Покохати відьму - Когтянц Костянтин - Страница 15
- Предыдущая
- 15/51
- Следующая
– Коваль цей раніше працював у Палаці. – Тут Господиня затнулася, добираючи слово. – Нагорода полягає в тому, що він може робити й продавати дещо з того, чого в нас навчився. Цей самостріл для твого раба.
Подивімося.
– А поки ти з ним початуй навколо будинку. Тут майже безпечно, але…
Я вдихнув глибше й набрався сміливості.
– Пані, дуже прошу… Ніколи не кажи мені неправди. Я сподівався гніву…
Пані. Для гніву я дуже втомилася. І в нього був дуже зворушливий вираз обличчя.
…Але Вона лише всміхнулась.
– Здогадливий став. Я хочу виспатися. Дай мені слово, що не підійдеш до дверей ближче ніж на три кроки.
– Слово.
– І до вікна теж.
А в голову ж мені Вона не дивилася.
Пані. Та чи важко було здогадатися?
…Рівно за сім тырсів Хазяйка не вийшла, а вибігла з будинку, махнула мені рукою – і ми увійшли до майстерні.
– Плавка готова.
Пані просто свердлила горщик очима. Ковалі дістали його з печі й помістили в спеціальне гніздо, яке почали обертати перед нею.
Пані. Людські металурги кілька разів нагрівають й остуджують зливок булату. Але ми вміємо робити інакше.
…Горщик розбили – в ньому лежав шматок сталі, схожий на буханець хліба. Молодий коваль кліщами поставив його на ребро, старий рвонув якусь ручку. Зі стелі впала величезна сокира й розвалила «хлібець» навпіл – від удару навіть стіни ходором заходили, – й нижню частину зливка понесли в горно – звичайне ковальське.
– Запам'ятай: якщо будеш мати справу з булатом, вимагай, щоб для тебе робили зброю з нижньої частини зливка: вона завжди краща. А тепер, будь ласка, постій поруч. І не дивуйся, коли відчуєш утому. Я все-таки жінка – буду в тебе силу позичати. Фізичну.
Пані. Зазвичай мені таке вампірство не вдається, але… була в чудовій формі.
…Я, до речі, вгадав: Вона справді ковалювала. Тільки кувала не молотом, а очима. Метал сам собою плющився на ковадлі – аз мене піт градом. Може, через піт я й не відразу помітив, що під ударами очей клинок набув дивної форми. Починаючи від середини, він звужувався, перетворюючись на голку. «Рубати таким і зовсім не можна!»
– А колоти?
«Колоти, так, добре. Але…»
– Не поспішай.
Голку зігнули навпіл, і Пані швидко викувала точний відбиток мого старого клинка. Але навіщо тоді? Гаразд, сказано не поспішати – Пані краще знає…Старий коваль узяв меч щипцями за хвостик (майбутній держак руків'я) й точними рухами, – нараз видно – не вперше, – став його повертати перед Панею. Я зрозумів, що сталь остигає швидше, ніж звичайно, але повільніше, ніж під час загартування у воді.
Пані. Це називається гартунок холодним поглядом.
…Уже остиглий клинок раптово став нагріватися знову, яскраво світячись. Він нагрівся так, що став різнобарвним: Пані зуміла кожну ділянку нагріти по-різному. Початок був зеленим, середина фіолетовою, місце удару – жовтим, кінець – темно-синім, і на самому кінчику відтінок знову жовтий. Меч швидко охолов, і Вона почала насаджувати ефес.
Перекладач. При відпустці жовтий колір металу значить максимальну твердість, синій – максимальну пружність. Значення інших кольорів визначають за їхнім відношенням до основних.
Начебто спочатку треба ще відполірувати, – я так чув. Удруге на моїй пам'яті Вона весело засміялася – задзвеніли срібні дзвоники.
– Не треба! Не треба! Я чарівниця! Я чарівниця, чоловічку! Я чарівниця, я чарівниця! – наспівує й пританцьовує, як дівчисько.
Пані. А ви знаєте, пане лицарю, що це таке – вдало здійснити чаклунство? Не дрібниця, на зразок перевертання човна або розпалювання багаття, а справжнє-справжнісіньке? Куди вам! Коли виходить чаклувати, ніщо не може зрівнятися з чарами, ніщо. Навіть те, про що ви тоді мріяли.
– …Тримай! – Я придивився: сталь майже чорна, а візерунок на клинку нагадує бистрину. Ось яка вона, «нічна річка»… На острові й п'яти таких клинків немає. Звичайних «річок», без чаклунства.
Перекладач. «Нічною річкою» називається один з кращих сортів булату, на Землі відомий як кара-хорасан.
– Підставляй! – Пані підкинула в повітря прозору хустинку. Вона пливла вниз поволі. І, не затримуючись, пропливла повз клинок – обабіч від леза. Дві хустки стало. «То, виходить, вона загострила меч теж чаклунським способом?»
– Так! Я чарівниця! – І вже цвяху руці тримає. – Дивись, пальці мені не поріж!
Знав я, що зі цвяхом буде, але так Вона раділа, що все одно рубонув. Ні щербинки на лезі не залишилося.
– А тепер побажай, щоб клинок став таким, яким ти його бачив.
– Голкою?
– Так! Сильно побажай цього!
Миттєво, я навіть побачити не встиг, меч витягнувся в голку. А попросити, щоб він… повернувся? Знову в руці звичайний… – для мене звичайний – кривий меч. І знову голка.
– Кольчугу він розірве будь-яку. Навіть нашої роботи.
Я подивився на дві акуратні половинки, що залишилися від цвяха.
– Так. Але якщо товстий обладунок… Багатошаровий. Може просто не вистачити ваги. Тоді бий голкою в будь-яку щілину. А чи є там, під пластинами, кольчуга – не має значення.
«А можна й в отвір для очей».
– Авжеж. А зараз сходи по самостріл, і повертатися будемо.
Повертатися? Гризе мене щось при цьому слові. Неясне якесь почуття. Неясне, але погане.
– Пані…
– Так, чоловічку?
– У мене ще прохання.
Всього сподівався, але не того, що сталося: Господиня ляснула мене по руці трохи вище ліктя, так що ледве на ногах встояв.
– Ще? Оце так нахаба!
А Ти точно підліток.
– Пані, зроби так, як зараз скажу. Будь ласка.
– Та що ж таке?
– Хазяйко, коли я жив у печері…
– Ну-ну.
– Я ніколи не повертався назад тією ж дорогою.
Куди тільки подівся той підліток! Очі звузилися в щілини – сказати, що лице серйозне, – значить нічого не сказати. Жінка-яструб.
– Ти щось плутаєш, чоловічку. Там дорога тільки одна – по дну ущелини.
Я похитав головою.
– От саме там і не ходив ні разу. Спускався й підіймався по скелях, так, щоб не бувати кілька разів поспіль у тому ж місці. А плутати я не вмію: я або знаю, або ні. Зараз знаю, що кажу.
Коли ми перемістилися, я в першу мить нічого не бачив, – очам треба звикнути.
«Ані звуку!» Знову ображаєш: хто ж говорить, перш ніж роздивитися? «Здається, ти мав рацію. У кімнаті хтось є». Але ж ми, між іншим, на сходах. Темно. Мабуть, та сама, «потаємна», але при цьому всім відома. «Точно. Якщо справа дійде до бою, врахуй: твої ті, що зліва. Але без наказу не лізь».
Подивимося, Хазяйко.
Розділ третій
Змова та заручини
Я раніше не писав, – нагоди не було, – що отерські двері не відкриваються, а повертаються: через центр пропущено залізний прут, – хто хоче пройти, штовхає з будь-якого краю.
Цього разу Пані пильно подивилась на двері, замок клацнув – і двері стали руба. Ми ступили два кроки вперед і зупинилися в отворах.
Двері розділили нас, і мені було за Неї страшно – адже я не бачу її! Але зате напасти на нас могли тільки в лоб. А нападати було кому: у кімнаті чекали три озброєних бійці. Короткі мечі не на лівому, а на правому боці, піхви ремінцями до стегна прив'язані. У двох маленькі арбалети, зведені, але при цьому заряджені не стрілами, а якимись кульками. Крім того…
В кімнаті була пані мого Приятеля. Переодягнена хлопчиськом. Утім, з першого погляду було ясно, що чоловіки прийшли не з нею. І не з добром. Здалося мені чи ні, що Меллі весело?
Пані. Ну звичайно ж, вона бавилася. Така компанія сестричці на один зуб, вона тягнула час тільки тому, що без мене не знала, як сліди замести, щоб мені ж гірше не зробити. Що, наприклад, вона могла сказати слугам, якщо ті з'являться на шум?
- Предыдущая
- 15/51
- Следующая
