Світанок - Майер Стефани Морган - Страница 13
- Предыдущая
- 13/138
- Следующая
— Белло! Ти зовсім голову втратила? Ти ж не можеш бути такою дурепою! Скажи мені, що ти жартуєш!
Він знову добряче струснув мене. Його пальці, тверді як перила, тремтіли, аж мене до кісток пробирав дрож.
— Джейку, припини!
Раптом темрява наповнилася постатями.
— Відпусти її! — Едвардів голос був холодний як лід і гострий як лезо.
Позаду Джейкоба з чорноти ночі долинув рик, а тоді його перекрив інший.
— Джейку, брате, відступися, — почула я настійливе прохання Сета Клірвотера. — Ти все одно будеш у програші.
Здавалося, Джейкоб просто заморозився — стояв і витріщався нажаханими, широко розплющеними очима.
— Ти можеш поранити її, — прошепотів Сет. — Відпусти її.
— Вже! — проричав Едвард.
Джейкобові руки безсило опустилися, і хвиля крові, що бухнула у моїх затиснених до того венах, болем відізвалася в руках. Та перш ніж я зафіксувала це відчуття, на місце, де щойно були гарячі долоні, лягли холодні руки, а тіло моє підхопив вітер.
Не встигла я моргнути, як опинилася за півдюжини кроків від місця, де щойно стояла. Едвард застиг обличчям до мене. Поміж ним і Джейкобом опинилися двійко величезних вовків, але вони, схоже, не мали щодо мене агресивних намірів. Навпаки — здавалося, вони намагались попередити бійку.
А Сет — оцей малий п’ятнадцятирічний бешкетник Сет — обхопив довгими руками Джейкоба, якого били дрижаки, й тягнув геть. Якщо Джейкоб перевернеться на вовка, коли Сет так близько від нього…
— Нумо, Джейку. Ходімо.
— Уб’ю тебе! — сказав Джейкоб, і голос його був таким глухим від люті, що прозвучав тихо, мов шепіт. Погляд його, застиглий на Едвардові, палав від ярості. — Я вб’ю тебе власноруч! Просто зараз! — він конвульсивно здригнувся.
Найбільший вовк, чорний, різко загарчав.
— Сете, геть із дороги, — просичав Едвард.
Сет знову потягнув Джейкоба. Джейкоб від люті був настільки роздризканий, що Сетові вдалося відтягнути його на кілька кроків назад.
— Джейку, не треба. Ходімо. Давай.
Сем — найбільший вовк, чорний — приєднався до Сета. Він притулив свою здоровецьку голову до Джейкобових грудей і добряче пнув.
Всі троє — Сет тягнув, Джейк тремтів, Сем штовхав — швидко зникли в темряві.
Ще один вовк зробив перший крок навздогін. У слабкому світлі я не могла напевно розгледіти колір його хутра — може, шоколадний? Отже, Квіл?
— Вибач, — прошепотіла я до вовка.
— Белло, вже все гаразд, — промурмотів Едвард.
Вовк позирнув на Едварда. Погляд його не видався дружнім. Едвард холодно кивнув. Вовк пирхнув, розвернувся й попрямував за рештою — і швидко розтанув, як і вони.
— Все гаразд, — сам до себе промовив Едвард, а тоді поглянув на мене. — Час повертатися.
— Але Джейк…
— Сем про нього попіклується. Він уже забрався.
— Едварде, пробач. Це було такою дурницею…
— Ти нічого поганого не зробила…
— Просто в мене вода за зубами не тримається! Для чого я… я не мала йому дозволити отак зі мною поводитися. І про що я думала?
— Не хвилюйся, — він торкнувся мого обличчя. — Треба повернутися на бенкет, перш ніж гості помітять нашу відсутність.
Я потрусила головою, щоб нарешті прийти до тями. Перш ніж гості помітять? Невже хоч хтось оце проґавив?
Але згодом, що більше я про це міркувала, то ясніше усвідомлювала: сутичка, яка мені видавалася шаленою, насправді тут, у темряві, проминула зовсім тихо.
— Ще дві секундочки, — попросила я.
В нутрі моєму все переверталося від переляку й горя, але це було ніщо — головним було те, що діялося навкруги. Я знала, що зараз мушу зіграти ідеальну виставу.
— Що з моєю сукнею?
— У тебе чудовий вигляд. Ні волосина не зрушена.
Я зробила два глибокі вдихи.
— Гаразд. Ходімо.
Він обняв мене й повів назад до світла. Коли ми опинилися попід мерехтливими ліхтариками, він ніжно підштовхнув мене до танцмайданчика. Ми розчинилися серед інших танцівників, наче наш танок зовсім і не переривався.
Я кружляла поміж гостей, але ніхто з них не мав ані збентеженого, ані наляканого вигляду. Тільки найблідіші обличчя виказували ознаки занепокоєння, проте добре це приховували. Джаспер та Еммет разом стояли на краю танцмайданчика, і я здогадалася, що під час сутички вони теж були десь неподалік.
— Як ти?…
— Все гаразд, — запевнила я. — Не можу повірити, що я таке вчинила. Що не так зі мною?
— Не так зовсім не з тобою.
Я так зраділа, коли побачила на весіллі Джейкоба! Знала-бо, яку жертву йому довелося для цього принести. А я все зіпсувала — перетворила подарунок на поєдинок. Мене б варто було ізолювати.
Але сьогодні моя дурість більше нічого не зруйнує. Сьогоднішню пригоду я заховаю подалі, запхну, так би мовити, в найдальшу шухляду й замкну на ключ — займусь цим пізніше. Ще матиму доволі часу, щоб батожити себе, а зараз я вже нічого не вдію.
— Все позаду, — сказала я. — Давай більше не згадуватимемо про це сьогодні.
Я очікувала, що Едвард швидко погодиться, проте він мовчав.
— Едварде?
Він заплющив очі й притулився чолом до мого чола.
— Джейкоб має рацію, — прошепотів він. — Про що я тільки думав?
— Не має він рації, — я намагалася говорити зі спокійним обличчям, оскільки за нами спостерігали друзі. — Джейкоб занадто упереджений, щоб дивитися на речі об’єктивно.
Він пробурмотів дуже тихо щось на взірець: «…краще б він мене убив за саму тільки думку…»
— Припини, — люто мовила я. Обхопивши його обличчя долонями, я дочекалася, поки він розплющить очі. — Ти і я. Це єдине важить. Це єдине, про що тобі дозволено зараз думати. Ти мене чуєш?
— Так, — видихнув він.
— Забудь про те, що Джейкоб приходив…
І я зможу. І забуду.
— …заради мене. Обіцяй мені, що ти викинеш це з голови.
Він на мить зазирнув мені в очі, перш ніж відповісти.
— Обіцяю.
— Дякую. Едварде, я не боюсь.
— Я боюсь, — прошепотів він.
— А ти не повинен, — я зробила глибокий вдих і всміхнулася. — Між іншим, я тебе кохаю.
У відповідь він ледь-ледь усміхнувся.
— Ось чому ми зараз тут.
— Ти монополізував молоду, — втрутився Еммет, з’являючись із-за Едвардового плеча. — Дай мені потанцювати з невісточкою. Може, це мій останній шанс змусити її почервоніти, — він голосно зареготав, як завжди, зовсім не зважаючи на навколишню атмосферу.
І виявилося, що було ще чимало людей, з якими я й досі не потанцювала, отож я мала час, щоб по-справжньому взяти себе в руки й зібратися з думками. Коли Едвард знову заявив на мене права, з’ясувалося, що шухлядка, куди я заховала спогад про Джейкоба, міцно й надійно замкнена. Коли Едвард пригорнув мене, до мене повернулася ранішня радість, повернулася певність, що все в моєму житті сьогодні відбувається саме так, як має. Я всміхнулася й поклала голову йому на груди. Руки його стиснули мене дужче.
— Вважай! Бо я можу звикнути, — мовила я.
— Тільки не кажи, що ти вже звиклася з танцями.
— Танцювати не так уже й зле — з тобою. Але я думала про дещо інше, — я ще міцніше притулилася до нього, — про те, щоб більше ніколи не відпускати тебе.
— Ніколи, — пообіцяв він і нахилився, щоб поцілувати мене.
Це був серйозний поцілунок — насичений, повільний, він тривав і тривав…
Я мало не забула, де перебуваю, коли до мене долинув голос Аліси:
— Белло! Час!
На мить мене прошило роздратування на мою нову родичку за те, що вона перервала такий момент.
Едвард же проігнорував її; губи його міцно притулилися до моїх, вони були ще наполегливішими, ніж перед тим. Серце моє шалено забилося, а долоні гладили його мармурову шию.
— Ти збираєшся проґавити літак? — вимогливо запитала Аліса, яка вже стояла поруч. — Певна, ви чудово могли б провести медовий місяць в аеропорту, чекаючи наступного рейсу.
Едвард трошки повернув обличчя, щоб пробурмотіти:
— Забирайся, Алісо, — а тоді знову притулився вустами до моїх.
— Белло, ти в літаку збираєшся сидіти в цій сукні? — знову запитала Аліса.
- Предыдущая
- 13/138
- Следующая