Менсфілд-парк - Остин Джейн - Страница 21

• Предыдущая
• 21/101
• Следующая

— Боюся, ти дуже втомилася, Фанні, — мовив Едмунд, уважно дивлячись на неї. — Чому ти не сказала про це раніше? Погана ж це буде для тебе розвага, якщо вона звалить тебе з ніг. — І вже звертаючись до міс Кроуфорд, додав: — її кожна прогулянка отак втомлює, окрім верхової їзди.

— Тоді як це було нерозважливо з вашого боку — дозволити мені заволодіти її конем, як то сталося минулого тижня! Мені соромно за вас і за себе, але я більше собі цього ніколи не дозволю.

— Ваша увага та розсудливість змушують мене ще дужче відчути мою власну неуважність. Здається, ви турбуєтеся про Фанні більше, ніж я.

— Однак мене зовсім не дивує, що сьогодні вона втомилася; адже жоден із обов'язків так не втомлює, як те, до чого ми були приречені вранці: оглядати великий будинок, блукати з однієї кімнати в іншу, напружувати зір і увагу, слухати те, чого не розумієш, і захоплюватися тим, до чого тобі байдуже! Це взагалі найнудніше заняття у світі, і міс Прайс несвідомо для себе в цьому пересвідчилася.

— Мені зараз стане краще, — сказала Фанні. — Сидіти в затінку в такий чудовий день і дивитися на зелень — це найкращий відпочинок.

Трохи посидівши, міс Кроуфорд знову підхопилася.

— Мені потрібно рухатись, — мовила вона, — а відпочинок мене втомлює. Я дивилася крізь цей живопліт, поки не знудилася. Тому я піду й подивлюся на те саме крізь залізну огорожу — так можна буде хоч щось побачити.

Едмунд також підвівся.

— А зараз, міс Кроуфорд, якщо ви поглянете на цю стежку, ви переконаєтеся, що вона довжиною ніяк не більше половини милі — а може, навіть удвічі менше.

— Вона дуже довга, — сказала міс Кроуфорд. — Я це бачу одразу.

Він усе ще намагався її переконати — та марно. Вона не бажала нічого підраховувати або порівнювати. Вона лише посміхалася і правила своєї. Найвищий ступінь поміркованості та здорового глузду не був би таким привабливим, і обом було весело сперечатися. Зрештою вони домовилися, що спробують визначити розміри лісу, якщо походять ним іще трохи. Вони підуть до узлісся тією стежкою, на якій вони зараз (це була пряма зелена стежина, що йшла уздовж живоплоту), і, можливо, трохи звернуть убік, якщо їм здаватиметься, що це може допомогти; і повернуться за кілька хвилин. Фанні сказала, що вона вже відпочила і може піти з ними, але їй цього не дозволили. Едмунд так наполегливо умовляв її лишатися на місці, що вона не могла опиратися і зосталася сидіти на лаві, з вдячністю думаючи про доброту свого кузена, але з превеликим жалем про те, що вона така квола. Вона дивилася їм услід, поки вони не збочили зі стежки, і прислухалася до їхньої розмови, поки не перестала чути.

Збігли і чверть години, двадцять хвилин, а Фанні все ще думала про Едмунда, міс Кроуфорд і про себе, і ніхто не порушував її роздумів. Вона почала дивуватися, що її лишили так надовго; і прислухалася в нетерплячому бажанні почути їхні кроки та голоси. Вона прислухалася довго — і нарешті почула, почула голоси і кроки, що наближалися; та не встигла вона збагнути, що це не ті, на кого вона чекає, як міс Бертрам, містер Рашворт і містер Кроуфорд з'явилися на стежці, якою недавно йшла вона сама, і вмить опинилися біля неї. «Міс Прайс зовсім одна!»

«Фанні, люба моя, що ж це ти так?» — були їхні перші привітання. Вона розповіла їм, як усе сталося.

— Бідна Фанні! — вигукнула її кузина. — Як вони негарно повелися з тобою! Краще б ти лишилася з нами.

Потім, сидячи на лаві поміж двох джентльменів, вона поновила розмову, яку вони вели раніше, і стала пожвавлено обговорювати можливості переобладнання маєтку. Ще нічого не було вирішено; але Генрі Кроуфорд був сповнений ідей та прожектів, і всі його пропозиції негайно зустрічали палке схвалення — спершу в Марії, а потім і в містера Рашворта, якому начебто судилося тільки слухати інших і який не ризикнув висловити жодної власної думки, окрім бажання, щоб вони побачили маєток його приятеля Сміта.

Через кілька хвилин цієї розмови міс Бертрам, поглянувши на залізні ворота, висловила бажання пройти крізь них до парку, щоб їхні уявлення та плани були більш повноважними. Саме цього повинні були бажати і всі інші, це було найкраще рішення та єдиний вірний спосіб його досягти, — принаймні так вважав Генрі Кроуфорд; і він одразу ж примітив пагорб, не далі як за півмилі від них, з якого мав відкритися найкращий краєвид на будинок. Тому іти їм слід було до цього пагорба — через хвіртку; але хвіртка виявилася замкненою. Містер Рашворт шкодував, що не взяв із собою ключа; адже йому навіть спадало на думку, що треба взяти; тепер він уже ніколи не вийде з дому без ключа; проте це не зарадило нинішній біді. Вони не могли потрапити до парку; а оскільки бажання міс Бертрам анітрохи не послабшало, скінчилося тим, що містер Рашворт оголосив про свій намір піти і принести ключа. І з цими словами він вирушив у путь.

— Це, звичайно, найкраще, що можна зробити, якщо ми вже відійшли так далеко від дому, — мовив містер Кроуфорд, коли той пішов.

— Так, краще й не вигадаєш. Але скажіть відверто, хіба ви не знаходите маєток гіршим, ніж ви уявляли?

— Ні, що ви; зовсім навпаки. Він здався мені кращим, величнішим, більш завершеним у своєму стилі — хоча цей стиль, можливо, і не найдосконаліший. І, щиро кажучи, — він трохи стишив голос, — я не думаю, що коли-небудь зможу відвідати Созертон з такою насолодою, як цього разу. Наступного літа він навряд чи здаватиметься мені приємнішим.

На мить знітившись, юна леді відповіла:

— Ви надто світська людина, щоб не дивитися на все очима світського товариства. Якщо воно вважатиме, що Созертон виглядає краще, не маю сумніву, що й ви так подумаєте.

— Боюся, я не настільки світська людина, як це було б краще для мене у деяких випадках. Мої почуття не такі нетривкі, а пам'ять про минуле не так мені підкоряється, як то властиво світській людині.

Після короткої паузи міс Бертрам почала знову:

— Здається, сьогоднішня дорога сюди була для вас дуже приємною. Я просто не могла навтішатися, що ви так гарно розважаєте одне одного: ви з Джулією всю дорогу сміялися.

— Справді? Так, можливо; але я щось не можу згадати чому. О, напевне, я розповідав їй кумедні історії про старого ірландця — слугу мого дядечка. Ваша сестра любить посміятися.

— Ви вважаєте її веселішою від мене?

– Її легше розсмішити, — відповів Кроуфорд. — І тому, знаєте, — він усміхнувся, — з нею веселіше в компанії. Вас я б не намагався розважати ірландськими анекдотами під час десятимильної поїздки.

— Мені здається, за своєю вдачею я така ж весела, як Джулія, та зараз мені є над чим поміркувати.

— Так, безперечно; і бувають випадки, коли надмірні веселощі свідчать про безсердечність. Однак те, що у вас попереду, надто прекрасне, щоб виправдати недостатню жвавість. Вам відкриваються чудові перспективи.

— Буквально чи фігурально? Гадаю, ви маєте на увазі — буквально. Так, звичайно, сонце світить, і парк виглядає таким гарним. Та, на жаль, ця залізна хвіртка змушує мене почуватися так, ніби мене щось обмежує, щось мені перешкоджає. «Не можу вирватися на волю», — як сказав отой шпак у вірші.

Вимовивши ці слова дуже виразно, вона пішла до хвіртки; він рушив слідом.

— Як довго містер Рашворт не несе ключа!

– І ви нізащо у світі не вийдете звідси без ключа й без дозволу і нагляду містера Рашворта; а інакше, мені здається, ви могли б легко пройти отут, біля хвіртки, з моєю допомогою; та ми так і вчинимо, якщо ви справді бажаєте почуватися вільною і дозволите собі не думати, що це заборонено.

— Заборонено! Дурниці! Звісно ж, я можу вийти таким чином — і вийду. Містер Рашворт має прийти з хвилини на хвилину, ви ж розумієте; він ще зможе нас побачити.

— А як не зможе, міс Прайс буде така ласкава і скаже йому, що він знайде нас біля того пагорба, — біля дубового гаю на пагорбі.

Фанні, відчувши в цьому намірі щось недобре, спробувала йому перешкодити.

• Предыдущая
• 21/101
• Следующая