Над Шпрее клубочаться хмари - Дольд-Михайлик Юрий Петрович - Страница 7
- Предыдущая
- 7/118
- Следующая
«Не марнувати часу… не марнувати часу…» Наче маленькі молоточки, ці слова стукають у скроні безперервно, вдень і вночі. Як сподівалась Агнеса, що сьогодні побачить Матіні і він їй щось порадить! А от, виявилось, треба знову чекати, чекати невідомо скільки, сподіватись невідомо на що.
З вулиці Двадцятого Вересня Агнеса вийшла на дель Квірінале, машинально проминувши перехрестя, де їй треба було б завернути, щоб дістатись площі дель Пополо. Сьогодні брати таксі не хотілось. Замкнена у чотирьох стінах готельної кімнати, вона відчувала себе фізично скутою. Навіть вдома, у просторій віллі, оточеній садком, владна потреба рухатися кидала її на спину коня, і вона мчала навмання, без мети, аби тільки бачити перед себе простір, чути, як свистить у вухах вітер, жадібно ковтати п’янке і духмяне повітря. Тепер увесь її світ обмежений крихітною цяточкою в цьому великому місті. Такою крихітною, що й пресвята Мадонна її не побачить. Бо за кожною стіною, кожним вікном до неї простягаються руки, благаючи відвести свою біду. Де вже їй почути голос Агнеси, яка навіть на цій вулиці загубилась, мов піщинка па битому шляху. А коли взяти все місто, цілий світ… Скільки їх, таких, як вона, матерів волають до неба? Ні, не думати про це, а то стає страшно. Так страшно, що хоч у Тібр головою…
Велика дзеркальна вітрина кондитерської на Корсо спокушала перехожих тисячами принад. Сьогодні змінили її оформлення. Маленькі гномики в яскравому вбранні з крихітними тачечками в руках, сповненими дрібних барвистих леденців, безперервно сновигали туди й сюди поміж горами цукерок і тістечок, величезними тортами і пірамідами з шоколаду. Маленькі чоловічки вештались так швидко, робили такі карколомні віражі, що вітрина привертала увагу не лише дітлахів, а й дорослих. Мимохіть спинилася і Агнеса.
«Можливо, Ірене теж посміялась би», — подумала вона сумно і враз згадала про гостинець для доньки.
Реклама зробила своє — в кондитерській було людно, як ніколи, продавщиці ледве встигали зважувати, загортати пакунки, привітно посміхалися, перепрошуючи за затримку.
— Отак і минає день, — поскаржилася молода жінка, що стояла біля прилавка поруч з Агнесою. Нетерпляче покусуючи губи, вона додала: — Коли в тебе обмаль часу, неодмінно виникне якась затримка. Ви не помічали?
— Я не кваплюсь, синьйоро, а ви, я бачу, поспішаєте, — Агнеса трохи відсторонилася.
— О, ви не так мене зрозуміли! Запевняю вас, я зовсім не мала на увазі… Хоча… якщо кілька зайвих хвилин для вас не мають ваги… — Жінка звела на Агнесу гарні зеленкуваті очі і вдячно посміхнулася. — Мені для хворого, — звернулась вона вже до продавщиці,— щось смачне, але й не обтяжливе для шлунка. Як ви гадаєте, он те печиво з безе…
— Саме його я і хотіла вам запропонувати.
Коли жінці з зеленкуватими очима вручили куплене, вона ще раз повернулась до Агнеси:
— Вельми вам вдячна, синьйоро!
— І я вам теж. Ви мені підказали, що купити для хворої…
Якби Лідія пильніше глянула на красиву сумну жінку, може, вона і впізнала б ту, кого їй доручено розшукати. Та Лідія поспішала, Агнеса теж.
…Забившись аж на Корсо, щоб купити все найліпше і найсвіжіше, Лідія зґавила чимало часу. Навіть автобусом у район Трастевере звідси дістанешся не швидко. А від зупинки до домівки Чезаре ще йти і йти…
Минулого разу Лідія була у Чезаре разом з Куртом. Вони непогано тоді провели час — слухали платівки, танцювали, разом готували вечерю. І розмова точилася за пляшкою вина невимушена, душевна. Спочатку Лідія трохи побоювалася Чезаре: все-таки відомий журналіст. А з того вечора, коли навіть неговіркий Курт…
Ой, як не тікаєш від цього, як не примушуєш себе думати про інше, тобі болить. Відколи Курт поїхав до матері в Німеччину, Лідія зовсім втратила спокій. Знає, відчуває вона — не може він ділити своє серце навпіл. І справа не в матері, вона б залюбки переїхала до них, справа в іншому: несила йому жити на чужині.
— Не поїду! Нізащо в світі! — категорично заявила Лідія, коли він уперше поставив питання про переїзд. — Чому це я мушу поступатися, а не ти?
— Тому, що я, як німець, завинив перед світом більше! І всі чесні німці повинні створити таку Німеччину, яка б виправдала їх перед людством.
— Ти наче читаєш з газети… Людство! Яке пишне слово! За щастя людей можна боротись і тут, в Італії. В першому-ліпшому куточку світу. Ти ж і тут не сидиш склавши руки.
— Треба бути там, звідки може зайнятися пожежа. Коли десь починає смердіти паленим, люди кидаються туди.
До цієї розмови вони верталися не раз, і завжди в таких випадках сум’яття в душі Лідії зростало. Вона розуміла Курта, дедалі ясніше бачила, що від остаточної відповіді їй не ухилитись, але не наважувалась дати її, бо не могла розірвати своє серце надвоє. Тут земля її предків, тут рідні серцю могилки, тут вона разом з партизанами билася з фашизмом.
В автобусі було парко, в голові наморочилося і від думок, і від задухи. Щоб скоріше вийти, Лідія загодя почала пробиратися до виходу, проте мало не пропустила свою зупинку. Довелося стрибнути на ходу.
— Все їм ніколи, все їм ніколи! — гримнула огрядна літня жінка, потім лагідніше запитала: — Болить?
Лідія поворушила ногою.
— Анітрохи.
— Щастя твоє, молодичко!
Нога, справді, не боліла. А ремінець на босоніжці от-от відірветься. Лідія пішла, ступаючи дуже обережно. Та як не силкувалася перенести центр ваги на ліву ногу, біда таки сталася. Правда, вже на подвір’ї дому, куди вона йшла.
Присівши під сходами на якийсь ящик, молода жінка витягла з волосся металеву шпильку і спробувала за її допомогою закріпити клятий ремінець. Та цупкий дріт майже не згинався, скільки вона з ним не морочилась.
«Ну і біс з ним!» — тріпнула головою Лідія і розсміялася, уявивши свій вигляд: одна нога взута, друга в самій шкарпетці, в руках чепурні, перев’язані стрічечками згортки і поруч теліпається на пальці злощасна босоніжка. Прислухавшись, чи хтось не йде, Лідія пошкандибала було до сходів і враз відступила назад: угорі хряпнули двері, почулися важкі чоловічі кроки.
Як часто може прислужитися людині випадок! Не стрибнула б Лідія з автобуса — не надірвався б ремінець; не сіла б вона його лагодити — не побачила б того, хто спустився сходами. Може, й зіткнулася б з ним обличчям до обличчя. А цього Лідія хотіла найменше.
Джузеппе!
Звідки він ішов? Чому опинився саме на цих сходах? Привів його сюди випадок чи певна мета?
Стурбований вигляд Лідії занепокоїв Чезаре.
— Якісь погані вісті?
— Ні, просто окривіла на одну ногу. Бачите? — Лідія розповіла про свій невдалий стрибок і цим розсмішила хворого. Усмішка торкнулася губів, відбилася в очах, освітила його бліде, виснажене обличчя.
Поки тітка Чезаре готувала чай, Лідія поклала на тарілочки печиво, банани і ананас, потім пішла на кухню помити виноград. Тітка стояла біля плити, витираючи кінчиком хусточки очі.
— Ви бачили, що вони з ним зробили? — повернула вона до гості заплакане обличчя.
— А що каже лікар?
— Загострився процес у легенях. Через травми. Ті катюги топтали його ногами.
— В газетах було: їх заарештували.
Старенька безнадійно махнула рукою:
— Ну то й що! Хіба це додасть Чезаре здоров’я?
На очі Лідії теж набігли сльози, та вона поспішно їх витерла. Не треба, щоб бідолашний бачив її збентеження. І взагалі — нема чого передчасно побиватися. Може, все не так страшно, як здається.
Коли Лідія повернулася до кімнати, хворий лежав, заплющивши очі. Острах прокинувся і в її серці. Як він змарнів! Щойно гарячий жвавий погляд оживлював риси, тепер же обличчя здавалося виліпленим з воску, закам’янілим.
Навшпиньках, тихенько Лідія пройшла в глиб кімнати, сіла на низенький ослінчик, прихилившись спиною до прохолодної стіни. Хотілося заплющити очі, так легше думається, ніщо тебе не відволікає.
Бо думок, у голові стільки, що їх і не збереш докупи. Як же воно так сталося? Билися з фашистами, не якась там групка, а величезна армія, можна сказати, весь народ. Стільки полягло людей, стільки пролилося крові!.. Здавалося, вимели з власної хати оте сміття. А, виявляється, не все. Мели розгонисто, та не дуже пильно. Ні, Курт, бити на сполох треба не тільки в твоєму домі, а й у моєму! Якби я була освіченіша, якби я знала…
- Предыдущая
- 7/118
- Следующая
