Дядечко на ім’я Бог - Положій Євген - Страница 18
- Предыдущая
- 18/71
- Следующая
Це єдине, що мене справді зацікавило, коли я прочитав довідник із Сирії вперше.
На диво, всередину автовокзалу пускали тільки після ретельної перевірки документів і речей. Наскільки я зрозумів із відповідей, напередодні військові запобігли теракту в посольському кварталі. Тож заходи безпеки адекватні.
Крім перевірки, мені як іноземцю запропонували заповнити анкету. Вразили рядки, де, крім свого прізвища та по батькові, треба написати прізвище та по батькові батька і матері, а також дівоче прізвище матері. Цікаво, як би вони перевіряли цю інформацію? Я написав: «Тарас Іванович, Тетяна Леонідівна», а от із дівочим прізвищем матері виникли складнощі — я трохи подумав і таки згадав.
Через три години я приїхав до Хами. Залишатися тут ночувати не входило в мої плани, тому я ходив із наплічником. Це нелегко, однак і не так важко, як у перші дні подорожі. Моє тіло звикло до навантажень, більше того, мені подобалося рухатись — подобався рух. Я відчував, що близький до нової, незнайомої гармонії тіла і духу, тіла і мозку, ніщо не суперечило одне одному. Раптом я зрозумів, що насправді мені тепер ніхто не потрібен: ні мама, ні тато, ні друзі, ні Іко, ні будь-хто інший. Я йшов, вільний від усього, насолоджуючись своєю самістю, піднесеним станом та настроєм. Нарешті я усвідомив, що існую по-справжньому, усвідомив ясно й напевно, — нарешті мені вдалося хоча б трохи ідентифікувати своє «я» — для цього варто було пертися на Близький Схід! Можливо, для повного щастя мені потрібен був Бог: я відчував, що питання не дає мені спокою. Але його в мене не було: ні Бога, ні спокою, — то й годі було перейматись.
Так я розмірковував, роздивляючись вулиці Хами, де заміжні жінки одягнуті в усе чорне, так що жодна клітинка тіла не доступна зору чужого мужчини. Групи школярів у синій формі радісно вітали мене — велком, велком! — наче я зробив для них щось приємне. Очевидно, не часто сюди забрідають туристи, а дарма — норії варті уваги. Я присів на лавочку біля мосту і заходився роздивлятися, як, розмірено, нікуди не поспішаючи, хтозна-яке століття вода крутить млини, черпаки піднімають воду в акведуки, через систему яких і зрошується земля. Цікаво, це та сама вода? Чи є хоча б одна крапля, яка двічі за ці століття побувала по черзі в річці, норії, акведуку, землі? Норії скрипіли, але крутилися, крутилися — тільки подумайте — вже 13 століть! Млини різної величини, механізм простий і надійний, і з погляду інженерії, можна сказати, геніальний. Я купив чашку кави в поважного дідуся, який котив перед собою тачку з величезним термосом. «Салям алейкам!» — привітався він. «Алейкам ас салям!» — майже автоматично відповів я. Чудова кава, такої в Києві не знайдеш навіть у дорогому ресторані за шалені гроші, а тут вона коштує копійки. Як їм вдається робити її такою смачною? Особливо мені подобалася з кардамоном — чудовий, трохи гіркуватий аромат. Коли п’єш таку каву, хочеться жити довго й щасливо.
(Я купив кілограм кави для матері — вона ще та кавоманка, але при приготуванні вийшла якась несмачна бурда. Тож мій вигук — як їм це вдається? — має цілком практичний підтекст.)
Найбільша норія носить назву «Мухамадія». Цей млин скрипить найгучніше, вода, розпліскуючись, падає вниз і на сонці розпадається на кольори райдуги. За дві години я обійшов майже всі норії, трохи постояв на містку, милуючись безперебійною роботою механізмів. На них справді можна дивитися вічно. Але треба рушати далі: посмакувавши на автовокзалі місцевих солодких пряників (у довіднику недарма їх нахвалювали), я виїхав до Хомса. Під містом розташовані розлогі катакомби, але туристів туди не пускають, тож Хомс цікавив мене лише як місце для ночівлі. Далі, згідно з «масонсько-кальсонівською» батьковою шарадою, мій шлях лежав на узбережжя.
Портьє, він же, як пізніше з’ ясувалося, і господар готелю, гідний детального опису. Як і сам готель, ремонт у якому робили, певне, ще на початку минулого століття. Господар за віком готелю, очевидно, не поступався. Кремезного вигляду дідуган не поспішаючи пив каву (мене, однак, не пригощав, що здивувало: араби залюбки пригощають і кавою, і чаєм гостей і відвідувачів магазинів чи готелів) — і ретельно записував латинкою мої паспортні дані в товсту гостьову книгу, старанно виводячи кожну літеру. «Юкрейн?» — «Так». — «Ортодоксальний християнин?» — «Так». — «Це не для запису, це для мене. Ім’я? О-степ? О — ес — ті — ей — пі, — за літерами, наче мацаючи руками не тільки паспорт, а й звуки імені, перепитав він. — Степ?!» — і жартівливо пройшовся двома красивими довгими пальцями, наче маленькою людинкою, по стільниці. Я усміхнувся: «Можливо». — «О’кей, — уточнив він, — тобто крок за кроком?» Я кивнув головою. «Тримай, — віддав паспорт і ключі від номера «6», — і ходімо, я покажу тобі мій готель!» Екскурсії по готелю мені ще ніхто не влаштовував. Дідуган піднявся, він виявився навіть трохи вищим за мене — не часто траплялися такі високі араби, зазвичай вони середнього зросту, не дарма в баскетбол чи у волейбол майже не грають. Хіба що, здається, того чемпіона з НБА звати Абдул-Карім? Чи він не араб, а лише прийняв іслам і змінив ім’я, — це ж Америка, там можна все, навіть більше, ніж усе? Розлога сива борода, благородна акуратна зачіска, але найбільше вразили кошлаті брови — шановний генсек Леонід Ілліч відпочиває. З-під них на мене дивилися мудрі очі пронизливо-синього кольору, але я не побачив у них теплоти — радше докір і запитання. Він допомагав собі палицею, бо кульгав, нею ж указував на всілякі дрібниці: товсті кедрові двері, важкі, орнаментовані складними візерунками металеві ручки на них, великі дерев’яні крісла з високими прямими спинками, і — газові ліхтарі! Я не звернув спочатку на них уваги, бо світла газовики давали майже як електричні лампочки. «Так дешевше, це раз, а два — таке є лише в моєму готелі! Це справжня арабська старовина!» — гордо промовив дідуган.
Я люблю добре зроблені речі. Я часто уявляю, як якась людина, така ж, як і я, десятки, а може, сотні років назад скніла, працюючи над тим, щоб, наприклад, візерунок на цій дверній ручці вийшов саме таким; як майстер уважно приглядався до кожної деталі, до кожного повороту візерунка; як здував металевий пил і розмірковував над тим, щоб робота вийшла красивою і зручною для тих, хто цими речами користуватиметься: через десять, сто чи двісті років — неважливо. Я поважаю речі, зроблені руками людей. Можливо, тому, що сам люблю майструвати.
«Але це все — маячня! — поважно прорік дідуган. — Зараз я розкажу тобі про найголовніше!» Він відчинив двері до туалету і суворо запитав: «Бачиш?!» — показуючи палицею всередину. Я заглянув — там стояв звичайний європейський унітаз. «Це — для тебе! — дідуган підняв указівного пальця вгору і значуще похитав перед моїм носом. Це був жест не для нього, але і не для мене, це був жест для когось іншого, того, кого тут тепер не було. — Бо це — західний туалет! Для таких, як ти! А тепер ходімо далі!» За рогом він відчинив ще одні двері: «Дивися сюди!» Я заглянув. Це також був туалет, але унітаз із підлогою знаходився на одному рівні, а на зливному бачку висів шланг для підмивання. «А от це — східний туалет, для таких, як я! — цього разу повчально промовив дід і знову захитав пальцем у повітрі. — Ти знаєш, як він працює? Відчуваєш різницю?» Я, звісно, знав, бо вже давно оцінив переваги такого роду гігієни. Дідуган пустився у якісь спогади з історії готелю і своєї родини, але його англійська була далека від досконалості, тому я вирішив змінити тему і запитав, чи знає він, як краще вранці добратися до автовокзалу. Дід підморгнув і сказав, що, мовляв, не треба хвилюватися, а треба бути спокійним, — не вистачало лише, щоб він це заспівав! Він довго і ретельно показував на мапі міста дорогу, щохвилини перепитуючи, чи добре я все зрозумів, — мене вже нудило, аж ось, нарешті, з’явилися якісь нові майбутні мешканці і стали тицяти діду паспорти, і я вислизнув — спочатку до свого номера, де кинув наплічника і вмився, а потім і на вулицю. До центру виявилося недалеко. Незважаючи на восьму вечора, більшість магазинів працювали. Я згадав, що непогано б купити якісь джинси — мої вже геть протерлися, — речі тут досить дешеві. Але спочатку я зайшов у кафе. За стійкою наливав каву чоловік років п’ятдесяти, вусатий, товстий і добрий, — це впадало в очі відразу — те, що він добрий. Бувають такі люди, від яких віє позитивною енергетикою, вони обдаровують нею весь навколишній світ незалежно від свого настрою і пори року. Я завжди заздрив таким людям, мені самому хотілося бути таким — спокійним, мудрим, урівноваженим, але ніколи не виходило: мій внутрішній стан, певне, зовсім інший. Над стійкою висіла знайома до болю фотографія зі спортивного журналу — збірна Аргентини з футболу, чемпіон світу 1978 р. Така сама довго висіла над письмовим столом, за яким я робив шкільні домашні завдання. Я взагалі не дуже люблю футбол, точніше, зовсім не люблю, дивлюся лише фінали ЧС і ЧЄ, а також ЛЧ — зайвий привід випити з друзями пива. Але у 1978 р. я, зовсім малий, через перелом ноги змушений був сидіти вдома перед телевізором, а не робити важливі справи з друзями на вулиці. Я не пам’ятаю навіть, хто грав у фіналі з аргентинцями, але тоді я шалено вболівав чомусь саме за Аргентину. Можливо, мені подобалася їхня форма, у блакитно-білу смужку футболки і чорні труси, можливо, подобалося, як емоційно вболівають на аргентинських стадіонах за свою національну збірну, кидаючи на поле конфеті, або красиві назви міст — Буенос-Айрес, Кордоба — не знаю, але склад тієї команди я можу назвати й тепер, навіть якщо розбудити мене посеред ночі: Філол, Пасарелла, Арділєс, Кемпес — я пам’ятав не футбол, я пам’ятав обличчя тих красивих смаглявих людей, їхні довгі зачіски, палкі емоції, шалену енергію, жадобу до перемоги... Під знімком висів ще один, але не з журналу — звичайне чорно-біле фото аматорської футбольної команди. Крайнім праворуч сидів молодий футболіст із вусами, дуже схожий на чоловіка в білому халаті за прилавком, який саме закінчив розмовляти з клієнтом і звернувся до мене: «Добрий вечір, ми вас смачно нагодуємо!» — «Це ви! — Я показав на нижнє фото. — А це — моя улюблена команда!» — І показав на збірну Аргентини. Господи, де б ще, як не посеред Сирії пізно ввечері я мав нагоду згадати той чемпіонат світу! Я писав, що не дуже люблю футбол, але ці спогади для мене значно важливіші, ніж спогади про Кемпеса чи Пасареллу. Це спогади про себе і про зовсім інший світ, уперше побачений по телевізору, — Латинську Америку. Саїд, так звали чоловіка за стійкою, нагодував мене на три дні вперед і не взяв ані ліри. Він покликав помічника, і той став за стійку, а сам піднявся зі мною крутими східцями на другий поверх. Звідти у вікно я бачив усю площу, яку заповнювала юрба людей і машин — увечері в арабів життя тільки починається по-справжньому. Ми присіли й заглибилися в «аргентинське танго» 78-го. Він, звісно, пам’ятав більше й детальніше, а я не пам’ятав майже нічого, але, зосереджено поглинаючи кебаб, слухняно кивав головою і цмокав язиком. Тепер я знаю про той чемпіонат значно більше. Потім Саїд розповів і про свою, через травму — коротку, кар’єру футболіста в місцевій команді. Він відвів мене до магазину свого брата, який продав мені джинси всього за 200 лір, тобто неповних 5 дол. США. При розрахунку я з’ясував, чому на Сході гроші і все інше заведено давати правою рукою. Це пов’язане зі сходом та заходом сонця, точно я не запам’ятав, ліва рука вважається нечистою, а права належить Аллаху. Ми розпрощалися добрими друзями.
- Предыдущая
- 18/71
- Следующая
