Покохати відьму - Когтянц Костянтин - Страница 18

• Предыдущая
• 18/51
• Следующая

– Ось що, сестри. Хороших людей рятувала і рятуватиму. Звичайно, може й так статися, що мої дії в майбутньому до біди приведуть, але так міркувати – й захищатись не можна!

– Це ще чому? – не зрозуміла Яххі.

– А звідки ти знаєш: може, онук бандита, що напав на тебе, великим поетом буде – якщо дідусь виживе? І хтось, здається, втік з камери смертників? А звідки відомо, які ця втеча зрушила наслідки?

– Так що угода, – продовжую, – така: що ви для себе робите, те і я можу для інших.

На чому й розійшлися. Кторта «до побачення» мені не сказала, але, на мою скромну думку, не можна слуг своїх погубити, а потім, наче й не було нічого…

Розвісила вуха, в гості поїхала! Звичайно, думки при першій зустрічі читати майже неможливо, але в її віці пора б і знати, що дорожній флірт не завжди приємно закінчується. Сама, зрозуміло, вирвалася… Так що іду я, не поспішаючи, під сонечком, радію, пісню муркочу… Доїхала до останнього верстового стовпа і… Мотив забула, з мула зіскочила – якби затемнення сталося, не помітила б. У Крогбі поселився ХУДОЖНИК з одних великих літер.

Що ви питаєте, юначе? Останній перед в'їздом до міста верстовий стовп, за звичаєм, прикрашають барельєфами. Закінчили його будівництво недавно, коли я востаннє їхала, він був ще голий. Перше враження – живе все на камені, живе! Потім придивилася: все-таки школи майстру не вистачає. Що ти кажеш, хрещенице?[2] Він не знає? Гаразд, розповім – тільки налийте чого-небудь.

…Почнімо з того, що я – двічі знайда. Уперше мене знайшла могарська ворожка в канаві. Так, твоя правда, хрещенице, – могла й не знаходити, могла приховати вагітність. Тамтешні закони про матерів-одиначок писали дуже великі мерзотники. Скільки мені було років, коли це сталося? Від шести до восьми, а точно не знаю, тільки пам'ятаю, як нас у двір витягли. Голод у країні, а хто винен? Ну не ті ж, хто затіяв війну! Пішли відьом шукати. Пам'ятаю, як маму до двох дерев прив'язували. Пам'ятаю, як відпустили й знову стовбури зігнули – для мене. Мене гладкий такий тримав у руках – так, правильно, кому війна, а кому мати рідна – навіть волосся й те сальне. І раптом – туман перед очима, а потім – сонце яскраве, під ногами – плити кам'яні, попереду стіна, в ній ворота відкриті, якісь люди нам назустріч. І страшний удар, в очах іскри! Вам смішно, а мені цей мішок лайна з криком удар відважував! Гаразд, перепрошення приймаються. Хлопець тут один підбіг – тонкий, з вигляду – соплею перебити можна, – заломив моєму, прости Господи, супутнику руку – той завив, упав на коліна. За юнаками – дами, я, незважаючи на біль, аж рот роззявила – такі гарні сукні, «з глузду з'їхати!». Ззирнулися дами, дехто наморщив лоба, – мову згадували.

– Ти чого вдарив дітки? – Хшанга вважає, що не могла я так усе точно запам'ятати, але я собі вірю: саме так вона висловилася!

– Так вона ж відьма! – завив мішок сала.

– Та тут, добродію, усі такі! – з-за плеча Хшанги Уртія випнулась.

Я десантувалася прямо в Палац!

Гіпотез, що пояснюють «явління Меллі» – іноді навіть при мені так кажуть, – усього дві, і обидві сформульовано на екстреній нараді, що зібралася відразу після того, як мене підлікували, – в основному навіюванням заспокоїли, наскільки це взагалі можливо, помили та причесали.

Кторта припустила, що, як я хотіла втекти в безпечне місце, то підсвідомо й намацала найбезпечніше.

– Можливо, – всміхнулася Засновниця, – проте в такому разі вона на порядок сильніша за мене і на три порядки за тебе.

Кажуть, на обличчя Кторти варто було подивитися. Велика ж рідко чаклує, рідко – і через дрібниці. Ну й деякі сестри, – ті, що старі часи тільки з розповідей матерів знають, – грубо кажучи, розмріялися. А тут отак спокійно повідомляють, що насправді співвідношення сил – СТО до одного. І всі розуміють, що Ктортунька до своїх меж дійшла давно – навіть якщо ще п'ятсот років проживе, то й п'ять століть тренувань принципово нічого не змінять. У свою чергу, Уртія висловилася, що хтось – найпевніше, моя рідна мати, але може бути всяке – під гіпнозом заклав у моїй пам'яті мистецтво переходу й дорогу в Палац – і за тим, щоб я згадала в потрібний момент. Ця витончена версія на сьогодні переважає, але…

Всі можливі кандидатури були провірені й відпали – в результаті народилася неприємна думка, що хтось невідомий знає дорогу до Палацу. Звідси й прізвисько Зозулька.

Так я і виросла в Палаці – спільна дитина, нелюба більшості вихователів. До чого я це розповідаю? Річ у тому, що коли я трохи підросла, то мені пояснили, що треба б і професію отримати.

Ні, ви помиляєтесь, молодий чоловіче. Якраз взаємовиручка в нашого племені відмінна. Я потім – дуже довго, дуже! – виявляла, що призначений річний внесок – не самою ж дичиною харчувалися ми в Палаці – за мене вже зроблено. І тепер – хоча в мене ні з ким особливої близькості немає… про присутніх не говорять, хрещенице… але якщо мені знадобиться допомога, то будь-яку буде надано. Будь-яку! Так ось, Арфіаль – так-так, саме вона! – навчила мене працювати з кісткою й каменем. Як чарівниці їй уже тоді до мене далеко було. Але як художниці мені до неї – куди далі. Я ж своїм, власне, не торгую. Починала з тих зразків, які мені Арфіаль подарувала, пізніше всюди купувала зразки, альбоми орнаментів тощо. Виберу таке, що в цій країні в дивину, але має справити враження, – і починаю копіювати. Добре копіюю, без мікроскопа й не відрізниш. Хоча мій чоловік відрізняє. Так що я можу розібрати, де є іскра Божа, де немає її. На барельєфах не іскри – пожежі палали. А я ж, між іншим, теж у Кросбі їхала в торговій справі: це місто стоїть у тамтешньому Новому Світі. Так от, тиждень тому з метрополії прибув корабель з новими офіцерами. А в них мечі, точніше, палаші носили не за поясом, а за допомогою плечової портупеї, пропущеної через кам'яну дужку на піхвах Що ви говорите, молодий чоловіче? У вас теж так носили? Не знала, коли і де? Ну… в пору Великого переселення народів мене ще й у проекті не було.

Значить, вирішила я удачу не впустити, гайнула в такі місця, де яшма з халцедоном дешеві, обклалась альбомами – сотню створила. Зрозуміло, я була переодягнена чоловіком – різьбарське мистецтво мало де вважають жіночим – і, крім того, напружуючи себе, я буквально будь-що навіюю – якби у когось дуже спостережливого майнув сумнів, його тут же було б стерто.

У крамаря, з яким я вже мала справи, теж нова вивіска, точніше – емблема. Та ж рука. Торговець аж потом укрився, коли зрозумів, що йде йому в руки. І як багато.

– Звідки?

Звідки все добро в мене, звичайно, йому наплювати – потрібне пояснення легальне, щоби прикрити власний зад.

– Я тобі продав. Я, Куайт. Забув, що я в долині живу?

Остання фраза й мала в собі версію прикриття. Межі між колоніями проводилися в столиці по карті, але, м'яко кажучи, дещо неточній. У результаті долина річки Вааз, що в просторіччі іменується просто долиною, юридично належить до сусідньої колонії, але відокремлена від неї гірським пасмом, доступним хіба для досвідчених альпіністів, а в гирло Вааз можуть увійти лише невеликі судна, і то тільки за південно-західного вітру. Так що влада там досить примарна, і найбільш імовірний варіант розвитку подій такий: місцевий губернатор, прилаштувавши до піхов подаровану дужку, донесе все-таки в метрополію, що в долині звили гніздо контрабандисти, через що кордон між колоніями краще все ж змінити. Тамтешній губернатор відповість, що все в доносі – наклеп, і в будь-якому разі зміни відбудуться дуже нескоро. Якщо відбудуться взагалі.

Посиділи, поторгувались, потім, як годиться, обмили угоду.

Мистецтва підтримувати розмову так, щоб не просто все вивудити, але, головне, щоб співрозмовник залишився впевнений, що: а) ініціатива належала йому самому і б) що ти пропустив усе мимо вух, та й цікаво тобі все це, як сніг торішній, – цього в Палаці вчать нарівні з самообороною. Та це і є самооборона. Звичайно, можна подивитися в очі й подати команду: «Викладай усе, а потім забудь», але якщо його вночі почне допитувати благовірна й вийде, що час не сходиться, – тут і до провалу недалеко.

• Предыдущая
• 18/51
• Следующая