Франкенштайн. Ґотичні повісті - Стивенсон Роберт Льюис - Страница 39

• Предыдущая
• 39/68
• Следующая

Я міг би навести численні приклади, нехай зовсім дрібні, які свідчили про чесноти приємних мешканців будиночка. Попри бідність і злидні, Фелікс квапився порадувати сестру першою білою квіточкою, яка з’явилася з-під снігу. Кожного ранку, поки вона ще спала, він відгортав сніг зі стежки до корівника, приносив воду з криниці та дрова з дровітні, де, на його подив, запаси раз у раз поповнювалися чиєюсь невидимою рукою. Вдень він, вочевидь, працював наймитом у фермера по-сусідству, бо часто був відсутній до самого обіду, а дров додому не приносив. Іноді він порався на городі, але у морозну пору року такої роботи було мало, тож він читав уголос для старого й Агати.

Це читання спершу страшенно вразило мене, але поступово я став помічати, що читаючи, парубок часто-густо вимовляє ті ж таки комбінації звуків, що й тоді, коли просто розмовляє. Я зробив висновок, що на сторінках книжок він бачить зрозумілі йому знаки, які можна вимовити, і мені теж закортіло опанувати їх; але ж як — коли я не розумів навіть звуків, які вони означали? В науці про звуки, я, щоправда, досяг деякого успіху, хоча й не настільки, щоб міг без жодних зусиль розуміти людську мову, але й далі старався щосили; незважаючи на моє палке бажання показатися родині, я усвідомлював, що мені не слід цього робити, доки я не оволодію їхньою мовою, і за це вони, можливо, заплющать очі на мою потворну зовнішність (щодо неї, зважаючи на контраст, який весь час був у мене перед очима, я не мав жодних ілюзій).

Я милувався досконалими формами мешканців домівки — їхньою грацією і ніжним кольором обличчя; та як же я жахнувся, коли побачив власне відображення у прозорій воді! Спершу я відскочив, не вірячи, що дзеркальна поверхня відбиває саме мене; а коли зрозумів, наскільки я бридкий, моє серце наповнилося гірким сумом та образою. На жаль, тоді я ще не усвідомлював фатального враження моєї поганої зовнішності.

Сонце припікало дедалі дужче, день подовжувався, сніг зійшов і оголив дерева та чорну землю. У Фелікса додалося роботи, і загроза невідворотного голоду, яка краяла мені серце, нарешті зникла. Їжа була хоч і простою, проте здоровою, і тепер її було достатньо для подолання голоду. На городі з’явилися нові рослини, які родина вживала у їжу; і що далі розквітала весна, то очевиднішими ставали ознаки добробуту.

Старий, спираючись на плече сина, щоденно у полудень виходив на прогулянку, якщо тільки не падав дощ — так, виявилося, називалися струмки води, що проливалася з неба. Це траплялося частенько, але вітер скоро підсушував землю, а погода ставала дедалі приємнішою.

Моє життя в халупі було одноманітним. Зранку я спостерігав за мешканцями будиночка, а коли вони бралися кожен до своєї справи, я засинав; залишок дня я знову спостерігав за моїми друзями. Коли вони лягали спати, а ніч була ясна від місяця та зірок, я прямував до лісу, де шукав харчі для себе та дрова для своїх сусідів. Коли я повертався, то, якщо була потреба, розчищав стежку від снігу або виконував за Фелікса інші його обов’язки. Праця, перероблена невидимою рукою, дуже дивувала родину; в таких випадках я чув слова «добрий дух» і «дивовижно», але тоді ще не розумів їхнього значення.

Тепер я багато міркував і бажав більше дізнатися про почуття і мотиви милих мені створінь; мені кортіло знати, що є причиною зажурливого вигляду Фелікса і чому сумує Агата. Я сподівався (безнадійний йолоп!), що коли-небудь зумію повернути цим гідним людям щастя. Уві сні й під час моїх мандрівок у ліс перед моїми очима завжди стояв поважний сивий старий, ніжна Агата і мужній Фелікс. Я бачив у них вищих створінь, від яких залежатиме моя подальша доля. Тисячі разів я вимальовував у своїй уяві, як я з’явлюся перед ними і як вони мене приймуть. Я усвідомлював, що спершу викличу в них відразу, але гадав, що лагідне поводження і мова допоможуть зрештою завоювати їхню прихильність, а згодом і любов.

Ці думки наснажували мене і пробуджували палке бажання навчитися людської мови. Голос у мене був різким, але піддавався тренуванню; звісно, голос мій сильно відрізнявся від їхніх ніжних і мелодійних голосів, та я досить легко вимовляв ті слова, які розумів. Це було неначе в байці про осла й цуценя[17]; але невже лагідний осел, прив’язливий, хоча з виду й грубий, не заслуговував іншого ставлення, крім побоїв та образ?

Приємні зливи та весняне тепло перемінили землю. Люди, які спершу немовби ховалися кожен по своїх нірках, розійшлися по полях і взялися до селянських клопотів. Птахи співали веселіше, на деревах розпустилося листя. Яка щаслива земля! Тепер вона гідна богів, а ще ж недавно була голою, вогкою та непривітною.

Моя душа раділа пишноті природи; минуле стерлося з моєї пам’яті, наразі панував спокій, а в майбутньому квітли яскраві промені надії та очікування радості.

Я поспішаю дістатися найбільш хвилюючих моментів моєї розповіді. Зараз я розповім про події, що зробили мене таким, яким я став.

Весна швидко розквітала; погода тепер стала теплою, а небо — безхмарним. Мене дивувало, що недавня похмура пустеля могла так зазеленіти і розквітнути такими красивими квітами. Я із захватом сприймав тисячі дивовижних ароматів та найчарівніших краєвидів.

В один із тих днів, коли мешканці будинку відпочивали від важкої праці — старий награвав на гітарі, а діти слухали його, — я помітив, що на обличчя Фелікса лягла тінь безмежного смутку; він часто зітхав, а батько навіть одного разу перервав гру і, вочевидь, запитав, чому він сумує. Фелікс відповів йому веселим тоном, і старий знову заграв, але тут хтось постукав у двері.

То була дівчина, що приїхала верхи, а її супроводжував місцевий селянин. Вона була в темному вбранні, а обличчя затуляла густа темна вуаль. Агата щось запитала у неї, а у відповідь незнайомка ніжним голосом назвала ім’я Фелікса. Голос її був мелодійним, але чимось відрізнявся від голосів моїх друзів. Почувши своє ім’я, Фелікс квапливо наблизився, і дівчина відкинула перед ним свою вуаль; я побачив обличчя янгольської краси. Її коси, чорні та лискучі, були заплетені; очі були темні та живі, але водночас лагідні; риси обличчя правильні, шкіра напрочуд біла, а на щоках грав рум’янець.

Фелікс безмежно зрадів, побачивши її, і весь його сум миттю щез, а обличчя випромінювало захват, на який, мені здавалося, він не був здатен; його очі засяяли, щоки розгорілись; у ту мить він здався мені таким самим вродливим, як і незнайомка. Її проте охопили інші почуття: витерши сльози з гарненьких очей, вона простягнула Феліксові руку, яку він у захваті поцілував, назвавши незнайомку, якщо я правильно розчув, своєю ніжною аравітянкою. Вона, здалося, не зрозуміла його, але всміхнулася. Він допоміг їй зістрибнути з коня, відпустив провідника і завів її в дім. Він перемовився з батьком кількома словами, а юна незнайомка схилилася перед старим на коліна і хотіла поцілувати йому руку, але він підвів дівчину і ніжно пригорнув.

Хоча незнайомка також промовляла членороздільні звуки, але говорила якоюсь іншою мовою, і незабаром я помітив, що вона не розуміла мешканців домівки, а вони не розуміли її. Вони спілкувалися за допомогою жестів, які я переважно не міг витлумачити, але я бачив, що її приїзд приніс у домівку радість та розсіяв печаль, як сонце розсіює ранковий туман. Фелікс здавався особливо щасливим, він радісно всміхався своїй аравітянці. Агата, лагідна Агата цілувала руки чарівній незнайомці і, вказуючи на свого брата, здавалося, пояснювала їй жестами, як сильно він сумував, поки її не було. Та к минуло декілька годин; їхні обличчя випромінювали радість, яка й досі була мені незрозумілою. Почувши, як незнайомка повторює за ними те чи інше слово, я збагнув, що вона намагається навчитися їхньої мови; мені тут-таки спало на думку самому скористатися цими уроками. На першому уроці незнайомка засвоїла близько двадцяти слів, більша частина яких була мені вже відома, але решту я постарався запам’ятати.

• Предыдущая
• 39/68
• Следующая