Дядечко на ім’я Бог - Положій Євген - Страница 66

• Предыдущая
• 66/71
• Следующая

— Звісно.

— Знаєте, що я думаю? Що Орфей навмисне обернувся за кілька кроків від сонячного світла: йому набридла Евридіка. Та він переоцінив власні сили, він таки кохав її, тому далі лише мучився і, як наслідок, ударився в релігію.

— Цілком можливо.

— І от що я думаю ще: Орфей спокійно міг утекти через інший вихід, коли менади, прислужниці Діонісія, увірвалися до храму Аполлона. Але не втік. Чому?

— Тому, що не захотів, певне.

— Саме так. Що може бути кращим, ніж померти в храмі улюбленого Бога, чи не так?

— Я пам’ятаю. Йому відірвали голову. Але до чого це тут?

— Лише хотів обмінятися думками. У світі залишилось так мало людей, із ким можна поговорити. Знаєте, у міфах є своя магія... Ви програли, друже. Проте в мене є втішний приз. Подивіться от на це, будь ласка.

Федорченко вийняв із кишені товсту книжку, замотану в стару газету, а з книжки — фотокартку. У центрі стояв мужчина років п’ятдесяти в темно-синьому костюмі, поруч із ним сиділа молода жінка у стильній червоній сукні, яка тримала на колінах хлопчика. Худий, рудий, аж червоний, як і сукня жінки, хлопчина показував фотографу маленьку металеву іграшку, аматорський незграбний сувенір, і сміявся. Біля ніг лежав собака, молода німецька вівчарка, і стояв кошик із яблуками. Мила сімейна ідилія.

— Так це ж пан Х.! Міністр МВС, наш колишній опозиціонер-революціонер!

— Так, саме він і є! Ця фотокартка, любий друже, сповнена символами і загадками. Вони нескладні...

— Обличчя жінки мені також звідкілясь знайоме, але я не можу пригадати звідкіля. Хто вона? Де я її бачив?!

— Це його молода дружина, її звуть Віра. Вони нещодавно побралися. Малий — її син, у нього серйозні проблеми з ногами, він хворий майже невиліковно, може пересуватися тільки зі сторонньою допомогою, але з руками — все нормально, як бачите. Це не його син.

— А хто його батько? — Я сидів, приголомшений почутим. Дивно, та я вірив кожному слову Федорченка.

— Його немає на фотокартці. — Лікар посміхнувся якось негарно.

— Дивна історія. Я хочу довідатися про неї більше.

— Вам розкажуть. Свого часу.

— Хіба час ще не настав?

— Комусь настав, а комусь — і ні.

— Навіщо ж ви мені розказуєте зараз?

— Мене звільнили, розумієте? За зловживання алкоголем. Але це був лише привід, щоб відправити на пенсію.

Мене просто випхнули! І це — винагорода за моє тисячорічне безкорисне служіння медицині та людству, уявляєте?! — Федорченко майже кричав, розмахуючи руками. — Тепер мені хіба що й лишилося грати в шахи з колишніми пацієнтами і роздивлятись фотоальбоми! Пам’ятаєте, я колись вам обіцяв розказати, хто опікувався вашим перебуванням у божевільні? Це він. — І колишній головний лікар ткнув пальцем у пана Х.

— Він?! Ми ж із ним майже незнайомі! Та й, якщо брати політику, то, вважайте, ми завжди перебували на одному боці, ми ніде не перетиналися, ми не вороги. Даруйте, але я не розумію, навіщо йому це?

— Ви й справді не розумієте. А ви взагалі щось розумієте? То, може, ви поясните, нарешті, й собі в тому числі, як ця людина змогла залишатись при владі — та й ще на такій посаді — при всіх змінах? Може, ви забули, як тремтіли від розпачу та гніву, безпорадно стискаючи пульт дистанційного керування, і переглядали по всіх телеканалах, коли цей ваш, як ви думали, захисник обіймається в Бориспільському аеропорту з вашим же ворогом Щ., який повернувся з Америки? Забули? Ви ще питали себе: «Як це могло статися?! Вони ж вороги!» Питали, але не знаходили відповіді. Так от відповідь дуже проста і дуже коротка. Вони насправді не вороги, вони природні союзники та однодумці, а ворог у них один, також природний, — ви. Ви і такі, як ви. Це на рівні світосприйняття, розумієте? На рівні законів виживання, які діють без винятків. Тому знищити вас, ліквідувати вас, позбутися вас — їхня мета. Закон боротьби видів. Так було завжди — і так буде.

Мені стало зле. Огидний клубок від горла перекотився в голову, нестерпно заболіло у скронях, у роті запекло, і язик одразу став несмачним. Федорченко раптом почав перетворюватись у маленьку чорну дзиґу, яка скажено закрутилася і почала зменшуватися, аж поки не стала крапкою, і все жовте листя майбутньої осені затягувало в неї, наче в бездонну коловерть. Нарешті Федорченко зник зовсім, разом із шахівницею й книжкою, а за ним, привітно помахавши хвостами, в чорну дірку вскочили Гогі й Магогі.

Крізь суцільну темряву я почув телефонний дзвінок. Я лежав удома на підлозі і, хоч убийте, не знав, як сюди потрапив, навіть не знав, який тепер рік, місяць, день, котра година. Я дотягнувся до мобільного і подивився на дисплей. «Доктор Спок». Я натиснув на зелену кнопку: «Алло, слухаю тебе уважно, друже». — «Максе, привіт! Ну, як тобі результати жереба?» — «Якого жереба?» — не второпав я: перед очима досі шалено крутилися чорна коловерть, Федорченко, фотокартка і шахівниця. «Ти що, не знаєш? Ну, ти даєш! Я зараз подивився на сайтах, хлопче, ми граємо з «!!!» Друже, уявляєш, в одній четвертій фіналу Кубка країни наша срана команда грає з «!!!» У себе вдома! У нашому місті! На нашому стадіоні! Я приїду! Я обов’язково приїду: таке трапляється раз у житті! Я хочу залишитись, повернутися на «швидку», мені набридла ця Москальщина! Максе, ти мене чуєш? Візьмеш мені квиток?» — «Добре. Коли гра?» — «Через два місяці. Рівно через два місяці на нашому старому доброму “Спартаку!”». Я вирубив зв’язок. Перевернувся з боку на спину, глибоко вдихнув носом гаряче, повільно видихнув прохолодне повітря і, дивлячись у білу бетонну стелю, сказав: «Господи, нарешті!»

13. Убити демона

Дивлячись у холодне чисте небо, я глибоко вдихнув гаряче, повільно видихнув прохолодне повітря і сказав: «Господи, нарешті!» Суддя дав свисток до початку другого тайму, і стадіон зашумів, як далекий океан.

«Він має сидіти там!» Він, пан Х., нині всесильний міністр МВС, колишній опозиціонер і вигнанець, колишній революціонер, але завжди багатий і ситий, а тепер — зразковий слуга нового жорстокого режиму... Він має сидіти там і тільки там, тому що більше на нашому стадіоні такій поважній особі сидіти ніде. На тому місці сиділи президенти й губернатори, естрадні «зірки» і почесні іноземні гості, там, у VІР-ложі, на нашому старому стадіоні стояла єдина гідна річ, не рахуючи, звісно, електронного табло, подарованого губернатором напередодні чергових виборів, — розкішне м’яке шкіряне крісло. Під нього сьогодні вранці я й причепив прозорим липким скотчем бомбу. Я не переживав щодо того, що її знайдуть передчасно: для цього мене, мабуть, і боронили Гогі й Магогі — щоб експеримент дійшов до логічного кінця. Через кілька хвилин диктор величним баритоном скаже: «Шановні глядачі! На матчі присутній міністр МВС, почесний президент клубу «!!!» пан Х.!» І щойно він встане й поважно помахає рукою в повітря під шалений свист трибун, а потім, укотре презирливо посміхнувшись, сяде, закинувши поли пальта на коліна, можливо, мовчки покличе якогось свого нукера, лише кивком голови наказавши принести улюбленого зеленого чаю з лимоном і без цукру, — я натисну кнопку. Я вб’ ю його. Підірву разом із кріслом, разом із чаєм і лимоном і, можливо, разом ще з кількома десятками людей. Певне, серед них будуть жінки та діти, я не знаю. Чи натиснув би я кнопку, якби знав, що поруч із ним знаходиться його дружина зі своїм сином? Так.

Колись я любив цю гру — футбол. Але от уже рік, як календар змагань вищої ліги став для мене лише банальним інструментом логістики. Вивчаючи життя пана Х. і беручи до уваги заходи безпеки, до яких він вдавався — численна охорона, броньований лімузин, — я дійшов висновку, що єдине місце, де його можна вбити, — стадіон. Він майже завжди присутній на матчах улюбленої команди, де б вони не відбувалися. Він намагався завжди знаходитись поруч і спостерігати за її переможною ходою на власні очі. Він підняв за три роки свій клуб із низів першої ліги, зробив чемпіоном — маленький клуб із маленького обласного міста на півдні країни, свого рідного міста. Він купив найкращих українських футболістів за шалені гроші, скупив половину найталановитішої молоді в Африці та Південній Америці: він робив для перемоги все. Більше він любив, мабуть, тільки себе і гроші, тому не міг покинути свою любов, свою команду ні на хвилину. Команда для нього — наче улюблений великий волохатий собака. І розлука завжди давалася важко.

• Предыдущая
• 66/71
• Следующая