Світанок - Майер Стефани Морган - Страница 50

• Предыдущая
• 50/138
• Следующая

— Це… е-е-е… дуже мило з вашого боку. Передай Есме, що ми оцінили… е-е-е… її турботу. Але тут по периметру нам кілька разів трапляється перепливати річку, тож доводиться час від часу митися.

— Ти все одно передай нашу пропозицію.

— Звісно, звісно.

— Дякую.

Я відвернувся — і завмер, облившись холодним потом, коли почув низький, болісний стогін із будинку. Не встиг я озирнутися, як Едварда вже й близько не було.

А цього разу що?

Я помчав за ним, рухаючись, як зомбі. Голова моя працювала так само, як у зомбі. Враження було, що то не мій вільний вибір. Щось було не так. Треба поглянути, що трапилося. Проте я сам нічого не зможу вдіяти. І від цього я почуватимуся тільки гірше.

Це було невідворотно.

Я знову заскочив у хату. Белла важко дихала, вона скрутилася клубочком навколо величезної ґулі, на яку перетворився її живіт. Розалія тримала її, а Едвард, Карлайл та Есме схилилися над нею. Краєм ока я зауважив якийсь рух — Аліса завмерла нагорі сходів, тримаючись за скроні, й невідривно дивилася вниз. Дивна річ — вона ніби не могла спуститися вниз.

— Карлайле, секунду, — важко видихнула Белла.

— Белло, — стривожено мовив доктор, — Я почув, як щось хруснуло. Я маю поглянути.

— Я майже певна, — хрип, — це ребро. Ой! Так. Саме тут, — вона вказала собі на лівий бік, але рукою не торкнулася.

Воно вже почало ламати їй кістки.

— Треба зробити рентген. Можуть бути гострі уламки. Ми ж не допустимо, щоб вони тобі щось прокололи.

Белла зробила великий вдих.

— Гаразд.

Розалія обережно підняла Беллу. Здавалося, Едвард зараз заперечить, проте Розалія вищирила на нього зуби й проричала:

— Я вже тримаю її.

Отож Белла трохи зміцніла, але та істота також. Неможливо морити голодом одного, не заморивши й другого, але й оздоровлення спрацювало так само. І так зле, і так не ліпше.

Білявка миттю винесла Беллу сходами нагору, Карлайл та Едвард не відставали від неї — ніхто з них і не звернув на мене уваги, а я й далі стояв як укопаний у коридорі.

У них тут був запас крові та ще й рентгенівський апарат? Мабуть, лікар переніс додому всю свою роботу.

Я був знесилений — не міг бігти за ними, взагалі не міг поворухнутися. Я притулився спиною до стіни й повільно сповз додолу. Вхідні двері були відчинені, отож я обернувся носом до них, щасливий, що звідти пробивалося свіже повітря. Я прихилив голову на лутку та прислухався.

Я чув, як нагорі працює рентгенівський апарат. А може, мені так здавалося. А тоді долинули легесенькі кроки вниз по сходах. Я й не дивився, хто з вурдалаків це був.

— Може, дати тобі подушку? — запитала Аліса.

— Ні, — муркнув я. Що це за нав’язлива гостинність? Вона мене дратувала.

— Тобі ж не зручно, — зауважила вона.

— Ні.

— То чого ж ти не переляжеш кудись?

— Змучився. А чого ти не нагорі з усіма? — відгризнувсь я.

— Голова болить, — відповіла вона.

Я обернув голову, щоб поглянути на неї.

Аліса була зовсім маленькою і тоненькою. Мабуть, із мою руку завбільшки. А зараз на вигляд була ще меншою, наче скулилася. Її крихітне обличчя скривилося.

— У вурдалаків теж голова болить?

— Не у звичайних.

Я пирхнув. Звичайні вампіри.

— То як це так, що ти більше не сидиш із Беллою? — запитав я, вкладаючи в питання обвинувачення. Раніше це до мене якось не дійшло, бо голова моя була заповнена всіляким мотлохом, проте зараз було очевидно й дивно, що Аліса ніколи не наближалася до Белли — принаймні за весь час, що я був тут. Може, якби Аліса була з Беллою, Розалія не була б. — Мені здавалося, ви двоє нерозлучні, — я склав два пальці разом на підтвердження слів.

— Я ж тобі сказала, — вона скрутилася на сходинці за кілька кроків од мене, обхопивши тоненькими руками свої худенькі коліна, — голова болить.

— Через Беллу?

— Так.

Я нахмурився. Безперечно, я був занадто змучений, щоб розгадувати загадки. Я обернув голову до свіжого повітря й заплющив очі.

— Не Беллу насправді, — докинула вона, — а… плід.

О, ще дехто почувається так само, як і я. Дуже легко було це розпізнати. Вона вимовила слово так само жорстко, як і Едвард вимовляв.

— Не можу бачити його майбутнього, — пояснила вона мені — а може, балакала сама до себе. Їй, мабуть, здавалося, що я давно вже сплю. — Не можу бачити нічого, що з ним пов’язано. Точно як і тебе не бачу.

Я здригнувся, а тоді заскреготав зубами. Мені не сподобалося порівняння з цими створіннями.

— А Белла невіддільна від нього. Вона собою огортає його і тому якась… розмита. Наче погане зображення в телевізорі — ніби ти намагаєшся сфокусуватися на тих нечітких фігурках, що скачуть на екрані. У мене голова розламується, коли я дивлюся на неї. І все одно не можу побачити нічого наперед — хіба що на кілька хвилин. Цей… плід — це ніби все її майбутнє. Коли вона вперше ухвалила рішення… коли вона вирішила, що хоче його народити, то просто зникла з мого бачення. Налякала мене до смерті.

Якусь мить вона мовчала, потім додала:

— Мушу визнати, що бачити тебе поряд — велике полегшення, незважаючи на те, що ти смердиш мокрим собакою. Бо все зникає. Немов я заплющую очі. Це приглушує головний біль.

— Радий прислужитися, мем, — пробурмотів я.

— Цікаво, що у вас із ним спільного… чому ви схожі саме в цьому.

Гаряча хвиля огорнула мене з ніг до голови. Я стиснув кулаки, щоб стримати тремтіння.

— У мене нема нічого спільного з цим чудовиськом, яке висисає життя.

— Ні, щось таки є.

Я не відповів. Гаряча хвиля вже охолоджувалася. Я смертельно втомився й не міг довго лютувати.

— Ти ж не проти, якщо я тут посиджу з тобою, правда? — запитала вона.

— Та, мабуть, ні. Так і так смердить.

— Дякую, — мовила вона. — Це, певно, найкращі ліки, оскільки аспірин я вжити не можу.

— Ти не могла б помовчати? Я тут намагаюся заснути.

Вона не відгукнулася, миттю замовкнувши. За кілька секунд я вирубався.

Снилося мені, що мене страшенно мучила спрага. Переді мною стояла велика склянка води — холодної, аж конденсовані крапельки стікали стінками. Я схопив склянку і зробив великий ковток — і миттю втямив, що то була не вода, а відбілювач. Я вивернув його назад, фонтаном вихлюпуючи навсібіч, з носа мого теж лилося. В носі пекло. Горіло вогнем.

Біль у носі збудив мене, і я збагнув, де саме заснув. Сморід був вельми міцний, незважаючи на те, що я був не зовсім у хаті. Фе! І ще цей шум. Хтось дуже голосно реготав. Регіт був знайомий, але він якось не пасував до смороду. Він був наче не звідси.

Я застогнав і розплющив очі. Небо посіріло — був день, але я гадки не мав, ранок чи вечір. Мабуть, ближче до заходу сонця — було якось темно.

— Саме вчасно, — неподалік пробурмотіла білявка. — Ця жива циркулярна пила вже почала трохи набридати.

Я крутнувся й сів. Тим часом з’ясувалося, звідки линув запах. Хтось підклав мені під голову велику подушку. Либонь, хотіли як краще. Якщо, звісно, то була ідея не Розалії.

Коли голова моя нарешті відірвалася від смердючого пера, я вловив й інші запахи. Наче бекон і кориця, до яких домішувався запах вурдалаків.

Я моргнув, окинувши поглядом кімнату.

Нічого особливо не змінилося, хіба що Белла сиділа в центрі канапи, а крапельниці вже не було. Білявка присіла біля її ніг, поклавши голову Беллі на коліна. Я й досі здригався, спостерігаючи, як спокійно вони її торкалися, проте зважаючи на ситуацію, гадаю, думати про це було цілковитою дурницею. Едвард сидів обіч неї, тримаючи її за руку. Аліса також тулилася на підлозі, як і Розалія. На цей раз обличчя її не кривилося. І можна було легко вгадати чому — вона знайшла інше знеболювальне.

— Гей, Джейк нарешті з нами! — каркнув Сет.

Він сидів із другого боку Белли, любенько обійнявши її рукою за плечі, повна тарілка їжі стояла в нього на колінах.

Що за чорт?

— Він прийшов по тебе, — пояснив Едвард, поки я зводився на ноги. — А Есме переконала його залишитися на сніданок.

• Предыдущая
• 50/138
• Следующая