Земля (збірник) - Кобылянская Ольга Юлиановна - Страница 27
- Предыдущая
- 27/88
- Следующая
Стояв перед ним просто, як свічка. Руки звисали безсильно. Чорний сердак, розщіплений на грудях, показував білу сорочку. Мовчки глядів на батька трохи зависоко піднятою головою, зломаним скляним зором і смертельно блідим лицем.
– Михайле, се ти? – кликнув він, утішний, до нього. – Звідки взявся ти тут?
Син не відповів.
З полум'я зробився дим, а радше димові гадюки. Кинулися за хлопцем, а одна склубилася і зіп'ялася до його грудей.
– Що се? – крикнув з невимовним переляком батько. – Що се?
Син мовчав дальше, тим самим скляним поглядом позираючи на батька, а коли старий у смертельному переполосі кинувся на сина, щоб його потягнути за собою, сей упав на нього, мов тяжка фігура з глини, і поломився в кавалки…
Збудився… Серце товклося йому в грудях до розпуки, й він тяжко дихав. Трясся, мов у пропасниці, і перехрестився, прошептав скоро «Отче наш».
Се був сон. Слава Богу, слава Богу! Але що за тяжкий, недобрий сон! Він лежав зовсім стомлений, зовсім змучений, мов по раптово сповненій тяжкій фізичній та несподіваній праці… Лежав… мов спочивав…
Відтак, по упливі кількох довгих, важких хвиль, піднявся із своєї постелі. Він ночував сам у бурдеї. Піднявся і приступив непевним кроком до дверей, отворив їх і виглянув надвір. Мусив бачити, що там діялося під голим небом…
Ніч була преясна й зимна.
Небо неописаної глибини замикало безгомінно мовчаливу, порожню рівнину. «Сусідній» ліс лежав напроти і витріщався, як звичайно, тихо, чигаючи на поля… Далеко з села, здавалось, доходило хвилюючим пасмом тихе, здавлене скавуління якоїсь собаки через поля. Воно тривало кілька хвиль, а відтак розійшлося в тишині ночі, і цілковита сонність, здавалося, обгорнула все навкруги.
Дрож пройшла його тілом. Вернувся до бурдея. Перехрестившися ще раз, ліг назад у постіль, але вже не спав. Лежав нерухомо. Ніч була така ясна й така тиха, а страшний сон стояв йому незмінно перед душею. Се був кривавий сон. Михайло виглядав як труп. О Боже, Боже, труп! Він застогнав із остраху. Його мусило зустрінути щось недобре, й він думав про батька й тужив за ним… Його серце стиснулося раптовим, перекипаючим болем, і гарячі сльози залили його очі…
«Михайле, Михайле! – кричало щось у самітній його душі. – Що він там діяв? Що він там діяв, такий самий, чужий, між чужими й у чужому місті?..» І гарячі сльози котилися чимраз густіше й густіше по його лиці.
Тут він міг плакати. Ніхто сього не бачив. Марійка ночувала в сільській хаті, а Сава спав у стайні при худобі.
Він розумівся на снах, і вони ніколи не заводили його. Сам Бог говорив ними. Бо й звідки бралися б вони? Лише в них треба входити й розбирати їх так, як грудку землі, аби знати, що вони промовляють…
Докія зналася на снах, але й він знався на них. Полум'я значило відомість. Дим – зла новина, а що дим клубився гадюкою до хлопця – означало лихі люди. Вигляд хлопця свідчив виразно про хоробу або про велику гризоту…
«Ой! – кликнув знов гіркий голос у нім. – Уже останній раз, як я ходив до нього (бачився з ним тоді лиш кілька коротеньких хвилин, бо він саме мав вирушати на якийсь марш), вже тоді жалувався він на одного капрала, що йому ні за се, ні за те, а особливо ж при вправі «Nieder»[106] садив кулаком межи очі».
Певно, було там знов щось нового… І чорним роєм підсувалися йому різні болючі думки до ума, напливали здогади на душу й мучили.
В тишині й самітності родилися різні пригоди в його мізку, і він бачив свойого сина в найнеможливіших положеннях. Раз мучив і бив його капрал; другий раз сидів він у шпангах[107]. Раз сидів знов у гарнізоновому арешті, а раз виглядав зголоджений і змордований і викликував жалібним голосом тата й маму.
Іншим разом знов марширував із іншими далеко в зовсім незнану місцевість і впав із високого касту в багно й був би там задушився в болоті, саме як лучилося братові сільського вартівника Пентелея…
Грубі каплі поту виступили йому на чоло й зісувались на скроню. Він зітхав тяжко, майже голосно…
Все буде, як Бог схоче! Все виходило наостанку так, як правила Божа воля. Все пливло від нього…
Прошептав удруге впівголос із найщирішою побожністю «Отче наш» і примкнув очі…
Зовсім ясна, виразна постанова очутилася нараз в його душі. Він піде завтра зараз досвіта до сина. Зовсім напевно.
Повторяв се собі в душі, воно видалося йому великим добутком і чимраз більше міцніло.
Коби лиш борше по півночі. А може, вона вже й минула? Мав три милі йти піхотою, тому мусив збиратися нараз по півночі, аби враз із дниною станути коло касарні, бо ану ж хлопець буде мусити де знов іти на марш?.. При бурдеї не було дробу, і через те не міг когут піянням означити півночі. Але він і сам пізнає по ночі, котрий буде час. По півночі блідніють зорі, настає сумерк, мов надвечір'я прокидається, а потім розвиднюється чимраз більше. Він устав із постелі й вийшов наново, схилившися в низеньких дверях пивничної хатини, надвір.
Страшлива тишина зустріла його.
Ніч процвітала далеко-широко ще так вповні й свіжо, так сильно, небо було таке засіяне зорями, неначе саме тепер творилося там щастя і блукало зористим небом.
Мусило бути саме перед північчю. Перед північчю!
Щось могутнє зайняло його роздратовану душу. Зовсім неясно, майже несвідомо почув себе в бурдеї, мов мушка під листком, слабим та безпомічним…
Навпомацки звернулися якісь інстинкти в нім у безконечність… Як страшно мовчала природа в тій хвилі! Волосся дубом ставало в тій брутальній тишині – а вона не була мертва…
Німів у думках. Його розпука десь згубилася, потонула, зіллялася в щось, що своєю силою аж гнобило, і він, мов п'яний, поплентався назад у глибінь бурдея.
Але ледве що минула північ, устав, узяв довгий кривий бук у руки й пішов до стайні. Там збудив Саву.
– Саво, синку! – сказав тривожним шепотом. – Я йду, до міста, до Михайла! Уважай на худобу та на бурдей!
Переляканий Сава протер очі.
– Що вам Бог дав? Вчора ж не казали ви ще нічого! – відповів заспаний.
– Та що з того, що не казав? Так прийшло, що мушу йти. Я боюся, що з ним лучилося щось недобре!
– Та що мало б йому статися? – обізвався хлопець неохотно, запалюючи маленьку ліхтарню і освічуючи нею батька.
– Він мені недобре снився! Та й ти не знаєш. Як кого має що найти, то най він і двері зачинить, то воно до нього прийде. Інший хотів би, аби воно прийшло, а воно не прийде, а до іншого прийде само й застукає просто в двері!
– Ет! Ви вигадали щось таке, тату! Ідіть та лягайте спати! Тепер лиш що північ минула! Куди вам іти в місто?
– Ні, сину, я таки піду!
Старий стояв при своїм.
– Не кажи мамі нічого, що він мені недобре снився… та й уважай…
Пішов.
Ішов справді окриленим кроком. Не довго тривало, як перейшов поля, що ділили його від його сільської хати. Витривалий, мов лісна звірина, був загартований проти всяких утяжливостей непогоди й мав ноги, мов олень.
Вступив і до Марійки, збудив її. Вона злякалася.
– Що там такого? – спитала перестрашена й заспана, шукаючи за клямкою від дверей, щоб їх отворити.
– Нічого! – відповів. – Я вибрався до Михайла та й поступив, може, передаси що для нього?..
– А чому ж ви мені се вчора не сказали? – кликнула, як Сава, зчудовано, а заразом докірливо. – Таже було мені вчора сказати!
– Вчора не сказав, бо не знав сам напевно. А тепер не гайся, давай, як що маєш! – Квапив. Про сон, що гриз його ненастанно та гнав вперед, мов огонь, мовчав, мов німий. Не був би ні за що в світі спімнув їй про нього.
Вона засвітила світло, почала нарікати, а притім нишпорила по всіх полицях, щоб зібрати щось доброго для свойого любчика. Дала масла, сиру, дещо іншого й мамалиґу, яку, бог знає чому, увечір зварила й прилагодила на полиці.
- Предыдущая
- 27/88
- Следующая
