що зачув страшну звістку, як уже й перетиснувся крізь товпу перед хатою і опинився коло мертвого брата. Кинувшися на нього, ридав і розливався так страшенно, що чутливі жінки приступали одна по одній до нього і вспокоювали його, а наостанку відтягли-таки щирими лагідними словами від умерлого.

Лише батько мовчав. Ледве що поглянув на нього. Він не вступався від умерлого сина. Здавалося, він ждав, щоб його бліді уста відхилилися і висловили одне-одніське слово, а потім нехай би земля відтворилася і знов одного-одніського пожерла…

Рана вмерлого, що знаходилася під одною лопаткою, почала наново так кривавитися, що подушка сильно заплямилася. Мати, спостерігши се, – вона ненастанно займалася ним, то коло нього, – казала Івоніці подати другу. Він послухав її, а вона, звичайно слаба й ніжна жінка, стала тепер, мабуть із болю, така сильна, що підняла вмерлого сама, мов дитину, вгору й уставила його власноручно назад. Ніхто, крім неї, не смів його доторкнутися. Ніхто, ніхто! Не дай Господи, щоб сього кому захотілося!

• Предыдущая
• 54/88
• Следующая