Земля (збірник) - Кобылянская Ольга Юлиановна - Страница 40

• Предыдущая
• 40/88
• Следующая

Марія аж засвистала з подиву.

– Ади, ади, сам сіяв би!

– Коби насіння не було таке дороге, був би я його пустив, а так я боявся, що він зле посіє, і пшениця не зійде однаково! Михайло мав уже вправну руку, а все-таки, засіваючи, лишав голі латки!

– Та вже ж, що міг пересипати насіння…

– Я кажу, Маріє, що він уже полюбив землю, – тягнув дальше Івоніка, – та лише того не показує! Вилить, що нема що без неї робити! Може, тому казав так собі, лише з люті: «Я не потрібую вашої землі!» Бо хто не потрібував би її? Що він без неї варт? Він се лиш так із жовчі мав сказати, він упертий; я видів, що він уже інакше в поле вперед себе дивиться!

Марія підкинула плечима та й махнула рукою.

– Ет!..

– Що, Маріє?

– В нім нема ладу! Ану, уважайте! Сьогодні хотів орати й сіяти, хотів день у день за плугом ходити, а завтра або позавтра буде, як той вовк, снуватися, нишпорячи, буде хмарний, неспокійний і до нічого пальцем не діткнеться. Як той вітер… (Вона вдарила себе кілька разів пальцями по губах.) Бог його знає, що ним так каламутить; так, якби проти півночі родився. А як був малий, то я боялася, аби й муха на нього не сіла. Таке-то було!

Вона зітхнула.

– Такий уже вдався! – відповів Івоніка.

І справді, такої вже був удачі, так уладжений. Ніхто не приспособлював його, був сам із себе такий.

– Чим старший, тим йому більше мову відбирає! Ще якийсь час, і він геть-геть заніміє! – докинула ще Марія.

Обоє замовкли.

Чулося тереблення кукурудзи, як зернята дзоркали до поливаної миски й лоскотіло дерево в печі… Вогонь горів живо, а по стінах колисалися предивні тіні.

– Маріє!

– Гай, бадіко!

– Я гадаю, чи не було би не зле піти сього року до святого Івана до Сучави.

Вона не відповіла зараз, аж пізніше сказала:

– Чому мало би бути зле? Але що понесемо?

– Те, що носили давніше, та що зможемо! Там, у монастирі, все приймають! Понесемо свічки, меду, полотна, може, маєш кілька красних рушників і грошей. Звідти принесемо собі свяченого зілля. Я його потрібую для бджіл, межи насіння і таки так треба його вже, аби в хаті було. Хотів би я дати на чотирнадцять службів. Сім службів за Михайла, за його здоров'я та й аби щасливо і скоро вернув додому, а сім на щастя для Сави.

– Аби якнайборше додому вернув, Івоне, аби якнайборше додому вернув! – потвердила Марія. – Тоді б я знов відтхнула! Вже б я знала, що маю його при собі й нічого не боюся!

По малій хвилині задуми, під час якої докинула трохи хворосту, спитала:

– Чи підете ви самі на прощу до Сучави, чи підемо обоє?

– Підемо обоє.

– Я про се собі вже давно сама гадала, – сказала, – але не казала вам нічого, бо не знала, чи схочете послухати мене! На думку піти на прощу до святого Івана навела мене Анна.

– Котра Анна?

– Ну, таже та, що в дворі служила! Донька старої Параски, тої поганої кланцатої[125] вдовиці. Коли пани випровадилися до міста, забрала її стара до себе; але вона довго в неї не витримала та й наймилась у попових паннів. Від осені, казала, хоче там-таки на рік наймитися. Саме тепер буде зо дві неділі, як я з нею говорила, зараз по Великодні, і якось тими днями, як Михайлик у місто назад від'їхав. Вона вертала звідкись і здибалася зо мною. Я ходила тоді до Домніки. Ми йшли разом та й говорили. Балакали про одно і друге, а нараз спитала вона мене:

«Чого ви такі марні, лелічко Маріє? Чи ви вже недужі? Ви такі білі й марні!»

«Як маю виглядати, – кажу їй, – коли у мене під серцем як камінь стоїть? Доки мій син у муштрах, доти не матиму супокою!»

«Дасть Бог, він поверне до вас!» – відповіла вона чемно.

– Вона чемна дівчина! – закинув Івоніка.

– Чемна. А я їй сказала: «Заки сонце зійде, роса очі виїсть!» Вона всміхнулася й відповіла: «Се правда, – каже, – але треба щось зробити, аби на душі легше було!»

«Та що робити? – кажу. – Що я можу зробити?»

«Та от, – каже, – підіть на прощу до святого Івана та дайте на службу Божу за вашого сина та й за ваше здоров'я!» І як лише се сказала, мені на душі неначе й полегшало. «Ти оце добре кажеш, доньцю, – кажу я їй. – Може, я й піду до святого Івана».

На те вона мені каже: «Якби ви йшли, то й я б із вами пішла. Я б хотіла раз піти до святого Івана!»

Звідси прийшла гадка мені піти до Сучави. А якби ви, – тягнула дальше, – не могли зо мною піти, то я б могла піти сама з дівчиною. Вона чемна і жвава дівчина, й ми могли би обі піти пішком або поїхати колією. Вона казала, що воліла би піхотою. Казала годиться піхотою йти.

– На молоді літа й ноги! – закинув Івоніка, сміючися. – Але се вже байка. Пощо їй до святого Івана? Слаба, може?

– Не знаю! Казала, що хотіла би раз піти до святого Івана, бо кажуть, що там дуже красно! Хотіла би там помолитися і свяченого зілля принести. Каже: «Бідний, та й не має долі, але най хоч Боже зіллячко у своїй скринчині має. Тяжко на світі жити!»

– Се правда! Її мама, як мені пані самі казали, погана жінка, забирає від неї кождий крейцар, а її брат п'є пиво, то все хоче крейцара. Та й забирають і від неї, сараки.

– А чому не йшла з панею до міста?

– Бо стара не пустила. Але від осені хоче на рік до попа в службу. Тепер лиш на дні наймається, та й мусить іще з мамою кукурудзки висапати.

– Ну, в попа також буде мати своїх гірких три дні, – сказав Івоніка. – Попадя, як п'яна, все б'є, що їй під руку прийде. Панни добрі, але як то вже буває: де нема ґаздині, нема й голови. До хати веде сто стежок.

– Панни чемні та й добрі! – боронила Марійка.

– Але зле платять.

– То чого туди йде?

– Бо, певно, хоче мамі з очей уступитися.

– То най іде до нашого господаря. Але їй, відай, усе ще кава пахне під носом, що її пила у панів; а у попа таки, мабуть, буде її пити. Дурна дівчина! Най Богу дякує, що має кулешу, та й коби її лиш мала! Вона нічого не має, бідна така, хто її візьме? Фудулиться, кажуть деякі жінки, що всяку роботу знає, але вже знає не знає, коби ґрунт! А в неї – дасть Біг!

Івоніка похитав поважно головою.

– Хто знає свою долю? – промовив. – Бог дає та й Бог бере?

– Так – се правда! Я їй не ворог, і мій син не має її сватати… Що мені до неї?

– Та вже ж!

І знов замовкли обоє.

Марія задумалася над прощею у святого Івана, як там буває, бо вона вже два рази там була і добре все знала; думала над свічками і полотном, що їх треба понести, котрі рушники вибрати їй, аби вдоволити панотців та й собі аби кривди не зробити, а Івоніка теребив невтомимо кукурудзу і думав про свою роботу. Завтра хотів сіяти і знов до бджіл подивитися.

Може, сього року буде добрий рік?

Весна почалася вчасно. Озимина зеленіла пишно, і пупчики на деревах пукали. Ночі були теплі, а дні красні та сонячні. Може, не заверне вже мороз, і бджоли матимуть добру весну! А він потрібував сього року багато меду. Для святого Івана, в монастир, відтак хотів ще спродати, трохи занести до міста пані й Михайлові, а наостанку й собі лишити на храм. (Може, Михайло прийде сього року на храм. Він припадав на вересень; повинен уже хлопець бути по маневрах.) Потрібував меду до горівки на храм. Його горівка з медом бувала все найліпша. Не жалував меду й усякого пахучого коріння…

Коби лише Онуфрій не вкрав йому якого роя, бо він дуже на бджоли лакомий! А все бреше, що у нього страх як бджоли рояться!.. Вже й уліїв стільки не має. А то все неправда. Так закрав йому вже кілька роїв. А все намагався ненадійно в його бурдей вступити і злим оком усе застановити. Ну, але се не часто лучалося йому. Хіба що як він від бурдея подалеки працював, або як його дома не було. Звичайно то не вдавалося йому. Стара Сойка була розумна собака і гавкала вже здалека на нього, тоді він мав час скинути з себе ремінь і кинути ним вперед себе, чим загороджував приступ усьому лиху, хоч би те лихо було чоловіком або й чим іншим.

Ніхто не знав, чому він се все робив, як хто до його бурдея приближався, се була його тайна. З нього сміялися, але йому було з тим добре.

• Предыдущая
• 40/88
• Следующая