Світанок - Майер Стефани Морган - Страница 88

• Предыдущая
• 88/138
• Следующая

Знайти одяг для себе в Едварда не забрало і кількох секунд — якби я на власні очі не бачила його голим, то могла б заприсягтися, що немає нічого прекраснішого, ніж Едвард у штанях кольору хакі та світлому пуловері, — а тоді він узяв мене за руку. Ми помчали через внутрішній садок, легко перескочили через мур і влетіли в ліс на карколомній швидкості. Я вивільнила руку, щоб ми могли ще раз позмагатися. Цього разу він мене обігнав.

Ренесма вже прокинулася; вона сиділа на підлозі поряд із Розою та Емметом і гралася купкою погнутого срібного начиння. У правій ручці вона затиснула покручену срібну ложку. Щойно вона угледіла мене крізь скло, то пожбурила ложку на підлогу — у паркеті лишилася відчутна вм’ятина — і наказово тицьнула в мене. Всі довкола розсміялися; Аліса, Джаспер, Есме та Карлайл сиділи на канапі, спостерігаючи за нею, наче вона була найцікавішим у світі кіно.

Я була в дверях, перш ніж вони встигли засміятися, перетнула кімнату й тої ж таки миті підхопила її з підлоги. Ми широко всміхнулися одна одній.

Вона змінилася, але не надто. Знову трішки виросла — перетворювалася з немовляти на дитину. У неї на чверть дюйма виросли кіски, і кучерики підстрибували від кожного руху. Я дозволила собі пригадати свої страхи — я собі нафантазувала значно гірше. Завдяки перебільшеним страхам реальні зміни я сприйняла майже з полегшенням. Навіть без Карлайлових вимірів я була певна, що ріст її уповільнився порівняно з учорашнім днем.

Ренесма поплескала мене по щоці. Я здригнулася. Вона знову була голодна.

— Коли вона прокинулася? — запитала я, тільки-но Едвард зник у коридорі, що вів на кухню. Я була переконана, що він саме збирається зладнати їй сніданок, адже побачив її думки так само чітко, як і я. Цікаво, чи помітив би він особливість її контакту, якби тільки він один мав змогу спілкуватися з нею? Мабуть, він би просто слухав її, як слухає всіх інших…

— Кілька хвилин тому, — відповіла Роза. — Ми б тебе от-от і самі покликали. Вона хотіла тебе — ліпше сказати, вимагала. Есме пожертвувала одним із найкращих своїх срібних столових наборів, щоб розважити маленьке чудовисько, — Роза усміхнулася до Ренесми з таким усепоглинаючим обожнюванням, що цілком перекреслювало її епітети. — Ми не хотіли… е-е-е… турбувати вас.

Розалія закусила губу й відвела погляд, щоб не розреготатися. Я відчула, як Еммет беззвучно сміється позаду мене — мені передалися вібрації фундаменту будинку.

Я високо задерла підборіддя.

— Ми швиденько приготуємо твою кімнату, — мовила я до Ренесми. — Тобі сподобається в будиночку. Він чарівний, — я поглянула на Есме. — Дякую, Есме. Дуже-дуже. Він просто ідеальний.

Перш ніж Есме відповіла, Еммет знову зареготав — цього разу вголос.

— Він і досі не завалився? — вичавив він поміж смішками. — Я був певен, що ви двоє розвалите його до останнього камінчика. Чим це ви займалися вночі? Обговорювали національний борг? — він застогнав від сміху.

Я заскреготіла зубами й нагадала собі про вчорашні негативні наслідки мого кепського гумору. Звісно, Еммета поламати не так легко, як Сета…

Згадка про Сета змусила мене поставити нове запитання:

— А де сьогодні вовкулаки?

Я визирнула крізь скляну стіну, але цього разу ніде не було і знаку Лі.

— Джейкоб сьогодні забрався напрочуд рано, — пояснила мені Розалія, і на чолі в неї прорізалася зморшка. — Сет пішов із ним.

— Чим він був так засмучений? — запитав Едвард, з’являючись у кімнаті з горнятком для Ренесми в руці. Мабуть, у пам’яті Розалії було значно більше емоцій, ніж відбилося на її чолі.

Не дихаючи, я передала Ренесму Розалії. Може, у мене і суперсамоконтроль, але я ще не готова годувати її. Ще ні.

— Не знаю… мені нема діла, — рикнула Розалія, але все-таки відповіла на Едвардове запитання розлогіше: — Він спостерігав за Ренесмою уві сні, розтуливши рот, як дебіл — яким він і є, а тоді знагла скочив на рівні ноги, хоча начебто нічого не сталося — принаймні я нічого не зауважила, — і погнав геть. Я зраділа, позбувшись його. Що більше часу він проводить тут, то менше шансів, що його сморід хоч колись вивітриться.

— Розо, — лагідно зупинила її Есме.

Розалія труснула волоссям.

— Гадаю, це вже не має значення. Ми тут надовго не затримаємося.

— Я й досі вважаю, що нам треба прямувати до Нью-Гемпшира і влаштуватися там, — мовив Еммет, вочевидь, на продовження давнішої розмови. — Белла вже записалася в коледж у Дартмуті. Не схоже, що вона занадто довго готуватиметься до школи, — він обернувся до мене й усміхнувся, піддражнюючи. — Я впевнений, ти будеш асом у навчанні, адже не виглядає на те, що тобі буде чим зайнятися вночі, окрім науки.

Розалія гигикнула.

Не втрачай голови, не втрачай голови, повторювала я собі. І навіть запишалася, коли справді не втратила голови.

Отож я вельми здивувалася, що Едвард утратив свою.

Він заричав — це був наглий вражаючий звук, — і обличчя його затьмарила найчорніша лють, наче грозові хмари.

Та перш ніж будь-хто з нас устиг відповісти, Аліса скочила на ноги.

— Що він робить? Що цей пес робить — він зруйнував мій графік на весь день! Я ж нічого не бачу! Ні! — вона обернула до мене сповнені муки очі. — А ти поглянь на себе! Ти без мене не можеш навіть із шафою впоратися!

Якусь мить я була навіть удячна за те, що Джейкоб щось собі замислив.

Але зненацька Едвардові долоні стиснулися в кулаки, він загарчав:

— Він балакав із Чарлі. Він гадає, що Чарлі прямує за ним. Він їде сюди. Сьогодні.

Аліса зронила слово, яке, вимовлене її мелодійним, дуже жіночним голосом, здалося вельми дивним, а тоді ринулась геть через двері у двір.

— Він розповів Чарлі? — видихнула я. — Але… невже він не усвідомлює? Як міг він так учинити? — Чарлі не може дізнатися про мене! Про вампірів! Це ж включає його у список, із якого навіть Каллени не зможуть його врятувати. — Ні!

Едвард говорив крізь зціплені зуби:

— Джейкоб уже тут.

На сході, мабуть, дощило. Джейкоб перетнув поріг, труснувши волоссям, як собака; краплі впали на килим і на канапу, лишаючи по собі кругленькі сірі сліди на білому. Зуби його блищали поміж темних вуст, очі були ясні та збуджені. Він рухався підстрибом, наче думка про зруйнування світу мого батька вельми тішила його.

— Привіт! — кинув він нам, усміхаючись.

Запала цілковита тиша.

Лі й Сет прослизнули в дім позаду нього, зараз вони були у своїй людській подобі; у них обох затрусилися руки від напруги, яка зависла в кімнаті.

— Розо, — мовила я, простягнувши руки. Без жодного слова Розалія віддала мені Ренесму. Я притиснула її ближче до свого нерухомого серця, хапаючись за неї, як за талісман, аби не зірватися. Я триматиму її на руках доти, доки не переконаюся, що моє рішення загризти Джейкоба ґрунтується на виважених міркуваннях, а не на люті.

Ренесма сиділа дуже тихо, вона спостерігала і слухала. Скільки вона вже розуміла?

— Чарлі скоро буде тут, — спокійно сказав мені Джейкоб. — Він їде одразу за мною. Я так зрозумів, що Аліса побігла по темні окуляри для тебе?

— Ти забагато розумієш, — процідила я крізь зуби. — Ти… що… накоїв?!

Джейкобова усмішка розтанула, але він і досі був занадто збуджений, щоб відповісти серйозно.

— Білявка й Еммет сьогодні збудили мене своєю нескінченною розмовою про те, що ви всі переїжджаєте на інший кінець країни. Хіба я міг тобі дозволити поїхати? Чарлі був найбільшою проблемою, правда? Що ж, проблема вирішена.

— Ти хоч усвідомлюєш, що наробив? Розумієш небезпеку, якій піддаєш його?

Він фиркнув.

— Я не піддаю його небезпеці. Хіба що ти могла б. Але ж у тебе надприродний самоконтроль, правда? Це не так прикольно, як читання думок, якщо хочеш знати мою думку. Не так захопливо.

Едвард метнувся через кімнату, ледь не кинувшись Джейкобу в обличчя. І хоча він був на голову нижчий за Джейкоба, той сахнувся від його приголомшливої люті, наче Едвард нависнув над ним.

• Предыдущая
• 88/138
• Следующая