Земля (збірник) - Кобылянская Ольга Юлиановна - Страница 22

• Предыдущая
• 22/88
• Следующая

Чорний худий пес, що був недалеко хати присилений на мотузку, забрехав нараз завзято. Але вже у слідуючій хвилі приляг до землі, поволікся кілька кроків покірно вперед, опустив голову на простягнені передні лапи й замахав живо хвостом, переміняючи брехіт на втішне скавуління. Замовк. Се Сава надійшов. Ішов скоро. Під пахою держав малий збиток.

Вона скочила з місця і підбігла проти нього.

– Аж тепер, Саво? Чому так пізно? – спитала нетерпливо й вирвала збиток з-під рамен.

– Та що хочеш, мене затримували. Я мусив ще муки нажорнити, бо так старій забаглося! – звинявся він, обіймаючи її за шию. – Але зате приніс я тобі муки на кілька кулеш. Можеш собі зараз зварити. І кусень сиру приніс тобі. Ти, відай, любиш сир, гм?.. – Він усміхнувся, а й вона розсміялася, показавши при тім прегарні блискучі зуби.

Відтак розвинула з листків сир, з'їла жадібно одну грудку, потім занесла з мукою в хату й вернула знов до нього. За той час він усів на призьбі й виймив із-за ременя тютюн. Вона сіла близько нього й обвела рукою його шию.

– Знаєш, – почала, – я думаю, що стариня буде сьогодні там ночувати. Дивися, як пізно! Коли досі не вернули, то, певно, вже не вернуть; там заночують. Лишися тут, і будемо говорити. Таж ї так тримають тебе там цілу днину у себе, мов собаку на ланцюгу. Що ти сьогодні робив цілу днину?

– Косив. Цілу днину був запряжений.

– А що той робив?

– Той? Він удає з себе великого господаря. Раз у раз дає науку й перестороги, як маю робити се або те, коли його не стане дома.

– Коби вже раз забрався, – закинула, звернувши наново свої великі круглі очі на місяць. – Він так, якби наш «нечистий», Саво. Я все гадаю, що від нього прийде нам нещастя.

– Ай, нещастя! – глумився хлопець. – Хотів би я знати, що він мені може зробити!

– Він бунтує старих проти тебе.

– І..?

– Ти дурний, Саво.

– Чому дурний?

– Ти не видиш, як він підлещується старим… як із очей тети біжать потоки, а старий туй-туй що душі своєї за ним із жалю не згубить? Ти гадаєш, що як він буде при війську, то вони будуть за ним менше банувати[90]? Я тобі кажу, за ним повандрує все з хати до міста. Всї гроші, увесь дріб і все. А ти будеш, як той дурень, що буде тут сидіти й за всіх робити. Ая[91], так воно буде. Будеш видіти, що так буде.

– Так що ж мені діяти?

– Наперекір, нічого не робити. Ти так добрий їх син, як і той другий!

Її очі замигтіли злобним блиском, і вона почухалася всіма п'ятьма пальцями в голову.

– Я на твоїм місці й пальцем не кивнула б! Най би вже сварили!

– То… так… не йде… не можна!.. – відпер він здержливо. – Не йде, Рахіро! Оноді сказав мені тато: «Хто не любить землі, той її не потребує мати!» Се було тоді, коли говорили, щоб орати на озимину, а я не хотів відвезти до направи плуга до коваля.

Її очі горіли, як перше.

– Але ти любиш землю, Саво! – сказала і притулилася близько до нього.

– Ей, що там «любиш»! – відповів він роздразнено. – Що значить чоловік без землі?

«Те, що мій батько…» – хотіла було сказати, але не сказала Рахіра, а натомість поцілувала його своїми повними теплими устами.

– Ти будеш мати землю, Саво! – сказала. – Вас лише двоє синів у тата й мами. Ти і Михайло. Тато не сміє одному все дати, а другому не дати нічого. Не бійся! Я тобі кажу, Саво, що не маєш чого боятися! Але як будеш дурним, будеш їм усе лізти під ноги, будеш раз у раз хилитися перед ними, грати в їх трубу, то певно будуть тебе лякати й воробцем на плоті. Покажи їм кулак, одному і другому. Будеш видіти, що воно зараз інакше буде! Мене вже найгірше тета злостить. Красна тета! – додала з неописаною погордою. – Вона мене найрадше в ложці води втопила би за се, що ти мене любиш і до мене приходиш, правда?

– Авжеж! – відповів Сава. – Сьогодні вчепилася мене, що я украв її велику сиву курку. Ти знаєш тоту… тоту… – й обоє пирснули нараз сміхом.

– А ти?

Вона зігнулася, чигаючи, вперед нього і глянула йому в лице.

– Ти, певно, перепудився…

Він розсміявся вимушено.

– Перепудився? Я?.. Я сплюнув перед неї! – відповів і перехрестився три рази. – «Мене чіпаєтеся, ви? – кажу їй. – Чи ви вже зовсім розум стратили з жалю, що ваша дитинка йде до жовнірів? Відтворіть ліпше ваші очі й дивіться ліпше, куди літають половики! Спитайте раз Михайлика, а не все мене! Чому все мене? Чи я вам уже такий великий в очах стою?»

«Бо ти все виносиш отій гадюці; ти злодій, злодій», і почала кричати.

Рахіра сховзлася, мов кітка[92], перед ним на землю і втопила свій погляд у його очі.

– А ти, Саво? – спитала під час, коли коло її уст задрижало, а голос утратив свою звучність.

– Я? Я підняв кулак і погрозив їй. «Видите оцей кулак? – сказав я їй. – Як скажете мені ще раз таке слово, то всуну вам його межи вічі! Я ваших курей не крав, – казав я їй, – а як ви виділи, що я крав, то було мене тоді схопити. Файна з вас мама, що називаєте сина злодієм!

І до Рахіри не маєте жодного права! Знаєте? Не приводьте мене до того, щоб я вам оце ще раз казав, бо буде зле! Я доста терплю від вас, що жалуєте мені й кусника хліба! Чекайте, ще мало чекайте! – казав я. – Прийде ще колись час, що будете за мною скавуліти, але я ані не подивлюся в той бік». – «Не дочекаєш ти того, ти проклятий! – пищала вона. – Скорше буду на лаві лежати! Ти заженеш мене в сиру землю! Ти, злодію, непотрібе!» – та й з тим луснула мене в лице… Ну, я не захотів здіймати на неї руки, вона слаба, спорохнявіла, як старе дерево, та й тато надійшов на те, і я побоявся, але був дуже лютий. На все мусить вона прийти, та стара, все мусить вона добачити, і відтак заводить крик на ціле село. А відтак надходить іще й той і починає піпчити. Ой, – вирвалося нараз із його уст нетерпливо, – як уже вони мені всі допікають, як же допікають! А все ті перестороги… – і він урвав нараз, спльовуючи вперед себе згірдливо.

– А що каже вуйко Івон?

Він мовчав хвильку, задивившися понуро вперед себе в землю.

– Ну?..

– Ет, каже!

– Та що?

– Коби казав, а то він нічого. Се гірш усього!

Його очі прийняли чудний вираз. Здавалося, що збільшаються в льодово-зеленім блиску, що стають такими, від яких доводиться страхатися.

– Старий лиш один, що його я боюся! Він мені нічого не каже! Мовчить! І власне тому, що мовчить, я його боюся! По словах не так страшно! Сьогодні в'язав я з ним посторонки разом, й він за цілий час не промовив одного слова. Аж страшно було! Але ще давніше казав мені: «Кинь Рахіру! Се гріх, що ти її любиш! Вона тобі сестра! Я не позволю, аби ти взяв її за жінку! А як не послухаєш мене, то не слухай! Лише аби ти того потім не жалував!» І ніколи більше про те не говорив. Не можу знати, що він думає. Мама заводить на ціле обійстя, а він мовчить.

– Якби він був для тебе добрий, не заказував[93] би тобі мене брати! – обізвалася дівчина, обнімаючи поривисто обома руками його коліна. – «Се гріх!», – каже він, – і розсміялася. – Чи він буде за нас покутувати, у пеклі горіти? А то не гріх, що він і тета цькують за нами та гонять за мною лихими словами, мов за нечистим? Чи я тобі ворог? Хто тебе більше любить, як я? Ти можеш від мене просити чого хочеш, я тобі все дам. Я тебе за одну курку не битиму й не клястиму. Я вкраду у жида мила, аби тобі випрати сорочку, а вона відкусила б собі скорше палець, чим віднесла б кілька крейцарів із дому. Вони тебе ненавидять, Саво, вони жалують тобі кусника хліба, що береш у рот. Вони хотіли б лиш твоїх рук, твоєї праці, а більше нічого, нічого!

Замовкла на хвильку.

Він не обзивався. Між них неначе що уступило.

Вона ждала, відтак завертілась. Глянула на місяць, округ себе, глянула на нього.

– Чому мала б я так говорити, – перебила нараз мовчання, що ставало неначе стіною межи ними, – якби воно не було так? Та я власне бачу, що воно так. Ти б мене завсіди слухав, Саво!

• Предыдущая
• 22/88
• Следующая