Дядечко на ім’я Бог - Положій Євген - Страница 51
- Предыдущая
- 51/71
- Следующая
Якщо людині надано право давати життя, то, суто з арифметичної логіки, повинне бути право і забирати життя. Той, хто може додавати, повинен мати право і віднімати. Той, хто ділить, повинен мати право множити — і навпаки. У мене є син, тобто одній людині життя я дав, значить, я маю повне право і забрати життя в однієї людини. Є й така теорія, таке виправдання вбивства. Навіщо збільшувати кількість людей на планеті? Їх і так забагато.
4. Нобелівська премія у спадок
У дев’ятому класі загальноосвітньої школи я вирішив вести персональний щоденник. Цей намір я пояснив сам собі дуже просто і одразу скромно записав таке: «Усі великі люди вели щоденники. От і я вирішив». Наступного ранку я дуже сміявся з цієї фрази. На тому щоденник і закінчився.
Мій батько мріяв отримати Нобелівську премію з біології. Точніше, він казав, що рано чи пізно отримає її — як тільки зробить відкриття, над якими цілі дні працював у лабораторіях НДІ. Він досліджував клітини і мріяв запустити час у зворотному напрямку, тим самим вирішивши проблему безсмертя людини. Мені важко сказати, чи був батько видатним науковцем, але він точно був видатним мрійником і типовим представником української інтелігенції, яка вечорами на кухнях під горілку тихенько лаяла радянську владу. «Ну, а якщо я не встигну, то «нобеля» повинен отримати ти!» — жартував він. «Обов’язково з біології?» — питав я. «Інших шансів у тебе немає!» — сміявся батько. Але тут він трохи перебільшував — у мене взагалі немає ніяких шансів. Я обрав зовсім інший шлях, який і привів мене сюди, на дах. А «нобеля», як і будь-яких інших премій, за тероризм не дають. А дарма! Мені лишилося жити небагато, можливо, кілька хвилин, тому батьківський заповіт про «нобеля», гіпотетичну Нобелівську премію я передаю далі у спадок, тепер — синова черга. Хай це стане родинною справою, родинною метою — отримати «нобеля». І хай це ніколи не здійсниться, та людина велика саме у своїх намірах — так казала моя викладачка фізики, і я з нею погоджуюся, тож наша невинна забава з премією — лише частина гри під скромною назвою «життя»...
З молодшою сестрою, дванадцятирічною Євгенією, я познайомився лише біля труни батька. Женя хустиною витирала сльози, мала й худа, видно, що життя її не дуже пестило. Мій рідний по батькові молодший брат стояв поруч, поглядаючи спідлоба. «Вона наша сестра. Не треба на неї сердитися за це. Євгенія ні в чому не винна, вона така ж, як і ми», — сказав я. З такою ж похмурістю я міг би все життя дивитись і на нього, свого молодшого брата: ситуація аналогічна — колись батько розлучився з моєю матір’ю і одружився з його. А майже через двадцять років він розлучився і одружився з майбутньою матір’ю Євгенії. Тепер усі три дружини батька стояли поруч і плакали. Вони нагадували генералів, які прийшли віддати шану за відвагу і воїнську звитягу головному ворогу, з яким воювали довгі роки, хоча без цього затятого ворога вони ніколи б не отримали ні своєї слави, ні своїх нагород, ця безкінечна війна з ним і була сенсом їхнього життя. І от тепер він помер, і війна скінчилася... Вони стояли поруч, такі рідні одна одній — смерть узагалі об’єднує людей. Але ненадовго. «Цікаво, — подумав я, — а якщо батько зараз воскресне за умови, що всі троє житимуть з ним разом, вони погодяться?»
Ми ж, діти, любили батька: доброго, розумного і веселого чоловіка. Найщасливіші, останні роки життя він провів, несподівано покинувши столицю і хлібну посаду заступника директора НДІ, у селі, у тому самому будинку, який родина купила перед Чорнобилем: читаючи книжки, майже без грошей, однією лівою штампуючи кандидатські та докторські на замовлення, хоча така нагода випадала й нечасто. Але йому, здається, більше нічого вже і не було потрібно, він абсолютно прохолодно ставився до науки, яку колись несамовито любив, лише гуляв лісом із собакою Джеррі, рудою волохатою колі, порався потроху на городі та вечорами розгадував кросворди — у нього навіть телевізора не було. Чому він так учинив? Із такими зв’язками і талантом батько спокійно міг би працювати де-небудь за кордоном, куди його неодноразово запрошували, досліджувати клітини та час у якому-небудь Оксфорді чи Йєлі — і ні про що інше не хвилюватись... Але йому все стало нецікавим. Певне, подібно до свого батька Івана він став ковалем. Тільки дід кував залізо в кузні, а батько кував удавану реальність десь глибоко в собі — навколишній світ зворушував їх лише у природних проявах, а товаришували обидва наприкінці життя за великим рахунком лише з собаками. Тепер я добре розумію цю прохолоду батька до зовнішнього світу, до успіху і слави, до грошей. Але замість собак я потоваришував із вибухівкою. Коротка, але яскрава дружба, погодьтесь. Між іншим, між вибухівкою та собаками значно більше спільного, ніж уявляється на перший погляд, головне — вони завжди вам раді й охоче виконують команди.
Мене виховували дідусі і бабусі, і я ріс дуже далеким — і фізично, і психологічно — від прагнень і побажань батьків. І якщо батько нагадував царя маленького вигаданого царства, то матір здавалася музою. Залежно від настрою і популярності професії в суспільстві, вона бачила сина то непересічним фізиком-ядерником, то геніальним музикантом, то видатним письменником. Але намагання залучити мене до мистецтва і науки виявилися марними: я не відчував потягу ні до скрипки, ні до підручників, ні до чогось іншого. Пам’ятаю, як мама бере в прохолодні руки мої худі довгі пальці і тихо, але дуже впевнено каже, що я повинен стати скрипалем, мовляв, такі пальці наче спеціально влаштовані, щоб грати на скрипці і зводити шалену від захвату публіку з розуму. Вона б здивувалася, якби дізналась, що такі пальці створені наче спеціально для того, щоб натискати кнопки пульту дистанційного керування пластикової вибухівки, яка може звести з розуму куди більшу кількість людей! Я виріс занадто сучасним: хотів щось створювати матеріальне, рухатись, спілкуватися, перебувати в центрі подій, і музика, музична школа, лабораторії та нудні лекції видавалися найбільшими несвободами, які тільки можна уявити. Я ріс знахабнілим невігласом, який любив читати пригодницькі книжки про піратів і мушкетерів і робив лише те, що подобалось.
Біль — ось що зробило мене людиною. Нестерпний головний біль. Він почав приходити років у сім. Не допомагали жодні пігулки, лише баба Настя, сидячи всю ніч на краєчку ліжка, тримаючи мою руку, могла хоча б якось полегшити страждання. Біль виштовхував усі відчуття, він виштовхував мозок і серце, людей, вулиці, місто, він виштовхував темряву і світло, він виповнював мене цілковито, і ніде не було спасіння. Хіба що в кареті «швидкої допомоги». Лікарі хитали головами, ставили діагнози, прописували ліки — все марно. Спочатку напади ставалися раз на півроку, потім раз на три місяці, потім раз на місяць, потім чи не кожного тижня. Пропорційно росла кількість анальгіну, чи цитрамону, чи якихось інших пігулок. Я ходив до школи, служив в армії, навчався в інституті, працював, курив, грав у футбол, вживав алкоголь, займався сексом, тобто жив і функціонував, як усі інші люди, без знижок чи поступок. Я ж не інвалід, моя вада зовні непомітна, та інколи у відчаї я був готовий обміняти здорову ногу чи руку на здорову голову. Чи знаєте ви, що значить жити так? Це не просто — кожного разу перемагати себе і біль і всміхатись. Однак настав час, коли біль став приходити по чотири-п’ять днів на тиждень. Інколи він ставав таким нестерпним, що я вже не міг встати з ліжка, голова крутилася, язик заплітався, я розмовляв, наче п’яний, ковтав пігулки жменями, і все йшло до того, що біль мав, нарешті, перемогти. Та мені не хотілося помирати саме так. До того ж я ще просто хотів пожити! Мені ж лише тридцять! Консультації найкращих лікарів, професорів та академіків, пропозиції зробити операцію, щоб дати лад судинам мозку, я сприймав скептично: я бачив кілька людей після таких операцій — шанси 50 на 50, операція лише відтягувала вирок на рік-другий. Я ставав живим трупом, і все йшло до того, що таки довелося б лягати під лазерний скальпель хірурга. За ті три місяці я встиг звикнути до думки про смерть і ставився до неї спокійно: смерть — то смерть. У нечисленні щасливі дні, коли голова була ясною і не запамороченою, я намагався, як міг, облаштовувати життя: у мої плани не входило пасти задніх навіть в останні тижні. Так я навчився думати, працювати і приймати рішення швидко. Дуже швидко. Мені було куди поспішати.
- Предыдущая
- 51/71
- Следующая
