Світанок - Майер Стефани Морган - Страница 45

• Предыдущая
• 45/138
• Следующая

Я коротко реготнув — то був радше рик, ніж сміх.

Вона легенько зітхнула.

— Все як завжди, еге ж?

— Еге ж.

— Тобі зовсім необов’язково сидіти тут і на все це дивитися, — запропонувала вона, заледве вимовляючи слова.

Я міг би піти. Мабуть, це було б на краще. Проте якби я це зробив — саме коли вона мала отакий вигляд, — може, я б проґавив останні п’ятнадцять хвилин її життя.

— Насправді мені нема куди йти, — мовив я, намагаючись говорити спокійно. — Відтоді як до нас приєдналася Лі, вовча зграя мене вже не так манить.

— Лі? — ледь не задихнулася вона.

— А ти їй не розповів? — запитав я Едварда.

Він, не відриваючи очей від її обличчя, тільки стенув плечима. Видно було, що новина ця не вразила його, отож він і не відчував потреби поділитися нею, коли навколо відбувалися події значно важливіші.

Проте Белла не ставилася до цього так спокійно. Здається, їй ця новина не сподобалася.

— Навіщо? — видихнула вона.

Мені не кортіло переповідати історію всього роману.

— Хотіла наглянути за Сетом.

— Але ж Лі нас ненавидить, — прошепотіла вона.

Нас. Чудово. Проте видно було, що вона злякалася.

— Лі нікого не чіпатиме, — (крім мене). — Вона в моїй зграї, — скрививсь я на власні слова, — тож слухається моїх вказівок.

Ага.

Беллу мої слова теж не особливо переконали.

— Ти боїшся Лі, — мовив я, — і при цьому водиш дружбу з білявою психопаткою?

З другого поверху долинуло шипіння. Чарівно, вона мене почула.

Белла нахмурилася.

— Не треба. Розалія… вона розуміє.

— Еге ж, — буркнув я. — Вона розуміє, що ти незабаром помреш, але їй це байдуже, головне — щоб мутантові це не загрожувало.

— Джейкобе, не будь таким бовдуром, — прошепотіла вона.

Вона була занадто знесилена, щоб я міг розгніватися на неї. Отож я натомість спробував усміхнутися.

— Ти так кажеш, ніби це можливо.

Якусь мить Белла хотіла побороти усмішку, та зрештою їй це не вдалося — куточки її крейдяних вуст розтягнулися.

А тоді з’явилися Карлайл і вже згадана психопатка. Карлайл тримав у руці біле пластикове горнятко — з кришкою та соломинкою. Ах, непрозоре — нарешті я втямив. Едвард не хотів, щоб Белла занадто вдавалася в подробиці того, що їй зараз доведеться робити. Що в горнятку, взагалі неможливо було сказати. Проте запах я чув.

Карлайл повагався, тримаючи горнятко у витягнутій руці. Белла зиркнула на нього — в погляді знову читався переляк.

— Ми можемо спробувати щось інше, — тихо мовив Карлайл.

— Ні, — шепнула Белла. — Ні, я спершу скуштую так. У нас немає часу, щоб…

На мить мені здалося, що вона нарешті все втямила й турбується про себе, але тут-таки долоня її легенько погладила живіт.

Белла простягнула руку й узяла горнятко. Рука її тремтіла; я чув, як рідина плескається всередині. Вона спробувала підвестися й зіпертися на лікоть, проте насилу могла відірвати голову від подушки. У мене мов спину приском обпекло, коли я побачив, як вона ослабла буквально за день.

Розалія обвила плечі Белли рукою, заодно підтримуючи голову, як немовляті. Білявка просто схибнулася на немовлятах.

— Дякую, — прошепотіла Белла. Очима вона окинула нас усіх. Досі соромиться. Якби вона не була такою блідою, я б заклався, що вона ще й почервоніла.

— Не звертай на них уваги, — промурмотіла Розалія.

Я почувався незатишно. Треба було забиратися, коли Белла давала мені таку можливість. Мені тут не місце, я не належу до цього світу. Я подумав був тихенько вислизнути, проте збагнув, що Беллу це ще тільки більше знітить — їй буде лишень важче зробити те, що вона задумала. Вона вважатиме, що я не міг зостатися через огидливість. І це буде майже правдою.

І все-таки. Хоча я не хотів брати на себе відповідальність за цю ідею, та не волів і власноруч усе зіпсувати.

Белла піднесла горнятко до обличчя й понюхала кінець соломинки. Вона здригнулася, а тоді скривилася.

— Белло, серденько, ми знайдемо кращий вихід, — кинувся до горнятка Едвард.

— Защепи собі пальцями ніс, — запропонувала Розалія. Вона кинула такий палючий погляд на Едвардову простягнуту руку, наче от-от вчепиться в неї зубами. Непогано було б. Не думаю, що Едвард і це спустить на гальмах, а я б із радістю подивився, як білявка втрачає котрийсь зі своїх членів.

— Ні, це не тому. Це я тому… — Белла шумно вдихнула. — Пахне добре, — зізналася вона слабеньким голосом.

Я ковтнув, намагаючись бридливо не скривити обличчя.

— Це гарний знак, — заохотила Беллу Розалія. — Це означає, що ми на вірному шляху. Отож варто спробувати.

Якщо зважити, як білявка розцвіла, я міг тільки дивуватися, чого це вона не застрибала в шаленому танку.

Белла встромила соломинку собі поміж вуст, щільно заплющила очі та зморщила ніс. Я чув, як хлюпочеться кров у горнятку — в неї знову тремтіла рука. Вона сьорбнула, а тоді застогнала, так і не розплющуючи очей.

Едвард і я воднораз зробили крок уперед. Він торкнувся її обличчя. Я стиснув долоні в замок за спиною.

— Белло, кохана…

— Все гаразд, — шепнула вона у відповідь. Вона розплющила очі та знизу вгору витріщилася на нього. Вираз її обличчя був… винуватий. Прохальний. Переляканий. — На смак теж добре.

Шлунковий сік хляпнув у мене в животі, загрожуючи вирватися назовні. Я міцно зціпив зуби.

— Добре, — повторила білявка в піднесенні. — Гарний знак. Едвард притиснув долоню Беллі до щоки, пальцями повторюючи контур її тендітного обличчя.

Белла зітхнула і знову взяла соломинку в рот. Цього разу вона зробила великий ковток. Цей рух був не таким виснаженим, як її поведінка перед тим. Наче якийсь інстинкт узяв гору.

— А в животі як? Тебе не нудить? — запитав Карлайл.

Белла похитала головою.

— Ні, мене не нудить, — прошепотіла вона. — Мій перший ковток, еге ж?

Розалія просто розцвіла.

— Чудово!

— Розо, гадаю, ще зарано радіти, — пробурмотів Карлайл.

Белла зробила ще один ковток крові. А тоді кинула погляд на Едварда.

— Це не зіб’є нас із рахунку? — шепнула вона. — Чи відкриємо рахунок потому, як я обернуся на вурдалака?

— Ми не ведемо жодних рахунків, Белло. У будь-якому разі за це ніхто не вмирав, — він кволо усміхнувся. — Твій рахунок іще чистий.

Я не втямив ані слова.

— Поясню пізніше, — пообіцяв Едвард зовсім тихо — наче не сказав, а просто видихнув слова.

— Що? — шепнула Белла.

— Нічого, то я сам до себе, — спокійно збрехав він.

Якщо йому пощастить, якщо Белла виживе, йому не вдасться дурити її, коли її чуття стануть такими ж гострими, як і його. Доведеться попрацювати над чесністю.

Едвард ледь помітно скривив вуста, наче боровся з посмішкою.

Белла сьорбнула ще трошки, втупившись поглядом у вікно. Мабуть, намагалася вдати, що нас тут немає. Чи тільки мене немає. Бо ж більше ніхто з присутніх не почував бридливості до того, що вона робила. Навпаки — либонь, вони ладні були самі видерти горнятко в неї з рук.

Едвард закотив очі.

Господи, як хтось може витримати співжиття з ним? Шкода, що він не може чути думок Белли, бо в іншому разі він довів би її так, що вона втекла б від нього світ за очі.

Едвард коротко хихотнув. Белла метнула на нього погляд — і всміхнулася, побачивши веселість на його обличчі. Певен, такого вона давненько вже не бачила.

— Що смішного? — видихнула вона.

— Джейкоб, — відповів він.

Вона обернулася, посилаючи і мені змучену посмішку.

— Джейк такий нервовий, — погодилася вона.

Чудово, я перетворився на придворного блазня.

— Піф-паф, — пробурмотів я, націлюючи на них уявний пістолет.

Вона знову всміхнулася і зробила ще один великий ковток із горнятка. Я здригнувся, почувши, як соломинка забуркотіла, втягуючи бульбашки повітря.

— Готово, — мовила Белла вдоволено. Голос її був чіткіший — до сі хрипкий, проте вже не той шепіт, що сьогодні зранку. — Якщо я не виблюю це, Карлайле, ти повиймаєш із мене голки?

• Предыдущая
• 45/138
• Следующая