Світанок - Майер Стефани Морган - Страница 54

• Предыдущая
• 54/138
• Следующая

Два тижні за один день — а дні просто летять. Її життя прокручується, мов пришвидшена кінострічка. То скільки днів їй лишилося, якщо справді ідеться про сорок сантиметрів? Чотири? Цілу хвилину я підраховував — і злякано ковтнув слину.

— З тобою все гаразд? — запитала вона.

Я просто кивнув, не певен, що голос не зрадить мене.

Едвард, слухаючи мої думки, відвернувся від нас, але я бачив його відображення у дзеркальній стіні. Це знову був чоловік, який палав із середини.

Неймовірно, як визначена дата змінила моє ставлення до власної можливості покинути її — і можливості, що вона покине нас. Я навіть був радий, що Сет заговорив про це: тепер я знав, що вони залишаться тут. Було б незносно гадати: підуть вони геть чи ні, віднявши у мене один, два чи три з цих чотирьох днів. Моїх чотирьох днів.

А ще хоча я знав: усе майже закінчилося, було неймовірно, наскільки оцей мій зв’язок із нею ставало важче розірвати. Наче він був пов’язаний із ростом її живота: що більшою робилася вона, то більшою ставала її сила тяжіння.

Якоїсь миті я спробував поглянути на неї ніби збоку, відділити себе від решти. Я усвідомлював, що це не плід моєї уяви: моя потреба в ній і справді зростала. Чому ж так? Бо вона помирала? Чи знання, що навіть якщо вона не помре — оптимістичний сценарій, — то перетвориться на щось зовсім нове, таке, якого я раніше не знав?

Вона провела пальцем мені по щоці, і де вона торкнулася, шкіра моя була вологою.

— Все буде гаразд, — заколисуюче мовила вона. І байдуже, що ці слова анічогісінько не важили. Вона вимовила їх так, як батьки співають дітям безглузді колисанки. Люлі-люлі, хлопче.

— Еге ж, — пробурмотів я.

Вона скрутилася калачиком у мене на руці, поклавши голову мені на плече.

— Я не вірила, що ти прийдеш. Сет переконував, що ти прийдеш, і Едвард також, але я їм не вірила.

— Чому ж ні? — запитав я ображено.

— Ти тут не почуваєшся щасливим. Але ти все одно прийшов.

— Ти ж хотіла, щоб я прийшов.

— Знаю. Але ти міг не приходити, бо це нечесно з мого боку — хотіти, щоб ти був тут. Я б усе зрозуміла.

На хвильку запала тиша. Едвард нарешті оволодів своїм обличчям. Він спостерігав за тим, як Розалія перемикає канали. Вона вже дійшла до шестисотого. Цікаво, скільки часу в неї займе повернутися до початку.

— Дякую, що прийшов, — прошепотіла Белла.

— Можна тебе дещо запитати? — поцікавивсь я.

— Звісно.

Едвард, здавалося, зовсім не звертав на нас уваги, але ж він знав, що саме хочу я запитати, отож йому не вдалося мене обдурити.

— Для чого я тобі тут? Сет міг би зігрівати тебе, і з ним набагато легше: він — таке собі веселе щасливе щеня. Та коли я з’являюся в дверях, ти усміхаєшся, наче тільки мене й чекала.

— І тебе серед інших.

— Оце мене й не радує, сама знаєш.

— Так, — зітхнула вона, — вибач.

— Та все одно — для чого? Ти так і не відповіла.

Едвард знову відвернувся — начебто дивився у вікно. Обличчя його було у задумі.

— Коли ти тут, Джейкобе, у мене відчуття… повноти. Наче вся моя родина зібралася. Тобто мені здається, що саме так і маєш почуватися — я-бо ніколи не мала великої родини. Це приємно, — миттєва усмішка осяяла її обличчя. — Але родина не повна, коли ти не тут.

— Я ніколи не стану частиною твоєї родини, Белло.

Міг би. І мені було б добре. Проте це було у якомусь віддаленому майбутньому, яке померло, так і не народившись.

— Ти завжди був частиною моєї родини, — не погодилася вона.

Зуби мої скреготнули.

— Брехлива відповідь.

— А яка правдива?

— Ну, наприклад: Джейкобе, твій біль мене наснажує.

Я відчув, як вона здригнулася.

— Тобі б це сподобалося більше? — прошепотіла вона.

— Так чесніше принаймні. Це вкладається у мене в голові. З цим я можу зжитися.

А тоді я ще раз поглянув на її обличчя, яке було за волосину від мого. Очі її були заплющені, чоло нахмурене.

— Джейку, ми зійшли з дороги. Ми втратили ґрунт під ногами. Ти маєш бути частиною мого життя — я це відчуваю, і ти це відчуваєш також, — вона хвильку помовчала, не розплющуючи очей, ніби чекала, що я почну заперечувати. Коли ж я нічого не сказав, вона провадила далі: — Але все пішло не так. Ми в чомусь помилилися. Ні. Я помилилася. Я зробила щось не так, і ми зійшли з дороги…

Голос її урвався, а похмура зосередженість помалу розгладилася, і нарешті залишилися тільки тоненькі зморшки в кутиках вуст. Я почекав, поки вона ще трохи поллє мої рани лимонним соком, та зненацька долинуло м’яке хропіння.

— Вона виснажена, — пробурмотів Едвард. — День був дуже довгий. Важкий день. Гадаю, вона б давно вже заснула, але чекала на тебе.

Я навіть не глянув на нього.

— Сет сказав, що оте поламало їй іще одне ребро.

— Так. І тепер їй важко дихати.

— Чудово.

— Покличеш мене, коли в неї знову буде гарячка.

— Еге ж.

У неї й досі були сироти на руці, яка не торкалася моєї. Я ще голови не підвів, шукаючи очима ковдру, як Едвард уже потягнув покривало, яке затуляло спинку канапи, й накрив ним Беллу.

Іноді здатність читати думки економила час. Наприклад, мені не доведеться влаштовувати обвинувачувальний процес із приводу того, як вони чинять щодо Чарлі. Це ж маячня. Едвард точно вчує, який я лютий…

— Так, — погодився він, — то була не найкраща ідея.

— Тоді навіщо? Навіщо Белла запевняла батька, що почала видужувати, якщо згодом це тільки додасть йому болю?

— Вона не могла витерпіти його занепокоєння.

— Отож ліпше…

— Ні. Не ліпше. Але я не примушуватиму її зараз ні до чого, що завдає їй прикрощів. Хай там як, а так вона почувається краще. З рештою впораємося пізніше.

Це все було неправильно. Белла не така, щоб відкладати біль Чарлі на пізніше — тим паче щоб хтось інший потім мав цим займатися. Навіть коли вона при смерті. Це було на неї несхоже. Якщо я хоч трошки знаю Беллу, в неї має бути запасний варіант.

— Вона цілком переконана, що житиме, — відгукнувся Едвард.

— Але не як людина.

— Ні, не як людина. Проте вона ще сподівається побачитися з Чарлі.

Ого, стає дедалі цікавіше!

— Побачитися. З Чарлі, — я нарешті поглянув на нього саркастично. — Згодом. Побачитися з Чарлі, коли вона стане сніжно-білою, з блискучими червоними очима. Я не кровопивця, мабуть, я чогось не тямлю, але Чарлі — не найвдаліший вибір для першої вурдалацької страви.

Едвард зітхнув.

— Вона знає, що не зможе наближатися до нього принаймні рік. Вона вважає, що зможе його обдурити. Сказати, що їй довелося лягти в лікарню на тому кінці світу. Тримати зв’язок тільки по телефону.

— Божевілля.

— Так.

— Чарлі не дурний. Навіть якщо вона його не заріже, він не зможе не помітити відмінності.

— Але вона робить ставку саме на це.

Я не відривав від нього очей, чекаючи на детальніше пояснення.

— Вона не старітиме, звісно, тобто бачитися вони зможуть тільки обмежену кількість років, навіть якщо Чарлі купиться на ту казку, яку вона йому наспіває, — він слабко усміхнувся. — Пам’ятаєш, як ти намагався розтлумачити їй власну переміну? Як ти змусив її здогадатися?

Вільна моя рука стислася в кулак.

— Вона тобі розповіла?

— Так. Вона намагалася пояснити… свою ідею. Розумієш, їй не дозволено розповідати Чарлі правду — для нього це буде вельми небезпечно. Але ж він тямущий, практичний чолов’яга. Вона гадає, що він сам зможе вигадати цілком пристойне пояснення. Звісно, вона вважає, що це пояснення буде далеким від істини, — він пирхнув. — Зрештою, ми не надто притримуємося вурдалацьких законів. Отож він зробить кілька неправильних висновків щодо нас — як і вона зробила з самого початку, а ми їх не розвінчуватимемо. Вона вважає, що зможе бачитися з ним… від часу до часу.

— Божевілля, — повторив я.

— Так, — погодився він знову.

Це була слабкість із його боку — дозволити їй у цьому взяти гору, просто щоб вона сьогодні почувалася щасливою. Бо згодом нічого доброго з цього не вийде.

• Предыдущая
• 54/138
• Следующая