Покохати відьму - Когтянц Костянтин - Страница 38

• Предыдущая
• 38/51
• Следующая

– А де ж тоді охоронці?

Господар не відразу зрозумів, навіщо – однаково, мовляв, по суші, через тайгу й болота, бунтівники не пройдуть: побоюватись варто тільки нападу з моря.

Шарль хрокнув, і я ясно уявив собі, що б він зробив, якби брав участь у заколоті.

– Тільки ви не тим голову сушите. Люди Нумасурта живуть навпроти – ваше щастя, що вони всю ніч пиячили, тепер відсипаються.

Восени люди владики перетрусили все місто, перевіряли кожного, хто сідає на корабель.

Мене, Міррівесс і Ленкорта з Ніртою описували докладно. На зиму теж залишилися, хоча не всі.

А навесні ті, хто на човні відпливав, повернулися. Сміливі люди: річковим байдаком у відкрите море. Продовжують чекати.

На Міррі дивитися було страшно. її батько – заможний. Шляхетний, але не владика. Це значить, що він може наказувати тільки своїм працівникам, право скликати ополчення сусідніх сіл у нього немає. Але працівників багато, садиба укріплена відмінно, з вільними селянами своєї округи намагається ладити, а головне – живе на іншому краю Толсуорту. Тому, коли син Владики – той самий син того самого Владики – зажадав узяти собі Міррі, батько розсміявся гінцям в обличчя. Коли дівчина це розповідала, Тірінь спочатку не зрозуміла: вигідна партія! І Міррі, червоніючи та затинаючись, визнала, що про шлюб і мови не було. Якби дочка не була посватана, старий, можливо, почав би прохати – не ганьби, мовляв, ну, і що ще кажуть у таких випадках. Але наречений у дівчини був, із сусіднього князівства Корсін – і до нього послали гінця. Доки гонець скакав, дійшли чутки, що владика Нумасурт і його сини свою дружину подвоїли, набравши горлорізів з-поміж оголошених поза законом.

А тут і ще пояснити треба, що в Корсіні, як і на Старій Батьківщині, шляхта торгує й інших купців, крім шляхтичів, немає. Наречений нехай і не з найшляхетнішої родини, але й не з найбіднішої. Він наче в подорож збирався – продавати самоцвіти. Аж тут гонець, як сніг на голову. Ось він на човні своєму й завернув до нареченої. Судили-рядили… Якщо спочатку торгувати їхати – можуть дівчисько викрасти. І вирішили: проскочимо. Міррі перевдягай хлопчиськом – і в дорогу. Прямо в засідку. Про те, що дівчина ще в човні, нападники гадки не мали. Чи то про самоцвіти пронюхали – так припустив Шарль, – чи то просто на самотній корабель зазіхнули – так думаю я, – чи не однаково. Наречений, звичайно, їй у батьки годився. Як то кажуть, добре, що не в діди. І, мабуть, воїн був досвідчений: з першого погляду зрозумів – кінець, не вирватися. На кормі комірчина була, і то навіть з віконечком. Він штовхнув туди Міррі й сина свого від невільниці, а сам кинувся в бій. Затримати. Підлітки через віконце у воду, їх і не помітив ніхто. Далі відомо. Міррі думає, що про неї дізналися, коли, розбираючи здобич, знайшли її сукню. Схоже на те… І дуже шкода, що хлопець загинув. Він був сміливий.

Але тепер нам про себе думати треба. Смерть навпроти живе – каменем можна докинути! Я підняв погляд на господаря:

– Квадратна вежа – це що, святилище?

– Так, бога води.

– Корсінські судна є на річці?

– Два великі та декілька малих.

Шарль занепокоївся:

– Невже у них хочеш просити допомоги?

– І так, і ні. Ти, Шарлю, відвідаєш ці кораблі. Владика-то чого злякався? Якщо справа не владнається – бути йому в кровній ворожнечі з шляхетним корсінським родом.

– Камені не всі наші були, – докинула Міррі, – ще кілька сімей мали частку.

– Тим паче. Навіть якщо тут тепер прямих родичів і немає, хто про це точно знати може? Нехай подумають, що в них за спиною. А тепер… Шарлю, Лонні! Ви аристократів краще за мене знаєте! Якщо ми в святилищі попросимо притулку – що вони робитимуть?

Отерець першим зметикував:

– Підкуплять жерців, щоб нас видали!

– А якщо все місто буде знати, де ми й чому?

– Тоді жерці не ризикнуть на зраду, більше втратять. Залишається напад.

– Тепер, коли тут матросів більше, ніж жителів? І в усіх нерви, як тятива. І командувач королівських кораблів – воно йому треба, гнівити бога води перед морською битвою?!

– Залишається суд королівський. І він невідомо ще, що вирішить. Я пропоную йти в гори.

Це й моя перша думка була, але тільки перша.

– Не протягнемо ми в чужих горах довго. І куди далі? Я на що найбільше важу: королю тепер не до нас. А коли кораблі підуть у похід, місто в один день покинуть багато тисяч.

Була в мене ще й інша ідея, але про це потім.

Вежа була не самим святилищем – у ній жила охорона й зберігалася скарбниця. Саме святилище, як і годиться, на воді: поміст на палях. Але там тільки ідоли, жертовник і майданчик для поєдинків.

Добрий десяток днів жили ми в цій вежі. Береглися за всіма правилами, жінок не пускали навіть на п дах.

Я, хоч і соромився трохи віддавати накази (Лонні старший від мене років на п'ятнадцять, хоч і не такий старий на вигляд, а про Шарля страшно навіть подумати), чітко сказав: спимо по черзі, не більше одного враз, не знімаючи обладунків. Поодинці не ходимо навіть туди, куди король один ходить. Все-таки зрада була можлива, і навіть дуже, але тільки в одному випадку: якби нас зуміли пов'язати тихо. Бій у святилищі збудив би все місто, і невідомо ще, чи не зірвався б королівський похід.

На одинадцятий або дванадцятий день прибув королівський посланець.

– Поніже про зникнення корсінських суден… – не вперше пропадали вони в Толсуорті!

– …Слова Владики достатньо, але право притулку святе й непорушне…

Гарні-Ла за такі фокуси з купцями вішав вниз головою, незважаючи на ранг знатності.

– Повеліваємо вчинити Суд Богів!

І на тому спасибі! Між іншим, королівський указ не був навіть підписаний – не вмів король грамоти! Я спочатку й не повірив: у нас на острові всі вожді письменні, і взагалі, вважай, кожен п'ятий. А потім раптом подумав: а якщо це навмисне? Якщо принца-спадкоємця спеціально грамоти не вчили? У разі чого можна все звалити на писаря – я йому не те диктував!

Син Владики, той самий, дзиґликом битий, посміхався на всі вцілілі зуби: знав він, який указ буде, знав заздалегідь. За його спиною цікава група. Попереду – два богатирі, іншого слова не доберу. Один – велетень справжній, ще не бачив я таких високих, другий трохи нижчий, але таки куди вище середнього зросту. Ручищі в обох – з дівочу талію, і в них сокири величезні. За спинами двох ще четверо. Двоє тримають щити – не інакше як з млинових коліс зроблені, – двоє – обладунки. Адже битися будуть оці. Чому двоє – не розумію. Ясно одне: знову хочуть узяти грубою силою, і не так вже це й безглуздо. Суд Богів відбувається перед очима бога. Перед лицем ідола, майданчик там маленький. Вони знають, що в мене легкий меч: усе-таки один з охоронців дався на підкуп, я чую. Значить, що залишається? Удар в обличчя або підрізування рук. Це, правда, вони так думають, а ми знаємо ще дещо.

– Ні, брате-лицарю, – Лонні шепотів ледве чутно, ніби тут усі знали отерську мову. – На бій вийду я. Або Шарль. Адже цей півень зараз говорить, що виставляє заміну, бо йому, шляхетному, з нами битися не подоба…

Отерець угадав майже точно. Правда, заміни було дві, тому що крім Суду Богів, королем призначеного, півень викликав мене за завдані йому образи.

– Я, Хайнлорітайн, прямий нащадок Бетелайна, служачи мечем іноземному королю, дістав од нього звання вище, аніж владика. Я би радніше вийшов на двобій із волоцюгою! Таких, – я тицьнув пальцем, – б'ють, але з такими не б'ються! Виставляю заміни!

Промова моя трохи грішила проти науки, що п отерці логікою називають: чим Лонні або Шарль гірше за мене? Але нам ще могло стати в нагоді, якщо мене визнають за благородного. І в хлопцях я був упевнений. Шарль виступив наперед із двома мечами в руках. Синка Владики перекосило: один із клинків був його власний. Стривай, ще побачиш. Дуелянт напнув лускатий панцир, а Шарль, навпаки – в самих штанах. Навіщо в такому випадку зайва вага? Адже все одно проти сокири та в такій лабеті жодні обладунки не встоять.

• Предыдущая
• 38/51
• Следующая