Нортенгерське абатство - Остин Джейн - Страница 27

• Предыдущая
• 27/51
• Следующая

— Мені дуже шкода, — сумно сказала Кетрін. — Коли б я тільки знала…

— Може, — збентежено сказала міс Тілні, — якщо ваша ласка… Я була б такою щасливою…

Поява її батька урвала ввічливу фразу, якою, як сподівалася Кетрін, її співрозмовниця хотіла висловити бажання з нею листуватись. Привітавшись зі своєю звичайною люб’язністю, він повернувся до дочки й сказав:

— Отже, Елінор, чи можу я тебе поздоровити з успіхом? Твоя чарівна подруга прийняла твоє запрошення?

— Коли ви увійшли, сер, я саме про це заговорила.

— Що ж, ради бога, продовжуй. Я знаю, як тобі цього хочеться. У моєї дочки, міс Морланд, — провадив далі він, не даючи дочці закінчити, — виникло дуже сміливе бажання. Мабуть, вона вам уже сказала, що ми покидаємо Бат через тиждень, ведучи відлік від суботи. З листа мого управителя я дізнався, що справи вимагають моєї присутності вдома. Позаяк надія зустріти тут моїх давніх друзів, маркіза Лонгтауна й генерала Кортні, не справдилася, мене більше ніщо не тримає в Баті. І коли б наш егоїстичний намір стосовно вас здійснився, ми б розсталися з цим містом без найменшого жалю. Одне слово, чи можна сподіватись умовити вас покинути цю ниву ваших тріумфів і надати змогу вашій подрузі Елінор насолоджуватися вашим товариством у Глостерширі? Мені ніяково висловлювати таке прохання, хоча будь-якому мешканцеві Бата воно б здалося більш зухвалим, ніж вам. Така скромність, як ваша… Але я нізащо у світі не стану завдавати вам прикрощів похвалою вголос. Якби нам пощастило схилити вас прийняти запрошення, ми були б вельми щасливі. Звичайно, ми не зможемо запропонувати вам чогось схожого на веселощі цього пожвавленого місця; ми не зможемо привабити вас ні розвагами, ні пишнотою, бо, як бачите, ми живемо просто й невибагливо. Але ми докладемо всіх зусиль, щоб життя в Нортенґерському абатстві не здалося вам нестерпно нудним.

Нортенґерське абатство! Ці хвилюючі слова піднесли Кетрін до найвищого ступеня захоплення. Її вдячне й щасливе серце ледве дозволяло їй стримуватися настільки, щоб вона змогла відповісти хоч трохи врівноважено. Одержати таке втішне запрошення! Відчути себе такою бажаною гостею! Можливість насолоджуватися теперішнім і мріяти про майбутнє — усе містилося в цьому запрошенні. І вона з радістю його прийняла, зробивши застереження стосовно хіба що необхідності дістати згоду татуся й матусі.

— Я зараз же напишу додому, — сказала вона, — і якщо вони не будуть заперечувати… Гадаю, вони не будуть…

Генерал Тілні також був сповнений надій, бо він уже відвідав її чудових друзів на Палтні-стріт і дістав від них цілковите схвалення своїх намірів.

— Оскільки вони згодні з вами розстатися, — сказав він, — ми маємо надію очікувати філософського спокою й від усіх інших.

Міс Тілні була збентежена, хоч і люб’язна, і всю справу, з необхідним застереженням стосовно Фуллертона, було вирішено за лічені хвилини.

Події цього ранку швиргали Кетрін від непевності до надії й від неї — до нового розчарування. Але тепер вона відчувала цілковите блаженство. І, не чуючи ніг під собою, з Генрі в серці й Нортенґерським абатством на вустах, вона побігла додому, щоб написати листа. Містер і місіс Морланд, покладаючись на розсудливість своїх друзів, яким вони довірили свою дочку, не сумнівались у порядності схваленого ними знайомства, а тому надіслали зі зворотною поштою свою цілковиту згоду на поїздку до Глостершира. Така прихильність батьків, хоча Кетрін у ній анітрохи не сумнівалась, остаточно переконала її, що їй більше від усіх на світі пощастило з ріднею, обставинами й долею. Усе, здавалося, сприяло її щастю. Завдяки доброті своїх найдавніших друзів Алленів вона опинилася там, де на неї щокроку чекали всілякі радощі. Її почуття, її уподобання завжди зустрічали щасливу взаємність. Якщо їй хотілося з кимось зблизитися, це їй вдавалося. Прихильність Ізабелли була зміцнена тим, що вони ставали сестрами. Сімейство Тілні, думка яких була їй важливішою за все на світі, зробило для продовження їхньої дружби більше, ніж вона могла сподіватися. Вона мала стати їхньою бажаною гостею, прожити декілька тижнів під одним дахом з людиною, чиїм товариством вона дорожила понад усе, до того ж цей дах був дахом абатства! Її захоплення старовинною архітектурою поступалося тільки захопленню Генрі Тілні — замки й абатства оволодівали її уявою завжди, коли в ній не владарював Генрі. Уже кілька тижнів її заповітною мрією було оглянути якусь оточену фортечним валом вежу або монастир. І бути в такому місці не просто відвідувачем, який прийшов туди лише на годину, — о, про це вона не могла навіть мріяти. Але це, однак, мало статися! Назва Нортенґер могла належати будинку, залі, місцевості, парку, двору або котеджу, але вона належала саме абатству, і Кетрін мала стати його мешканкою. Вона зможе щодня блукати довгими, покритими мохом галереями абатства, заходити в його тісні келії і зруйновану капелу. Їй хотілося сподіватися, що з абатством, як і з усіма подібними місцями, пов’язана якась легенда, і вона, приміром, знайде там якісь жахливі сліди страждання нещасної черниці.

Було просто дивовижно, що її друзі ставилися цілком спокійно до того, що володіли таким житлом. Тільки сила давньої звички могла спричинитися до такого спокою. Відзнака, до якої вони звикли з народження, не викликала в них гордості. Перевага свого житла мала для них не більше значення, ніж перевага їхніх людських якостей.

Їй хотілося розпитати міс Тілні багато про що. Але, хоч її уява була такою діяльною, все ж, діставши відповіді на свої питання, вона достоту не могла уявити, що Нортенґерське абатство, яке було багатим монастирем за часів Реформації, після його розформування потрапило до рук предка родини Тілні, що крило давньої будівлі до цього часу було частиною їхнього житла, тоді як усе інше зруйнувалося, і що воно розташоване в низині, а з півночі й сходу його прикриває дубовий ліс, що підіймається схилом.

Охоплена щасливими сподіваннями, Кетрін навряд чи помітила, що вже два чи три дні вона не була в товаристві з Ізабеллою більше, ніж кілька хвилин. Уперше вона це усвідомила й занудьгувала за міс Торп, коли одного ранку прогулювалася з місіс Аллен по Галереї-бювету, не знаючи, що їй сказати, і не сподіваючись щось почути від неї. Вона думала про те, що їй дуже хотілось побачити подругу, аж раптом, не більш як за п’ять хвилин з’явилася вона сама і, запросивши Кетрін для задушевної бесіди, підвела її до лави.

— Це моє улюблене місце, — сказала Ізабелла, коли вони сіли між двох входів, звідки легко можна було спостерігати за всіма, хто сюди заходив або виходив, — воно таке затишне.

Кетрін, помітивши, що очі Ізабелли безперестанку бігають від одних дверей до інших, нібито вона когось із нетерпінням чекає, і згадавши, скільки разів подруга незаслужено приписувала їй хитру проникливість, подумала, що зараз трапилася чудова нагода виявити цю якість насправді, і весело сказала:

— Не хвилюйтесь, Ізабелло. Джеймс незабаром сюди прийде.

— Фе! Люба моя, — відповіла вона, — не думайте, що я така дурна, щоб завжди тримати його при собі. Було б жахливо, коли б ми завжди були разом: про нас би теревенили на всіх перехрестях. Отже, ви рушаєте до Нортенґера! Я страшенно рада за вас. Наскільки мені відомо, це одне з найкрасивіших старовинних місць у Англії. Сподіваюся, ви мені його опишете до найменших подробиць.

— Звичайно, я постараюсь. Але кого ви виглядаєте? Ви чекаєте своїх сестер?

— Я нікого не виглядаю. Треба ж кудись дивитись. І ви розумієте, як мені важко слідкувати за собою, коли мої думки за сто миль звідси. Я страшенно неуважна. Мені здається, я найнеуважніше створіння в усьому світі. Тілні каже, що натури певного складу завжди такі.

— Але мені здалося, Ізабелло, ви хотіли щось мені розповісти?

— О, так, хотіла! Ось вам доказ моїх слів. Бідолашна моя голівонька! Я про це зовсім забула. Що ж, річ ось у чім: учора я одержала листа від Джона. Ви й самі можете здогадатися про його зміст.

• Предыдущая
• 27/51
• Следующая