Міфи Давньої Греції - Тисовська Наталя - Страница 14

• Предыдущая
• 14/49
• Следующая

Орфей довгий час мешкав серед дикого племені кіконів сам — один, і жодна жінка не звертала на себе його уваги. Але одного разу він зустрів чарівну німфу Евридику та нестямно в неї закохався. На бучне весілля молодята запросили бога шлюбу Гіменея, проте бог чомусь не схотів прилітати. Тоді Орфей заграв на лірі й чудесним співом розтопив серце Гіменея. Бог з’явився на весіллі, але був не в гуморі, хоча й тримав в одній руці, як заведено, смолоскип, а в іншій — вінок білих троянд. Проте Гіменей не приніс радості своєю появою: смолоскип його ніяк не розгорявся, тільки ядуче димів. Це віщувало біду.

І вона незабаром сталася. Одного разу Евридика відпочивала на березі струмка разом з іншими німфами. До неї непомітно підкралася отруйна змія. Скрикнула Евридика — на нозі побачила ранку від укусу. Запаморочилось у неї в голові, вона гукнула на допомогу, проте коли підбігли перелякані подруги, Евридика вже не дихала.

Довго сумував Орфей, сидячи на березі струмка. Він не міг забути кохану Евридику та зважився на нечуваний крок: вирішив зійти в похмуре царство Аїда, щоб упрохати ласкаву Персефону, Аїдову дружину, повернути йому кохану. Орфей вирушив до підземелля, де Стикс суворо котив темні води. Перевізник Харон нізащо не згоджувався перевезти живу людину в царство мертвих, проте Орфей так жалібно заграв на лірі, що Харон не міг встояти і виконав співцеве благання.

Дорогою трапився Орфеєві триголовий пес Цербер, який вартує вихід із царства тіней. Орфей ішов собі й награвав на лірі, і навіть страшний Цербер припинив шкірити зуби й метляти драконячим хвостом.

Від звуків чарівної ліри самі собою зникали перешкоди на Орфеєвім шляху, а тіні померлих забували про своє горе та страждання, а починали сумувати разом зі співцем. Невтомний Сизиф забув котити на гору свій камінь, а Данаїди лишили в спокої бездонну бочку, яку вічно намагалися налити водою. Перестало вертітися колесо нещасного Іксіона. Навіть люті Еринії, демони помсти й нечистого сумління, були зворушені Орфеєвим горем.

Орфей постав перед Аїдом і його дружиною Персефоною, благаючи відпустити Евридику на землю. Він знову заспівав. Навіть Тантал припинив тягтися спраглими вустами до води, а розчулена Персефона звернула заплакані очі до співця. «Гаразд, Орфею, — мовив Аїд по хвилі, - можеш забирати Евридику. Проте є одна умова: ти маєш іти попереду і жодного разу не озирнутися на дружину. Якщо озирнешся, її тінь назавжди щезне, і ти вже ніколи її не побачиш».

Підійшла бліда й примарна Евридика. Не дивлячись на дружину, Орфей мерщій схопив її за холодну руку й потягнув геть із похмурого підземного царства. Перед відважним співцем шанобливо розступалися тіні померлих, а пес Цербер без слова дав йому дорогу. Перевізник Харон доправив Орфея та Евридику на другий берег Стиксу. Один крок лишався до виходу з царства Аїд а.

Але чому ж Евридика така мовчазна і досі холодна? Не стримався Орфей — озирнувся. Тої ж миті тінь Евридики почала танути. Дружина благально тягнула руки до Орфея, він хотів її пригорнути — але вона вже знову зникла у світі померлих.

Нещасний Орфей сім днів і ночей у сльозах просидів на березі Ахеронта, не їв і не пив. Він винуватив себе у тому, що сталося з Евридикою. Нарешті Орфей повернувся до Тракії, де усамітнився, уникаючи людей, а особливо жінок. Тільки ліра лишилася вірною супутницею співця. Чарівні звуки ліри вабили до себе звірів, і Орфей часто сидів, оточений лісовими мешканцями, і награвав сумних пісень.

Одного разу Орфей сидів на високому лісистому пагорбі і, як завжди, вигравав на лірі. А на той час повз проходила весела й гамірлива процесія на честь бога Діоніса. Підпилі сатири танцювали й бешкетували, селени відсьорбували з винних кубків, а супутниці Діоніса менади, побачивши сумного Орфея, почали перегукуватися: «Це той ненависник жінок! Заманімо його на оргію!» Менади оточили Орфея і почали тягнути до веселої смолоскипної процесії, проте він із презирством відвернувся від супутниць Діоніса.

Розлютовані менади накинулися на Орфея і почали дерти в клоччя на ньому одяг, дряпати шкіру. Орфей заграв на лірі — вона завжди рятувала його у скрутних становищах, проте цього разу чарівні звуки не справили враження на розпалених першою кров’ю жінок. Цілий натовп менад роздер бідолашного Орфея. Голова Орфеєва впала у річку Гебр, і її разом із нерозлучною лірою підхопили хвилі та понесли до моря. Срібні струни весь час сумно бриніли, допоки морські хвилі не донесли до острова Лесбос Орфеєву голову, а потім олімпійські боги помістили чарівну Ліру на небі серед сузір’їв.

А менади, отямившись, побігли до річки змити з себе співцеву кров. Та щойно вони добігли до берега, як річка всохла. Менади хотіли бігти до іншої річки, але раптом відчули, що ноги їхні проростають у землю, а руки обертаються на гілля. То боги за страшний злочин перетворили їх на дерева.

Силени, супутники бога виноградарства Діоніса, понад усе люблять розваги й музику. Вони зазвичай їздять собі п’яненькі й веселі, товсті, як винний бурдюк, на віслюках, а віслюків ведуть ліниві сатири — Діонісів почет, напівлюди — напівцапи, з цапиними вухами та борідками, з конячими хвостами, з носами — рильцями. Силени ніколи не розлучаються з винними кубками.

Одного дня силен Марсій їхав собі, як завше, на віслюкові полями Фригії — аж раптом уздрів на дорозі очеретяну флейту, яку покинула богиня Атена. А покинула вона її потому, як помітила: під час гри на флейті її прекрасне обличчя спотворюється. Атена прокляла флейту: той, хто її підніме, буде жорстоко покараний. Марсій не знав цього і неймовірно зрадів: тепер він зможе викликати на двобій самого бога Аполлона, який неперевершено грає на чарівній лірі, що її він виміняв у молодшого брата Гермеса.

Аполлон з’явився на змагання, яке мали судити фригійський цар Мідас і батько Тантала Тмол. Аполлон заграв на лірі. Порівняно з мелодіями божественних струн звуки очеретяної флейти і на музику не були схожі! Тмол одразу готовий був присудити перемогу Аполлону. Проте цар Мідас, який зовсім не розумівся на музиці, визнав переможцем у змаганні Марсія. Розгнівався Аполлон — і нагородив Мідаса ослячими вухами. З тої пори про несправедливий суд невігласів кажуть «Мідасів суд», а про глупство, якого не приховати, — «Мідасові вуха».

Аполлон знову заграв і на цей раз беззаперечно переміг у змаганні. Тмол знову підтвердив своє рішення. Але бог не подарував Марсієві зухвальства. В покарання за виклик на двобій Аполлон наказав підвісити Марсія за руки і живцем здерти з нього шкіру. Шкіру напнули в Келенах, у Фригії, і щоразу, коли здалеку долинали звуки флейти, шкіра починала тріпотіти, мовби танцювала.

Тим часом поганьблений Аполлоном цар Мідас утік додому у Фригію, щоб заховатись у палаці. Та що було чинити з довгими ослячими вухами? Довелося ховати їх під велику фригійську шапку. Ніхто й не знав про Мідасові вуха, окрім голяра, який підтинав цареві чуба й бороду. А йому цар пригрозив: якщо прохопиться комусь хоч словом, цар люто покарає.

Голяр довго мовчав, але таємниця просто розпирала його. Він страшенно мучився і ледве стримувався, щоб не вибовкати її. Слова так і крутилися йому на язиці, аж одного дня йому урвався — таки терпець, він утік із царського палацу, побіг до річки, викопав на березі ямку і шепнув у неї: «У царя Мідаса ослячі вуха!»

Голяр охайно загріб ямку і повернувся до палацу. Проте за деякий час на березі, на місці тої — таки ямки, зріс очерет. Щойно подме вітер, він починав тріпотати й шелестіти, і перехожим чулися тихі слова: «У царя Мідаса ослячі вуха! У царя Мідаса ослячі вуха!» Так Мідасова таємниця перестала бути таємницею, а кожного, хто не вміє берегти таємниці, зневажливо кличуть «Мідасів голяр».

А треба сказати, що цар Мідас був неймовірно заможним. Коли він іще немовлям лежав у колисці, мурахи тягали йому в рот хлібні зерна, провіщуючи багатство.

• Предыдущая
• 14/49
• Следующая