Світанок - Майер Стефани Морган - Страница 40
- Предыдущая
- 40/138
- Следующая
Вони задом рушили в дім, сторожко роззираючись довкола. Перш ніж вони зникли всередині, я розвернувся й побіг у ліс.
Я й досі нічого не чую, — повідомив Сет.
Я беру на себе половину кола. Рухайся чимдуж — я не хочу, щоб вони проскочили поміж нас.
Сет стрибнув уперед, нагло збільшивши швидкість.
Ми бігли мовчки, хвилини котилися одна по одній. Я прислухався до звуків довкола Сета також, перевіряючи його пильність.
Гей! Щось швидко наближається! — попередив він мене через п’ятнадцять хвилин тиші.
Це на моєму шляху!
Тримай свою позицію. Я не думаю, що це зграя: звук зовсім інший.
Сете…
Проте він упіймав запах, який доніс вітерець, і я прочитав його думки.
Вурдалак. Закладаюся, що це Карлайл.
Сете, вступися. Це може бути хтось інший.
Ні, це вони. Я впізнав запах. Стривай, зараз я обернуся, щоб усе їм розповісти.
Сете, я не думаю…
Але Сет уже зник.
Я знервовано гасав уздовж західного кордону. Хіба не буде дуже мило, якщо я не зможу захистити Сета бодай одну бісову ніч? А що як із ним під моїм наглядом щось станеться? Лі порве мене на клоччя.
На щастя, хлопчина впорався швидко. Не минуло й двох хвилин, а я вже знову чув його голос у своїй голові.
Так, це Карлайл і Есме. Чорт, як же вони здивувалися, уздрівши мене! Зараз вони, либонь, уже всередині. Карлайл подякував.
Він гарний чолов’яга.
Так. І це одна з причин, чому ми в цьому разі маємо рацію.
Сподіваюся.
Джейку, чому ти в такому кепському гуморі? Я можу заприсягтися, що сьогодні Сем не вестиме зграю. Він же не хоче спровокувати масовий суїцид.
Я зітхнув. Все це не має значення — хоч так, хоч інак.
Ого! То мова не так про Сема, правда ж?
Я повернувся назад, добігши до кінця своєї ділянки. Я вловив запах Сета — там він востаннє розвертався. Ми не зоставляли жодних дірок.
Ти вважаєш, що Белла в будь-якому разі помре, — прошепотів Сет.
Та к.
Бідолашний Едвард. Мабуть, він божеволіє.
В буквальному сенсі.
З Едвардовим ім’ям на поверхню випливли й завирували інші думки. Сет вражено прочитав їх.
А тоді заволав: О, чорт! У жодному разі! Ти не міг! Джейкобе, це просто безглуздя! Ти й сам це знаєш! Не можу повірити, що ти сказав: ти вб’єш його. Що це з тобою? Ти маєш сказати йому «ні».
Стули писок, бовдуре! Вони зараз подумають, що зграя наближається!
Ой! — Сет на півслові замовк.
Я розвернувся й побіг у напрямку будинку. Сете, просто не втручайся. Тепер тобі доведеться робити повне коло.
Сет кипів від обурення, проте я проігнорував його.
Фальшива тривога, фальшива тривога, — думав я, наближаючись до будинку. — Вибачте. Сет замолодий. Він забуває правила. Ніхто не нападає. Фальшива тривога.
Коли я опинився на галявині, то побачив, як Едвард визирає з темного вікна. Я підбіг, щоб переконатися, що він мене правильно зрозумів.
Нічого там нема — ти чув мене?
Він коротко кивнув.
Було б набагато легше, якби зв’язок не був однобічним. З іншого боку, я був навіть радий, що не міг читати його думок.
Він зиркнув через плече, у глиб будинку, і я побачив, як тілом його пробігся дрож. Він помахав мені, щоб я забирався, навіть не поглянувши у мій бік, а тоді зник із мого поля зору.
Що відбувається?
Наче хтось мені збирався відповідати.
Я застиг посеред газону й прислухався. Вовчими вухами я навіть чув Сетові м’які кроки за милі від мене в глибині лісу. Отож кожен звук усередині будинку долинав до мене дуже чітко.
— Фальшива тривога, — пояснював Едвард мертвим голосом, повторюючи мої власні слова. — Сет рознервувався через щось інше й забув, що ми чекаємо на сигнал. Він зовсім молодий.
— Приємно, коли немовлята захищають фортецю, — буркнув інший, нижчий голос. Гадаю, Емметів.
— Еммете, сьогодні вони зробили нам неоціненну послугу, — мовив Карлайл. — Принесли особисту жертву.
— Еге ж, знаю я. Просто заздрю. Хотів би я бути там, зовні.
— Сет вважає, що сьогодні Сем не нападатиме, — мов автомат, вів далі Едвард. — Бо ми вже попереджені, а в них бракує двох членів зграї.
— А що Джейкоб гадає? — запитав Карлайл.
— Він не настільки оптимістичний.
Запала мовчанка. Долинав тихий звук, ніби десь крапало, але я не міг витлумачити його. Я чув, як вони тихо дихають — і навіть міг вирізнити дихання Белли. Вона зітхала важко, наче над силу. Затамовувала подих та знов видихала через нерівні проміжки часу. Я чув її серцебиття. Здавалося, воно… занадто пришвидшене. Я порівняв із власним серцебиттям, хоч і не був певен, що таке порівняння доречне. Бо я ж не зовсім нормальний.
— Не чіпай її! Ти її збудиш! — прошепотіла Розалія. Хтось зітхнув.
— Розаліє, — промурмотів Карлайл.
— Карлайле, не починай. Раніше ми дозволяли тобі чинити на власний розсуд, але зараз не можемо.
Схоже, що Розалія й Белла про себе тепер говорять тільки у множині. Вони створили власну зграю.
Я тихенько курсував перед будинком. З кожним кроком я трошки наближався. Темні вікна — то був мовби телевізор у якійсь нудній вітальні: я не міг надовго відірвати від них очей.
Ще кілька хвилин, ще кілька кроків — і шерсть моя вже торкалася ґанку, а я й далі ходив туди-сюди.
Крізь вікна я бачив стелю й частину стін, на стелі висіла незапалена люстра. Я був достатньо високим — мені просто варто було трошки витягнути шию… і ще, може, поставити лапу на ґанок…
Я зазирнув у велику відкриту вітальню, очікуючи побачити там те, що вже бачив сьогодні вдень. Але все так змінилося, що першої миті це збило мене з пантелику. Якусь секунду мені здавалося, що я потрапив не в ту кімнату.
Скляна стіна зникла — тепер вона мала вигляд металевої. Всі меблі винесли з дороги, а Белла скрутилася калачиком на вузькому ліжку в центрі кімнати. Це було не звичайне ліжко, а з металевими бильцями — як у лікарні. І як у лікарні, до тіла її були приторочені якісь дроти, що вели до екранів, до рук прикріплені трубки. Вогники на екранах миготіли, але звуку не було. А крапання — то по трубці крапельниці бігла рідина, вона була біла й каламутна.
Белла немов трошки задихнулась у неспокійному сні, й одностайно Едвард і Розалія схилилися над нею. Тіло її здригнулося, вона схлипнула. Розалія провела долонею по чолу Белли. Едвард напружився всім тілом — він стояв спиною до мене, проте на його обличчі, певно, майнув такий вираз, що Еммет миттю протиснувся поміж них. Він підняв руки, зупиняючи Едварда.
— Не сьогодні, Едварде. У нас є важливіші справи.
Едвард відвернувся — і я знову побачив чоловіка, який палав із середини. На мить його очі зупинилися на моїх, а далі я впав на всі чотири.
Я помчав назад у темний ліс, помчав до Сета, помчав геть від того, що було позаду мене.
Гірше. Справді, їй було гірше.
РОЗДІЛ 12. ДЕХТО З ЛЮДЕЙ ПРОСТО НЕ РОЗУМІЄ, ЩО ОЗНАЧАЄ ВИРАЗ «НЕПРОХАНИЙ ГІСТЬ»
Я був на межі між сном і явою.
Сонце вистромилося з-за хмар годину тому — тепер ліс уже був не чорним, а сірим. Сет скрутився калачиком й захропів близько першої, а на світанку я збудив його, щоб передати варту. Та навіть після цілої ночі чатування мені важко було відключитися настільки, щоб заснути, проте Сетів ритмічний біг приносив полегшу. Один, два, три, чотири; один, два, три, чотири — туп-туп-туп-туп — глухі удари по вогкій землі, знову і знову — Сет намотував кола довкруж землі Калленів. Ми вже протоптали стежку. Голова Сета була порожньою, просто суміш сірого й зеленого — то ліс пролітав повз нього. Це приносило мені заспокоєння. Сповнювало мою голову картинками, які він бачив, і не дозволяло моїм власним ментальним образам вийти на сцену.
І раптом ранкову тишу розітнуло пронизливе Сетове виття.
- Предыдущая
- 40/138
- Следующая