Дядечко на ім’я Бог - Положій Євген - Страница 68

• Предыдущая
• 68/71
• Следующая

Зараз я вб’ю людину, тобто візьму на себе не властиві людині функції, перетягну трохи Твоїх повноважень. Я вчиняю неправильно? То чому Ти його сам не зупиниш? Чекаєш, коли він підніметься до Тебе, і вже там Ти його покараєш? Відповідь тільки одна: для Тебе життя тіла не таке вже й важливе, головне — душа, її спасіння. Тобто ми спокійно можемо поділитися: я підірву його тіло, Ти забереш його душу. По-моєму, чесно і по-християнськи, хоча ці слова далекі за значенням... Зачекайте хвилиночку, тільки-но послухайте, який глибокий приємний баритон: «Шановні глядачі! На матчі присутній міністр внутрішніх справ, почесний президент клубу «!!!» пан Х.!» Ох, як невдоволено загудів і засвистів стадіон!

Кнопка. Лише один рух пальцем.

Вибух. Шалений і яскравий, як протуберанець, потім тиша. Лише місяць похитує в небі золотими рогами невидимої за всесвітньою темрявою корови, наче відштовхуючи від себе вибухову хвилю... «А-А-А-А-А-У-УМ!!!»

Він нарешті летів додому, а коли нарешті летиш додому, то хвилини стають годинами, а години — днями.

Рейс Делі—Ташкент—Київ затримували. Таке часто трапляється, особливо в країнах зі слабко розвинутою демократією, хоча індуси сприймають свою батьківщину зовсім інакше і на кожній митниці пишуть плакати: «Вас вітає найдемократичніша країна в світі!» Може, так воно і є? Остап випив зеленого чаю з термоса, потім потинявся залом очікувань. Три години — не так уже й багато. Лише два місяці тому по дорозі з Каджурахо до Варанасі, на маленькій темній станції йому довелося чекати потяга цілу ніч, майже десять годин. Остап приїхав туди ввечері на автобусі, та залізничний вокзал знаходився, м’яко кажучи, не близько, тому довелося найняти велорикшу, підсліпуватого старого, який раз по раз повертався і турботливо питав: «О’кей?» Він наказав рикші пильнувати за дорогою, щоб не наскочити на стовп чи камінь, але так і вийшло буквально за кілька хвилин. Наплічник, який Остап міцно тримав обома руками, не дав забитись при падінні, а рикша тільки чухав старого дурного лоба і далі сумлінно крутив педалі, більше не цікавлячись так нав’язливо клієнтом... Той потяг прийшов лише о шостій ранку — таке в Індії трапляється часто, так що Остап навчився чекати, і тому затримка рейсу на три години — що таке три години? — не дуже турбувала.

Але ж Остап поспішав додому, а коли поспішаєш, то час знову бере в полон.

Він ішов аеропортом й уважно прислухався, та говорили всіма мовами: сикхською, хінді, англійською, французькою, — але тільки не українською чи російською. Він почув «Прівєт! Ето я!» — коли вже сів на підлогу, спершись спиною на наплічник. Слова різко дисонували з іншими, їх промовив міцний чоловік років сорока, в одній руці він тримав слухавку, в іншій — фляжку, з якої пив маленькими ковтками. Та Остапу чомусь стало незручно підходити. Дивно, в чужій країні він міг звернутися по допомогу до будь-кого без жодних роздумів, а тут, побачивши чоловіка, який, можливо, був співвітчизником, зніяковів. Але ні, цей чоловік не з України: типовий московський акцент. Остап вмостився зручніше на підлозі, вийняв нотатник і почав записувати туди таке:

«Я хочу поділитися досвідом повернень. Інколи повернення важливіші за подорожі.

Колись, коли все зовсім набридне, я покладу в наплічник улюблені речі і, ні з ким не попрощавшись, відчиню двері дому з тим, щоб ніколи їх більше власноруч не зачиняти. Я піду світ за очі і йтиму, поки не помру. Я хочу обійти пішки всю Україну. І де б я, зрештою, не помер, ця земля скрізь мене прийме, як рідного. Колись я так і вчиню, чесне слово. Я знаю, що відчую цю мить — мить, коли мені більше не потрібне повернення.

Коли люди питають, чому я так багато мандрую, важко дати відповідь. Бо будь-яка відповідь так чи інакше тягне наступне запитання, тому я лише знизую плечима. Отже, люди, так і не дочекавшись, самі починають пошук істини. Я не проти. Тож дехто каже, що я шукаю сенс життя, вивчаю обряди та звичаї інших народів, поглиблюю знання з іноземних мов. Інші стверджують, що так я намагаюсь утекти від самого себе, шукаю самого себе, шукаю нових пригод, шукаю нових жінок, шукаю нових друзів... Декому здається, що мені просто нікуди подіти гроші, сумно сидіти на одному місці, що я викінчений авантюрист. Інші, навпаки, впевнені, що я, прикриваючись мандрами, працюю наркокур’єром і таким чином заробляю на життя.

Деякі з цих тверджень справді мають підґрунтя, але всі вони лише малі додатки до повної відповіді.

Мені подобається бути вільним від світу. У подорожі я розмірковую лише над тим, як вижити: де переночувати, що поїсти, де взяти води. Я думаю про те, як захистити себе в разі небезпеки і як раціональніше використати час.

Абсолютна безвідповідальність — ось що мене насправді приваблює в подорожах.

Люди. Вони скрізь як однакові, так і різні, незалежно від національності, кольору шкіри, мови й усього іншого. Люди можуть дати їжу, воду, одяг, а інколи — і дах над головою. А можуть й ошукати. За роки блукань я навчився відрізняти добрих людей від злих — і це, можливо, найбільше досягнення. Але ж і вони давно добре вміють відрізняти в натовпі іноземця, який знає смак у мандрах та сутність усіх їхніх прагнень. Тому злі люди переважно минають мене, а добрі — йдуть назустріч.

Відтоді, як я вперше пустився в подорож із волі батьків, минув не один рік. Я змінився, але не став іншим, просто в житті, наче в ліжку, я перевернувся на інший бік. І так і сплю, чекаючи нових снів... »

— Привіт, зьома! — Остап здивовано підняв голову. Перед ним стояв чоловік із флягою в руці. — Ти звідки?

— З України, з Києва.

— А-а, з України! А я з Москви! — Чоловік простягнув руку для привітання. — Сергій.

Приємний тембр голосу і приємна зовнішність, з тих, що одразу викликають симпатію.

— Будеш? — Сергій простягнув фляжку. — Коньяк. Притому класний, мейд ін Дагестан.

— Давай.

— Тримай! — Сергій коротко приклався до фляжки і простягнув Остапу. — Подорожуєш?

— Угу. Два місяці вже.

— А я тут у справах — бізнес! Ходімо, у мене там є вільне крісло.

Остап коротко розповів Сергію про подорожі Індією. Той уважно слухав, кивав головою, усміхався, сміявся, щохвилини пропонував коньяк, знову сміявся і хитав головою.

— Знаєш, таких відчайдухів не часто зустрінеш, — казав він. — На що вже я люблю подорожувати, але такий екстрим — не для мене, пробач.

Вони розмовляли, наче старі друзі, які давно не бачились.

— Мені одна дівчина, до речі, також з України, колись сказала, що щастя — це тоді, коли в тебе є людина, якій ти можеш не брехати. Чи не цього ти шукаєш у подорожах?

— У такому разі вона це я, — відповів Остап, — у подорожах мені не треба собі брехати.

— Що ти маєш на увазі: «вона — це я»? Я не зрозумів. То ти щаслива людина — чи ні?

— Мабуть. Я лечу додому. Сьогодні для щастя мені достатньо.

— Знаєш, як я відповідаю на класичне запитання: «Вино якої країни ви зазвичай вживаєте о цій порі?»? Зважаючи, під яку жінку. Якщо брюнетка, то червоне солодке, якщо блондинка — червоне сухе, руда — коньяк. Ну, і так далі!

Остап розсміявся і раптом запитав:

— Ти кохав її?

— Кого?

— Ну, ту дівчину, яка питала тебе про щастя?

— Так. Але не склалося. А що в тебе? Одружений?

— Ні. — Остап зрозумів, що коньяку досить: у голові крутилося і хотілося багато говорити. — Не склалося. Я кохав одну дівчину, але вона загинула. Її разом із чоловіком і сином підірвали на стадіоні буквально на моїх очах. Я спеціально поїхав подивитися на них перед подорожжю, хоча і не люблю, а тепер — взагалі ненавиджу футбол. Ми знайомі давно, майже з дитинства, в неї страшна історія... Неважливо! Тобі це ні до чого. Я пропонував їй одружитись, але вона відмовила, бо вже заручилась із паном Х., дуже впливова фігура, міністр МВС, ти мав би про нього чути... Найпевніше, вона мене просто не кохала, я так думаю... Я приїхав ранковим потягом, півдня блукав містом, телефонував друзям, але марно. Мені пощастило — місце на трибуні було майже навпроти VIP-ложі, де вони сиділи, і я добре бачив у бінокль і Віру, і Ромчика, її сина, і пана Х. За перший тайм я лише кілька разів глянув на електронне табло, подивився на повтори забитих голів... Коли почався другий тайм, я занервувався — Віра із сином зникли, у VIP-ложі сидів лише міністр. Пройшло хвилин десять, а вони не з’являлися, і я подумав, що, може, вони поїхали додому, і став протискуватися до виходу. Аж раптом стадіоном об’явили: «Шановні глядачі! На матчі присутній почесний президент клубу «!!!» міністр внутрішніх справ пан Х.!» Стадіон шалено засвистів, я хотів глянути в бінокль, як він вітається з народом, але в лінзи вдарив лише шалений вогняний протуберанець і я почув вибух. Його зірвали, запустили в повітря! Я хотів побігти туди, але натовп, наче скажений, збив мене з ніг — я ледь піднявся... А ввечері в новинах передали, що під час вибуху загинув не лише міністр, а і його родина: дружина й пасинок. І ще десятеро людей. Ось так. А за два дні я полетів до Індії.

• Предыдущая
• 68/71
• Следующая