Дядечко на ім’я Бог - Положій Євген - Страница 36
- Предыдущая
- 36/71
- Следующая
Сергій насолоджувався грузинським сухим червоним вином. Він любив мукузані з юності, тому трохи ніяковів від безглуздості ситуації: чому тепер не можна ось так просто поїхати до Тбілісі чи Батумі або випити грузинського вина в московському ресторані? «Але це — політика, так треба», — пояснював собі Сергій, тим більше, що таку політику він повністю поділяв зі своїм президентом. І тепер, сидячи за столиком у ресторані в зовсім іншій країні, він розмовляв із дівчиною, яку хотів побачити дуже давно — вона ніяк не хотіла полишати пам’ять, і то не тільки пам’ять, а й серце, — думав чомусь саме про це. Про політику, про грузинське вино і грузинів узагалі, про те, що політики її країни зовсім тупі, на що Віра тільки сміялася.
Насправді ж, вона нудилась.
Спочатку Віра часто згадувала Сергія, шкодувала, що не залишила номер телефону або бодай адреси. Та потім деталі походу по Кримських горах зникли, стерлися з пам’яті, лишивши тільки тінь спогаду — спокійну, оптимістичну, світлу тінь у сутінках часу. Але сьогодні стало очевидним, що час таки минає, а з часом минають і люди.
Вони їли якісь грецькі страви. З будівлі ресторану недолуга реклама сповіщала, що відомий грецький кухар Попідакис чи Подилакіс (Сергій достеменно не розібрав, бо написано українською, а українські літери навіть у простих словах збивали його з пантелику) особисто побажає відвідувачам смачного. Але грек чомусь не йшов, і вони нудилися і чекали, коли ж той, зрештою, прийде і допоможе змінити тему і поговорити про грецьких кухарів і Грецію. Сергій помітно нервувався і вже не справляв, як у горах, враження людини підвищеної кльовості, а видавався звичайним мужчиною, яких Віра зустрічала десятки. Шукаючи рятівну ниточку, він заговорив про проблеми з дружиною, з якою розлучився рік тому, і своїх дітей, але Вірі зовсім не хотілося відповідати відвертістю на відвертість. Із самого початку цього другого, знову випадкового, чудернацьки випадкового побачення між ними чомусь виникла незрозуміла напруга. Може, і справді вони забагато чекали одне від одного, від нової зустрічі?
Сергій розумів, що каже не те й не про те, що треба сказати щось просте і водночас важливе, слова, які зможуть повернути те порозуміння, яке в горах виникало взагалі без слів. Він намагався змінювати темп і теми розмови, розпитати Віру про справи, але вона була не надто говірка, коли торкалась особистого життя. Єдине, що він усвідомив точно, — вона самотня, і це неабияк його порадувало.
Уже подали каву, а іскра довіри ніяк не спалахувала. Ще хвилин десять-п’ятнадцять, і вони могли знову розлучитися на довгі роки, а найпевніше — назавжди.
— Пам’ятаєш, на вокзалі ти запитала про Бога? — раптом вимовив Сергій.
— Так, пам’ятаю. І твою відповідь, досить дивну, точну і брутальну — теж пам’ятаю.
— А ти знайшла іншу відповідь?
— Ні. Мені поки що досить твоєї, — сказала Віра і засміялася, перший раз засміялася за вечір легко і невимушено. — У мене є до тебе ще одне питання. Що таке щастя?
Сергій з розгубленою надією глянув у бік барної стійки, де офіціанти підраховували їхнє свято, але до них ніхто не поспішав. Він не мав правильної відповіді, не знав, що відповідати, боявся відповідати, бо розгубив себе за ці три години, а може, і за всі ці три роки — і одна неправильна відповідь могла вбити зараз усі надії і всі шанси водночас. А його шанси за ці три години в ресторані майже і так скотилися до нуля.
— Щастя — це коли є людина, яка тебе розуміє, — напустивши в очі мудрості, сказав Сергій. Банально, але це найкраще, що він міг згадати. — Знаєш, у вас тут є славетний монастир — кілометрів двісті від міста. Не хочеш з’їздити? Їдьмо — завтра однаково субота.
— Чоловічий чи жіночий?
— Жіночий.
І от вони йшли по стежинці, що вилася крізь монастирський сад. Зранку йшов дощ, і листя — жовте, червоне й коричневе — лежало, наче мертве, притиснуте вологою до землі. По небу ще швидко бігли хмарини, але день з кожною хвилиною ставав сонячнішим і небо світліло.
«Мамо, — канючив Сашко без кінця, — нікому і на думку не спаде шукати їх тут!»
Зеки прийшли вночі й постукали у вікно. Собаки навіть не гавкнули. Потім я зрозуміла чому — вони їх отруїли. Сашко впустив утікачів до хати і сказав, що вони залишаться. Я різко відповіла, що це вкрай небезпечно, але він не слухав. Великий і дурний, зовсім як батько, він залопотів про корешів, про крадійські закони, мовляв, ніхто не зрозуміє і не пробачить, якщо він не допоможе переховатися своїм «братам». А я йому сказала, що байки хай прибереже для малолітніх «шісток» на «зоні» — тут велика справа, великі гроші, і безглуздо ризикувати. Утеча — це занадто серйозно, тим більше, втеча рецидивістів, відомих у Москві злодіїв у законі, це вже виходить за межі компетенції районної і обласної влади — про них навіть передають по телевізору в новинах. Тут працює ФСБ, їх шукають по всій країні довго і нудно — тут ні з ким не домовишся, за ними — кров! І передусім їх шукають тут, поблизу, і, якщо накриють у М., нам кінець! Нас ніхто не врятує, ніхто не захоче так підставлятися! «Мамо, — знову заканючив він, — нікому й на думку не спаде шукати їх у нас! А якщо якась небезпека чи облава, то попередять заздалегідь — ти ж знаєш! Ми не можемо вчинити інакше! За це можуть помститися! Лише три доби, хай підхарчуються та відпочинуть». Отже, діватися нікуди — я погодилася: в його словах таки був сенс. Тепер зеки сидітимуть у нас, скільки їм заманеться, а не три доби. Вони озброєні, голодні і злі, вони дерлися крізь болота і хащі — поранені, хворі та знесилені, але надії на те, що вони помруть своєю смертю, ніякої. Такі живуть довго і помирають від кулі або ножа, досвідчені вовки, які знають ціну життю і смерті.
Сашко відвів їх до старої хати, але тільки після того, як я винесла звідти весь товар. Я сховала його в дитячу коляску.
— Варваро Петрівно, щось трапилось? — запитала невістка.
— Спи, Раю, — застережливо відповіла я, — нічого не трапилось. Заплющ очі і спи. Зранку заберу.
Невістка кивнула головою. Син солодко спав. Коли свекруха вийшла, Раїса виглянула у вікно і помітила, що у старій хаті замиготіло світло. Вийшовши начебто до туалету, вона побачила, як чоловік завертає в газету шматок сала, хліб, цибулю, поруч на столі стояла пляшка самогону.
— Ну, що витріщилася, іди собі! — гримнув він.
Вона повернулася до кімнати і знову назирала у вікно на стару хату. Там точно хтось оселився — це вже не викликало сумнівів. Той, хто дорожче за наркотики.
...Я знала, що Віра повернеться. Дівчата з такими очима завжди повертаються. Мало хто залишається в монастирі назавжди, але повертаються хоча б одного разу майже всі — тут досвід мене ніколи не зраджує. З нею приїхав мужчина, його не пустили всередину, такі наші правила, а він і не заперечував — простояв майже дві години, поки я розмовляла з дівчиною, біля машини, щось попивав із фляжки і ждав. Так мені доповіли сестри. Він чекав так, наче тут, у монастирі, саме тепер, вирішувалася його подальша доля. Але це було зайве, вона не сказала про нього жодного слова.
У неї страшна історія. Навіть для мене, хоча я вислухала їх сотні. Віра добре трималася, тихо розповідала, вклавши свої долоні в мої. Вони, як і очі, були сухими, руки не тремтіли, вона казала слова рівно і чітко, наче готувалася довго й ретельно, напередодні відпрацювавши перед дзеркалом. Але я знаю, що нічого такого не було — не той випадок. Вона не розпитувала, як живуть монахині, про розклад дня, скільки разів на день ми молимося, яку їжу вживаємо, що робимо у вільний час — це її, здавалось, не цікавило. Але я знала, що Віра повернеться: «Матінко, можна я запитаю у вас? Що таке щастя?» Мене часто про це питають, і я, здається, знайшла правильну відповідь. Принаймні, Бог підказує, що я на правильній дорозі. «Щастя — коли у тебе є людина, якій не треба брехати». — «Дякую вам, матінко Єфросиніє. Можна, я ще раз сюди приїду?» Я відповіла, що так, звісно можна, і благословила.
- Предыдущая
- 36/71
- Следующая
